Кухня в батьківській квартирі завжди була серцем дому. Тут пахло лавандовим освіжувачем і свіжою засмажкою. Але для Алли цей запах став асоціюватися з тривогою. Три роки тому, коли вона, вагітна і щаслива, переступила цей поріг разом із Максимом, їй здавалося, що це — фортеця.
— Ой, дітки, ну куди ви підете на зйомну? — сплескувала руками Марія Іванівна, розставляючи тарілки. — Гроші в прірву чужому дядькові віддавати? А тут і я допоможу, і малий під наглядом буде. Максимко, ти ж не проти?
Максим, зазвичай мовчазний і спокійний, лише кивнув. Він хотів бути хорошим зятем. Він вірив, що це тимчасово.
Але «тимчасово» перетворилося на липке болото. Алла почала помічати, що в їхньому шлюбі з’явився третій учасник. Мама була всюди. Вона знала, скільки Максим заробляє, чому він прийшов пізніше на 15 хвилин і чому Алла сьогодні «якась не така».
Одного разу Алла випадково почула розмову мами по телефону з подругою Катею:
— Та що ти кажеш, Катю… Мій знову на неї нагримав через якусь дрібницю. Кажу їй — не терпи, а вона мовчить. Максим зовсім не старається, сидить на шиї, а я дитину гляджу…
Алла відчула, як кров прилила до обличчя. Вона увійшла в кухню:
— Мамо, навіщо ти це розповідаєш? Це наші справи.
— А що такого? — Марія Іванівна навіть не збентежилася. — Я ж переживаю! Я ж поради питаю, як тобі краще зробити. Ти невдячна, Алло. Я вам і готую, і прибираю, а ти мені рота закриваєш?
Ця фраза — «Я ж для вас усе» — стала невидимим зашморгом. Кожна тарілка супу, кожна година, проведена мамою з онуком, ставали валютою, якою Алла мала розплачуватися своєю свободою.
Максим тримався рік. Він ставав дедалі мовчазнішим, дедалі частіше затримувався на роботі, аби просто не повертатися туди, де на нього дивилися як на «невдаху».
Конфлікт вибухнув через дрібницю — Максим не вимив за собою сковорідку. Марія Іванівна прочитала лекцію на годину про повагу до чужої праці. Максим просто зайшов у кімнату, відкрив шафу і почав кидати речі в сумку.
— Ми їдемо, — сказав він Аллі.
— Куди? Максе, зараз ніч!
— До моїх родичів. Там теж тісно, там теж не рай, але там принаймні мене не будуть судити за кожен крок. Збирай малого.
Мати стояла в дверях, схрестивши руки на грудях.
— Ідіть. Подивимося, як ви там розкошуватимете. Тільки потім не плач, Алло, коли прибіжиш назад.
Сім місяців вони жили в родичів Максима. Це була інша крайність. Якщо в мами все було «стерильно і під контролем», то тут панував хаос. Постійні гості, чужі поради, відсутність особистого простору. Максим працював, але на власне житло все одно не вистачало. Напруга між подружжям росла. Вони почали сваритися вже не через маму, а через втому.
Три місяці тому стався «чорний вівторок». Максим прийшов виснажений, Алла була на межі через дитину, в якої різалися зуби. Слово за слово — і вибухнув скандал. Максим кинув якусь образливу фразу, Алла розридалася.
Вона вчинила так, як роблять тисячі жінок, коли їм боляче — поїхала до «безпечного місця». До мами.
Марія Іванівна зустріла її як тріумфатор.
— Ну от, я ж казала! — вона обійняла доньку, але в цих обіймах було щось владне. — Все, Алло. Це край. Завтра йдемо до адвоката. Досить мучити себе і дитину. Він тобі не пара.
— Мамо, я просто посварилася… — схлипувала Алла.
— Ні, це не сварка. Це знак. Ти подивися — він нічого не робить! Сім місяців десь тиняєтеся, дитина без нормальних умов. Розлучайся. Я допоможу, ми його викреслимо.
