Троянди, які плачуть коханням: вона зникла зненацька

Вони вперше зустрілися на пероні. Молода вродлива провідниця стояла біля вагона і перевіряла квитки у пасажирів, які сідали в потяг.

– А ваш де? – запитала юнака, який, підхопивши велику сумку, ліз напролом.

– Це не моє, я не їду, – плутано відповідав той і далі намагався зайти у вагон.

– Квиток де? – перепитала провідниця, сердячись, що цей зухвалець затримує чергу.

– Це мій син. Він тільки мою сумку занесе, – врешті роз’яснила все немолода жінка, яка була першою в черзі.

– Гаразд. Тільки нехай не затримується, – попередила дівчина.

Нарешті всі охочі їхати зайняли свої місця. Останні хвилини перед відправлянням потяга. Ті, хто проводжав рідних чи друзів, виходять на перон. Серед них і юнак, якого за сумкою майже не було видно. На мить він озирнувся. Упіймав погляд провідниці й усміхнувся так щиро та відкрито, що дівчина не втрималася і собі всміхнулася.

– Як тебе звати, красуне? – посміливішавши, запитав юнак.

– А тобі навіщо? – здивувалася.

– Я тут усіх провідників знаю, тільки тебе раніше не бачив, – пояснив.

– А я на цьому маршруті вперше. І взагалі, на залізниці працюю недавно, – розповіла, а потім махнула рукою, мовляв, щось я з тобою заговорилася.

– То як же тебе звуть? – не вгавав хлопець, не зводячи очей з дівчини.

– Оксана! – гукнула під гуркіт потяга.

– Оксана, – повторював він це ім’я, як щось магічне, надзвичайно важливе. Цілий день був якимось неуважним. Увесь час усміхався, а продаючи рибу, охоче знижував ціну, коли покупці прохали про це.

Читайте також: Старовинна молитва, яка допоможе позбутися від невезіння

– Що це з нашим Іваном? – дивувалися жінки, які торгували поруч із ним на пероні.

– Чи не закохався він часом? – здогадалася баба Ніна, яка добре розумілася в людських душах.

– Закохався? А в кого тут можна закохатися? Одні ж пенсіонерки! – засміялася Мотря, така ж стара, як і її подруга.

– А може, в молоденьку провідницю? Чули, з’явилася у столичному потязі новенька? Дуже гарна дівчина.

Баби між собою ще трохи попліткували та й забули про те все. А Іван уже з нетерпінням чекав, коли Оксанин потяг їхатиме у зворотному напрямку. Він ще не знав, що скаже дівчині, але душею відчував, що цього разу йому вдасться з нею більше поспілкуватися. Хотів знати про неї все: звідки родом, чи заміжня (сподівався, що ні), хто її батьки, чи має братів, сестер. Послав навіть свого старшого брата (той сміливіший), щоб довідався у начальника станції про все. Максим дізнався не дуже багато, але повернувся заінтригований:

– Кажуть, вона дуже гарна. Уже і я хочу її побачити.

– Дивитися можеш, але не більше, – застеріг молодший брат.

– Та знаю, знаю, що ти закоханий у неї по самі вуха. Радій, вона незаміжня. Одна у батьків. Вони, як і наша мама, працюють у школі.

– Дякую тобі, Максиме, – Іван від радості аж розчервонівся.

– Ти потяга не проґав. Він сьогодні ввечері прибуде, – нагадав.

– Знаю. За годину йтиму на своє місце. Може, ще яку копійку вторгую.

Як на диво, торг того дня був дуже вдалим. Тож, поки прибув потрібний потяг, у хлопця залишилося всього кілька рибин.

Коли Іван побачив дівчину, так розхвилювався, що в нього аж кров пішла носом. Баби кинулися рятувати бідолаху. Заметушилися, забігали пероном. Наперебій почали радити, що робити далі.

– Ти приляж. Напевно, перегрівся сьогодні, – наполягала тітка Надія.

А хлопець прикрив носа хустинкою і попрямував до провідниці.

– Оксано, доброго вечора, – звернувся привітно.

– О! – здивовано вигукнула дівчина, подумавши: «Звідки ж він мене знає?»

– Ти рибки не хочеш? Майже всю продав, дві рибини лишилося. До пива, – запропонував.

– Ні, я пива не п’ю, – відмовилася дівчина.

– А рибу їси? – Іван почувався телепнем.

