Андрій вийшов за ворота дитячого будинку з однією сумкою і папкою документів під пахвою. Йому щойно виповнилося вісімнадцять, і директорка Леся Миколаївна проводжала його до самої хвіртки, хоча він просив її цього не робити.
– Ти впевнений, що тобі це потрібно? – запитала вона вже вдруге за ранок.
– Впевнений.
– Сімнадцять років ти жив без цієї людини. Що змінить одна зустріч?
– Я хочу почути це від неї, – відповів Андрій. – Не від вас, не з паперів.
– Ти собі вигадав казку, – сказала директорка тихіше. – Я бачила таких хлопців. Вони йдуть шукати маму, а знаходять чужу жінку.
– Тоді буде чужа жінка. Але я мушу знати.
Леся Миколаївна стиснула губи, ніби хотіла сказати щось іще, але передумала. Вона простягнула йому аркуш із адресою колишнього місця проживання його матері.
– Це все, що в мене є. Я не знаю, чи вона там досі живе.
– Дякую.
– Не дякуй. Просто не чекай занадто багато.
Він пошукав кілька місяців. Спершу в районному архіві йому відмовили, бо не мали права давати чужі дані. Потім він найнявся підсобником на будівництво й увечері ходив по адресах, які вдавалося зібрати.
Нарешті старенька касирка з поштового відділення примружилася на прізвище в його папері й сказала:
– Остапенко Галина. Так, є така. Крайній будинок біля лісосмуги. Вона рідко виходить.
Андрій дійшов туди пішки, бо автобус не їздив до тієї околиці. Будинок стояв похилений, з потрісканим ґанком і вікнами, які давно не бачили води.
Він піднявся на сходинки і довго стояв перед дверима, не наважуючись постукати. Він повторював у голові різні слова, але жодне не здавалося правильним.
Зсередини почулися кроки, важкі й нерівні. Двері відчинилися.
Жінка була невисока, з сивиною на скронях, хоча їй навряд чи минуло п’ятдесят. Вона трохи схиляла голову вбік, ніби прислухалася, і правою рукою трималася за одвірок.
– Ви з комунальної служби? – запитала вона.
Андрій мовчав. Горло стиснуло так, що слова не виходили. Він просто кивнув.
– Нарешті, – видихнула вона. – Я вас тиждень чекаю. Заходьте.
Усередині пахло вогкістю й старим чаєм. Шпалери відставали від стін, дверцята шафи трималися на одному завісі, а стілець біля столу мав дві різні ніжки.
– Що в вас сталося? – запитав він, аби щось сказати.
– Труба у ванній тече. Я підставила відро, але воно наповнюється за ніч.
Він пішов до ванної, знайшов іржавий зламаний хомут і заміну з тим, що було в сумці. Працював довго, і весь цей час чув, як вона човгає по кухні й ставить чайник.
На полиці над дзеркалом стояла вицвіла фотографія маленького хлопчика в блакитній шапці. Андрій дивився на неї, доки вода не перестала капати.
Коли він вийшов, Галина вже налила чай у дві чашки. Вона не бачила, куди дивиться, тож поставила одну чашку трохи далі, ніж треба. Тоді він остаточно зрозумів, що вона бачить дуже погано.
– Сідайте, не соромтеся, – сказала вона. – Я вам навіть не заплачу як слід. Пенсія мала.
– Не треба платити.
– Так не буває.
– Буває, – відповів він. – Я прийду ще, якщо дозволите. У вас тут багато чого треба поправити.
– Навіщо вам це?
– Бо можу.
Вона посміхнулася куточком губ, і від цієї посмішки в нього защеміло в грудях.
З того дня він приходив майже щовечора. Лагодив дверцята шафи, міняв замки, білив стелю. Галина спершу відмахувалася, потім почала розповідати про своє життя.
Вона розповідала про сина Дениса, якого в неї забрали, про лікарів, про папери, які вона не могла прочитати.
– Мені сказали, що я не впораюсь, – казала вона. – А я впоралася б. Я б навчилася.
– А ви шукали його? – обережно питав Андрій.
– Шукала. Мене не пускали далі порога. Потім я перестала.
Він слухав і мовчав. Кожного разу, коли вона згадувала сина, він відчував, що ось-ось скаже правду, і кожного разу відкладав.
На третьому тижні біля хвіртки його зупинив сусід, чоловік років шістдесяти з важкими руками.
– Ти хто такий? – запитав він без привітання.
– Андрій. Допомагаю Галині Остапівні з ремонтом.