Алла слухала і їй ставало страшно. Мама говорила про Максима як про сміття, яке нарешті можна винести з хати.
За три дні Максим прийшов. Він стояв під під’їздом три години. Коли Алла вийшла, вона побачила в його руках маленьку машинку для сина і її улюблені півонії, які вже трохи зів’яли на сонці.
— Алло, я ідіот. Вибач мені. Я просто згораю на тій роботі, я хочу, щоб у нас все було, але не встигаю… Повертайся. Ми щось придумаємо. Я знайду підробіток, з’їдемо в окрему квартиру, бодай у найменшу. Я не можу без вас.
Алла дивилася на нього і розуміла: вона не хоче розлучатися. Вона хоче бути з цим чоловіком, попри всі труднощі. Вона хоче, щоб у сина був батько.
— Я повертаюся, Максе. Дай мені зібрати речі.
Коли вона увійшла в квартиру, Марія Іванівна вже все зрозуміла.
— Ти збираєшся до нього? Після всього, що він тобі сказав? — голос мами став крижаним.
— Мамо, ми помирилися. Ми хочемо зберегти сім’ю.
— Сім’ю? — мати засміялася, і цей сміх був страшнішим за крик. — Це не сім’я, це цирк. Якщо ти зараз вийдеш за поріг — у тебе більше немає матері. Я не жартую, Алло. Ти вибираєш або мене, або цього нікчему. Вийдеш — і не смій мені дзвонити. Не смій жалітися. Онука я теж не побачу, бо я не хочу мати нічого спільного з вашим балаганом.
Алла стояла з сумкою в одній руці та дитиною в іншій.
— Я вибираю своє життя, мамо. Пробач.
Вона зачинила двері. І в ту ж секунду почула, як повернувся ключ у замку. Мама замкнулася зсередини.
Минуло дев’яносто днів. Алла щоранку перевіряла телефон. Жодного пропущеного. Жодного повідомлення в месенджері. Мама заблокувала її всюди. Навіть коли Алла намагалася передати через знайомих, що малий навчився говорити нові слова — у відповідь була глуха стіна.
Максим став працювати ще більше. Вони досі жили у родичів, але тепер у них була мета. Вони відкладали кожну гривню.
Але щоночі Алла плакала. Не через Максима. А через те, що «добро» її мами виявилося капканом. Мама допомагала їй, поки Алла була зручною. Поки Алла була «жертвою» Максима. Як тільки Алла стала щасливою дружиною — вона стала ворогом.
Хто правий?
Мама, яка вважає, що краще знає, як доньці бути щасливою?
Чи Алла, яка обрала кохання замість материнського контролю?
Ця тиша триває. Вона важка, як бетонна плита. Але в цій тиші Алла вперше почала чути власні бажання. Вона зрозуміла: допомога, за яку треба платити душею — це не допомога. Це борг, який неможливо виплатити.
Сьогодні Алла написала мамі останнього листа. Вона не знає, чи прочитає його Марія Іванівна.
“Мамо, привіт. Ми не спілкуємося вже три місяці. Мені дуже боляче від цього, але я більше не буду вибачатися за свій вибір.
Я вдячна тобі за все, що ти для нас зробила. Я пам’ятаю кожен твій суп і кожну ніч, коли ти допомагала з малим.
Але я — доросла жінка. Максим — мій чоловік. Я обрала зберегти сім’ю, і це моє право, навіть якщо ти вважаєш це помилкою.
Твоє мовчання — це твій вибір. Я люблю тебе і завжди відкрита до розмови, але тільки якщо ти поважатимеш мій шлюб. Я більше не дозволю дорікати мені допомогою чи маніпулювати моїми почуттями. Мої двері завжди відчинені для тебе як для бабусі та мами, але не як для судді.”
А як би вчинили ви? Чи можна пробачити мамі таке довге ігнорування? Чи варто намагатися стукати в зачинені двері, якщо там не хочуть чути?