– Рибу? Їм, тільки не в’ялену, а смажену, – пояснила і розсміялася, дивлячись на розгубленого дивака із хустинкою на переніссі. «Де ж я його бачила?» – ніяк не могла пригадати. У неї була погана пам’ять на обличчя.

– Тоді візьми татові, – запропонував.

– Татові? Він теж пива не п’є, – відповіла, думаючи, що ж зробити, щоб цей дивак врешті відчепився від неї з тією рибою.

Допомога прийшла несподівано. Пероном ходили двоє чоловіків із пивом в руках. Вони уважно придивлялися до виставленого товару. Було зрозуміло: щось шукали. Враз побачили в Івана рибу. Зраділи, почали прохати:

– Хлопче, продай нам свою рибу.

Іван запитливо поглянув на Оксану.

– Продай, люди ж просять, – наполягла та.

– Що ж, беріть.

Чоловіки, задоволені покупкою, підійшли ближче до провідниці:

– Дякуємо, красуне, за розуміння.

А розгублений Іван сказав:

– Я ж ту рибу для тебе залишив.

– Дівчатам квіти дарують, а не рибу, – пояснила Оксана.

– А й правда! Що ж це я не додумався? Зараз усе виправлю.

Метнувся пероном, тільки так пізно бабусі з квітами вже не було. Побіг за станцію. Бачив, що там на клумбах щось цвіло. Зірвав кілька айстр і поспішив назад. Коли ж вибіг на перон, потяг уже рушив. Оксана стояла в тамбурі й виглядала зі свого вагона. Лиш махнув прощально їй тими квітами. Здалося, що вона відповіла йому помахом руки.

Кохання, яке несподівано ввірвалося в Іванове життя, мучило його. І якщо раніше він шукав постійну роботу на єдиному в їхньому місті заводі, то тепер майже весь час проводив біля річки або на вокзалі. Удосвіта ловив рибу, в’ялив її, а потім продавав, а ще допомагав хлопцям перевозити й переносити вантаж. І чекав. Чекав ту єдину, яка одного разу всміхнулася йому, полонивши серце.

Безсонними ночами юнак думав про Оксану й писав листи про кохання, які акуратно складав у шухляду. Якось Максим це побачив і сказав:

– Ось візьму ті всі писульки і передам Оксані.

– Ні, ні! – злякався Іван. – І не думай. Це моє.

Ухопив листи, пригорнув їх до грyдей і заховав подалі від допитливих очей.

– Романтик, – хмикнув Максим. – Зараз засяде в якомусь кутку і все перечитуватиме. Швидше б мама повернулася, а то я з ним збожеволію.

Вони вже більш аніж десять років жили втрьох. Точніше, з того часу, як батько хлопців потрапив під колеса машини. Було сутужно, кожен намагався десь заробити копійку. Хлопці – на станції, а мати під час канікул їхала у столицю, до чоловікової сестри. Везла туди продукти, рибу, різний одяг, який сама ночами шила та в’язала. Продавала все це на ринку. Треба ж було якось виживати.

А ще ремонт у домі затіяли. Після смeрті Григорія вони вперше на це наважилися.

– Хлопці ж повиростали. Якщо надумають подруг додому привести чи одружитися, то треба зробити так, щоб синам перед тими дівчатами соромно не було, – пояснювала сусідам, які дивувалися: чого це Назаренки все з будинку виносять?

Вже й стіни перетерли. Сини з матір’ю все те самі зробили. А тепер жінка по шпалери поїхала. Телефонувала, що все купила.

– Зустрінеш маму? – запитав Максим брата, бо планував зранку порибалити.

– Зустріну, – відповів Іван таким тоном, що було зрозуміло: в нього гарний настрій.

– Звичайно, це ж сьогодні твоя Оксана їхатиме.

– Напевно, – Іван сподівався, що дівчина знову буде в цьому потязі. Він уже й букет приготував. Щоправда, не знав, які квіти Оксана любить, вибрав хризантеми, ніжно-білі, з великими суцвіттями.

Так заговорився із покупцями, що мало не проґавив прибуття потяга зі столиці. Побачив Оксану, коли та вже виставила східці з вагона на перон. Серце хлопця від радості мало не вискочило з грyдей. Попрохав тітку Надю припильнувати його товар, а сам поспішив до четвертого вагона, в якому їхала мати. Це поруч з Оксанчиним вагоном, тож хлопець відразу двох зайців упіймав.

– Оксано, здрастуй! – привітався.

Дівчина цього разу впізнала його і собі всміхнулася. Помітивши, що юнак забрав сумку в матері, й аж тепер пригадала, коли побачила його вперше.