– Допомагаєш, – повторив сусід. – А я Степан Іванович. Двадцять років живу поруч. Жодного разу сторонній тут не з’являвся, а ти раптом щодня. Що тобі від неї треба?
– Нічого.
– Нічого не буває. Вона самотня жінка, майже не бачить. Такими користуються.
– Я нічого в неї не беру.
– Поки що не береш, – відрізав Степан Іванович. – Я бачив, як ти документи на столі розглядав. Через вікно видно.
– Я ставив там інструмент.
– Не сперечайся зі мною, хлопче. Іди звідси, поки я не покликав дільничного.
– Покличте, – спокійно сказав Андрій. – Мені нема чого ховати.
Сусід постояв, пожував губами і пішов до себе, ляснувши хвірткою. Андрій відчув, як тремтять руки, але не від страху. Йому було прикро, що він справді щось ховає.
Вранці наступного тижня до будинку під’їхала сіра машина. З неї вийшла жінка в окулярах із течкою і молодий чоловік у куртці.
– Галино Остапівно, ми з центру соціального захисту, – сказала жінка. – Нам надійшов сигнал про умови вашого проживання.
– Який сигнал? – Галина вчепилася в одвірок. – Хто його надіслав?
– Це не має значення. Ми зобов’язані перевірити.
– Це має значення, – втрутився Андрій, виходячи з кімнати з валиком у руці. – Ви хоч бачите, що тут зараз робиться ремонт?
– А ви хто?
– Я її знайомий.
– Тоді відійдіть, будь ласка. Розмова не з вами.
– З нею ви розмовляєте так, ніби вона дитина, – різко сказав Андрій. – Вона доросла людина.
– Молодий чоловіче, не підвищуйте голос, – відповіла жінка в окулярах. – Я бачу бруд, бачу відсутність нормальних меблів, бачу особу з порушеним зором, яка живе сама. Мій обов’язок вирішити, чи безпечно їй тут бути.
– Безпечніше, ніж у вашому кабінеті, – буркнув Андрій.
– Андрію, не треба, – прошепотіла Галина. – Вони мене заберуть.
– Не заберуть. Я не дозволю.
– Ви не маєте на це права, – сказала жінка. – Ви ніхто.
Це слово вдарило його сильніше, ніж він очікував. Він глибоко вдихнув, аби не наговорити зайвого.
– Дайте мені місяць, – попросив він. – Один місяць. Я приведу дім у порядок, оформлю допомогу, знайду їй доглядальницю. Ви прийдете й самі побачите.
Жінка довго дивилася на нього крізь окуляри.
– Місяць, – сказала вона нарешті. – Не днем більше.
Коли машина поїхала, Галина сіла на стілець і закрила обличчя долонями.
– Навіщо ти мені допомагаєш, хлопче? – тихо запитала вона. – Скажи чесно. Я вже стара, щоб вірити у випадкових добрих людей.
Андрій відкрив рота, але в цю мить хвіртка рипнула знову. На подвір’я зайшла жінка в яскравому пальті, повна, із золотими сережками. Вона йшла впевнено, як господиня.
– Галю, я чула, що в тебе були гості, – сказала вона з порога. – Мене не попередили.
– Лідо, – Галина здригнулася. – Ти чого прийшла?
– Я твоя рідна сестра, мені дозволено приходити. А це хто?
– Знайомий, – коротко відповів Андрій.
– Знайомий, – повторила Лідія, розглядаючи його з голови до ніг. – Дуже вчасно знайомий. Галю, ти розумієш, що тебе обдурюють? Такий молодий, а сидить цілими днями в чужому домі.
– Він мені допомагає, – сказала Галина.
– Допомагає. А потім виявиться, що будинок уже переписаний.
– Ніхто нічого не переписував, – відрізав Андрій.
– Ти мене не перебивай, – холодно сказала Лідія. – Я тут розмовляю з сестрою. Галю, я давно кажу, що тобі краще переїхати до мене. Продамо цю розвалюху, я потурбуюся.
– Я не хочу нікуди переїздити.
– Ти не розумієш, що для тебе краще. Ти завжди була такою. Ти і з дитиною не розуміла, що для нього краще.
У кімнаті стало дуже тихо.
– Що ти сказала? – повільно запитала Галина.
– Нічого такого, чого не було б правдою. Я допомагала тоді оформити всі папери, бо ти сама не змогла б. Ти ж пам’ятаєш.
– Які папери? – Галина піднялася, тримаючись за стіл. – Мені сказали, що Дениса забрали з рішення суду.
Лідія відвела очі.
– Це було давно. Чого зараз ворушити.
– Лідо.
– Добре, – різко відказала та. – Ти тоді лежала в лікарні після операції. Тобі було ні до чого. Я підписала згоду, щоб його влаштували в хороше місце. Ти б сама не справилась, а я мала свою родину, в мене не було місця.
– Ти підписала, – повторила Галина беззвучно. – Ти сказала мені, що це зробили чужі люди.
– А що я мала казати? Що ти не здатна виховати власну дитину?
– Двадцять років, – прошепотіла Галина. – Двадцять років я думала, що це мене не пускали до нього.
Андрій стояв біля стіни й відчував, як у голові шумить кров. Він не міг більше мовчати.
– Ви мене не пам’ятаєте, – сказав він Лідії. – А я пам’ятаю, як у моєму особовому записі було ваше прізвище. Тоді мені було шістнадцять, і я не зрозумів, чому там записана якась тітка.
Лідія завмерла.
– Що ти кажеш?
– Він кажете правду? – голос Галини тремтів. – Хто ти такий?
Андрій повернувся до неї. Він ніколи не уявляв цю хвилину такою.
– Мене звали Денис, – сказав він. – У дитбудинку мене записали Андрієм. Я прийшов не з комунальної служби. Я прийшов до вас.
Галина не рухалась. Потім вона повільно підняла руку й торкнулася його обличчя пальцями, ніби читала його, як книжку.
– Ти брехав мені, – сказала вона.
– Я боявся.
– Три тижні ти сидів у моїй кухні й пив мій чай. Три тижні слухав, як я говорю про сина, і мовчав.
– Я не знав, як сказати.
– Ти міг сказати в перший день.
– А ви б повірили?
– Не знаю, – вона відсмикнула руку. – Але це було б чесно.
– Галю, заспокойся, – втрутилася Лідія. – Хлопець явно щось задумав. Звідки ми знаємо, що це справді твій син.
– Замовкни, – тихо сказала Галина. – Просто замовкни. Іди звідси.
– Ти мене виганяєш?
– Виганяю. Ти забрала в мене все, а тепер прийшла забрати й останнє.
– Я хотіла як краще.
– Для кого, Лідо. Для кого краще.
Лідія подивилася на сестру, потім на Андрія, схопила сумку й пішла, так сильно грюкнувши хвірткою, що з даху посипався пил.
Галина і Андрій залишилися вдвох. Вона довго мовчала, а потім сказала:
– Мені треба побути самій.
– Добре, – кивнув він. – Я піду.
– Не сьогодні. Приходь завтра.
Він пішов, не знаючи, чи вона дійсно чекатиме його. Всю ніч він просидів у кімнаті гуртожитку, дивлячись у стелю. Вранці, не поснідавши, вже стояв біля її дверей.
Вона відчинила майже одразу, ніби стояла за порогом.
– Ти мене вибач, – сказав він. – Я мав сказати одразу.
– Мав, – погодилася вона. – Я всю ніч думала. Спершу я хотіла, щоб ти більше не приходив.
– А потім?
– А потім згадала, як ти дивився на фотографію в ванній. Я не бачу, але чую, коли хтось довго мовчить.
– Я весь час думав, що ви від мене відмовилися, – сказав Андрій. – Дивно, але тепер мені майже легше.
– А мені ні, – відповіла вона. – Мені тепер важче. Бо я втратила не лише вас, а й двадцять років, які можна було прожити поруч.
– Ми ще маємо час.
– Може, й так, – Галина відступила вбік. – Заходь, синку.
Це слово прозвучало так просто, що він не одразу повірив, що почув його.
Вони разом дотягли ремонт до кінця місяця. Андрій оформив для неї допомогу, знайшов доглядальницю, яка приходила двічі на тиждень. Жінка в окулярах приїхала, обійшла кімнати, довго мовчала й нарешті сказала:
– Умови прийнятні. Ми закриваємо питання.
Степан Іванович зайшов у той же день, незграбно мнучи в руках шапку.
– Ти це, – сказав він. – Не серчай за те, що я тоді наговорив.
– Я не серджуся, – відповів Андрій.
– Я ж не знав.
– Ніхто не знав.
Увечері вони сиділи на кухні, і Галина ставила на стіл дві чашки, цього разу точно навпроти одна одної.
– Розкажи мені все, – попросила вона. – Про дитбудинок, про школу, про те, чого ти боявся.
– Це довго.
– Я нікуди не поспішаю.
Він посміхнувся і почав розповідати.
Тетяна Макаренко