– Мама повернулася додому? – запитала його.

– Так. Їздила до тітки у справах, – сказав і поніс сумку до столика, за яким торгував. Повернувся до вагона.

– Це тобі, – простягнув провідниці розкішний букет.

– Ой, дякую, – зашарілася та. – Який гарний!

– Я не знав, які квіти ти любиш. Вибрав на свій смак. Дуже радий, що тобі сподобалися. А які квіти твої улюблені? – запитально поглянув на дівчину.

– Улюблені? Я люблю і ромашки, і хризантеми, а найбільше – білі троянди. Мені батьки завжди дарують їх на день народження.

– А коли він у тебе?

– Взимку. Двадцятого січня. А ти чому випитуєш? – похопилася.

– Не бійся. Я тобі теж щось подарую. Якщо знайду троянди, обов’язково принесу, – пообіцяв.

– Дивний ти, – усміхнулася.

Юнак Оксані спочатку видався нахабним, а тепер вона розгледіла, що він доволі привабливий, хоча й провінційний простак.

– Я чекатиму на тебе, – пообіцяв, простягнувши їй пакунок із пиріжками. – Це тобі до чаю.

Дівчина була приємно здивована такою увагою. Мала чимало залицяльників, але жоден не виявляв такої турботи.

– Як тебе звати? – врешті поцікавилася.

– Іван, – видихнув він.

– Дякую тобі, Іванку, за квіти і за пиріжки.

– Щасливої дороги! – побажав він, проводжаючи поглядом потяг, який повіз Оксану далі.

Додому хлопець повернувся щасливим. А мати, яка здогадалася, що синові сподобалася молода провідниця, підтримала його вибір.

– Вона така ввічлива, уважна, добра. Пасажири її люблять, – розповіла.

– І не тільки пасажири, – додав Максим. – Наш Іван закохався в неї по самі вуха.

– А коли вже ти мені невістку приведеш? – запитала мати старшого сина.

– Коли зустріну таку, як Оксана, – пообіцяв.

– А ти бачив її ? – поцікавився Іван.

– Бачив. Минулого разу. Саме заходив на вокзал до Михайловича, щоб віддати борг.

– І вона тобі сподобалася? – все допитувався брат, бо ладен був говорити про кохану хоч цілий день.

– Годі з нас одного божевільного, – буркнув той у відповідь.

А щасливий Іван цілий вечір пролежав на копиці сіна, дивлячись у зоряне небо. Подумки розмовляв з Оксаною: «Красуне, я вже скучив за твоїми очима, усмішкою, поглядом. Коли ти знову приїдеш, розкажу, як закохався у тебе, як виглядав тебе. Твоя щира усмішка і волосся кольору сонця снилися мені. Я мріяв про тебе все життя». З такими думками він і заснув.

Тепер життя хлопця змінилося. Довго тягнулися одноманітні дні в очікуванні потяга, день його прибуття перетворювався на свято, а потім – знову сірі будні.Найщасливішими були ті двадцять хвилин, поки потяг стояв у їхньому місті й Іван міг милуватися дівчиною, спілкуватися з нею. У такі дні він не ходив, а літав пероном, не говорив, а співав, любив усе, що його оточувало: бабусь, які торгували поруч, контролерку тітку Катерину, якій потрібно було віддати найкращу рибину, навіть кота Шнурка, який завжди прихитрявся поцупити в нього рибку.

– Оксано, привіт! – гукав дівчині, радісно махаючи букетом квітів.

– Привіт, Іване! – дівчина щиро всміхалася у відповідь.

Ніде її так гарно не зустрічали. Навіть бабусі, які торгували поруч із хлопцем, намагалися чимось її пригостити. Оксана й не помітила, як сама захопилася юнаком, кожна зустріч із ним була як ковток свіжого повітря спекотного дня.

– Я тебе чекатиму, – щоразу, прощаючись, повторював юнак.

А в день народження Оксани подарувавїй білі троянди. Дівчина так розчулилася, що на знак вдячності розцілувала його. Іван опісля кілька разів проводив рукою по щоці й відчував ніжний дотик дівочих губ.

Під час однієї зустрічі вони обмінялися номерами телефонів. І тепер могли спілкуватися ще й таким способом. Та обоє відчували, що їм того мало.

– Можливо, тобі варто вчитися на провідника? – якось запропонувала Іванові мама.

Юнак ухопився за цю думку. Хотів порадитися з коханою.

Оксана врешті запросила його до себе в гості. (Вже минув рік від часу їхнього знайомства). Чекав тієї зустрічі. Рахував дні, відриваючи аркушики календаря. Запланували, що приїде до Оксани на Новий рік. Обдумував, який подарунок привезти її батькам.А потім вирішив порадитися з коханою: вона ж краще їхні смаки знає. Тим паче, що задекілька годин прибуде її потяг.

Як же Іван здивувався, коли побачив, що з вагона замість дівчини вийшла якась немолода жінка.

– А де ж Оксана? – запитав стурбовано.

– Оксана? Ми не знаємо. Зникла. Коли з рейсу повернулася, додому прийшла. А потім поїхала у справах до бабусі в село. Тільки й туди не доїхала, і до батьків не повернулася.

– Хіба таке може бути? – все ще не міг нічого зрозуміти Іван.

Іноді думав, що дівчина просто захворіла й нікого про те не попередила. Ось одужає і повернеться на роботу.

Але час збігав. Замість Оксани спочатку працювала жінка, а потім якийсь молодик. Іван постійно до нього підходив. А той щоразу, побачивши хлопця, лише заперечливо хитав головою, мовляв, ніяких новин немає.

Юнак не хотів змиритися із втратою. Цілий рік чекав свою кохану. На її день народження приніс букет білих троянд. Поклав їх на пероні. Він уже не плакав, не тужив. Іноді в думках розмовляв з дівчиною: «Оксаночко, чому ти залишила мене одного? Навіть не уявляєш, як мені важко. Холодно на душі. Без тебе й сонце не світить так яскраво, і квіти не цвітуть так барвисто. Життя втратило всю красу».

Особливо боляче було Іванові, коли одружувався Максим. Мав би радіти за брата, а сльози градом котилися з очей. Розумів, що негоже так, та не міг стриматися.

Одного дня зібрав свої речі та й поїхав з міста. Подейкували, що подався на заробітки, а інші говорили, що пішов шукати Оксану.

Відтоді минуло 15 років, та мало що змінилося у житті містечка. Так само проїжджали потяги, зупиняючись там на короткий час. Бабусі на пероні продавали пасажирам усякі смаколики. Про історію кохання Івана та Оксани вже давно ніхто не згадував. Аж поки.

Того вечора Катерина прибирала на пероні, коли вже почало темніти. Холод неабияк дошкуляв їй. «Добре, хоч снігу не намело», – втішала себе жінка. Раптом помітила на пероні букет білих троянд. Подумала, що то хтось із пасажирів потяга, який щойно проїжджав, викинув. Підняла квіти і побачила, що вони геть замерзли, вкрилися льодом.

– Що за люди? Навіщо ж таку красу викидати? – розгнівалася жінка.

Шкода їй було тих квітів. Занесла букет у диспетчерську.

– Дівчата, поставте у вазу. Може, відійдуть, – попрохала.

Сказала і пішла собі, а жінки знайшли вазу та й поставили в неї троянди. Й ті почали потроху позбавлятися льодяного полону.

В кімнату зазирнула касирка Надійка. Побачила букет, здивувалася:

– Де це ви взимку таку красу взяли?

– Катерина принесла. Хтось на пероні букет залишив, – пояснили їй.

Молода жінка мовчки похитала головою і пішла. Але невдовзі повернулася зі своєю напарницею, вже немолодою Галиною Семенівною. Та відразу прикипіла очима до квітів:

– Ви лише подивіться, як троянди плачуть.

Жінки обступили стіл, на якому стояв букет.

– А й правда! – здивовано вигукнули: із пелюсток стікали краплинки води.

– На пероні, кажете, знайшли? – перепитала Галина Семенівна, а потім, подумавши, додала: – Значить, повернувся Іван у рідні краї!

– Який Іван? Ви про що? – почали розпитувати її молоді колеги.

– О, красунечки, це така історія була – мовила жінка, важко зітхнувши. – Наша залізниця такого кохання ще не бачила.

І розповіла історію Івана й Оксани, яка вже стала цілою легендою. Дівчата мовчки слухали її і дивилися на квіти, які все ще губили сльози.

– Значить, Іван повернувся в наші краї – задумливо мовила Надійка.

– Так. Сьогодні двадцяте січня? – перепитала Галина Семенівна.

– Двадцяте, – підтвердили

– Це ж день народження Оксани.

Людмила ПРОЦЮК-ЩЕРБАТЮК

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram