Тридцять п’ять років тому Христина і Дарина разом вступали до медичного. Христина пройшла, Дарина ні — і пішла в торгівлю, і зробила гроші, і збудувала будинок. Христина стала лікарем, все життя в районній лікарні, зарплата яку соромно називати. Вони не бачились двадцять років. Тепер Дарина привезла до Христини матір — і вони сидять у тісному кабінеті між двома чужими життями і кожна думає: а що якби я.
Христина якраз дописувала картку коли медсестра Галя заглянула в кабінет і сказала таким голосом яким говорять коли хочуть попередити:
— Христино Василівно, там жінка з мамою. Без запису. Каже що знайома ваша, просить прийняти.
— Як звати?
— Дарина Коваль. Чи Коваленко, не розібрала.
Христина підняла очі від картки. Дарина Коваль. Тридцять п’ять років. Господи.
— Нехай заходить, — сказала вона і поклала ручку і на секунду просто посиділа дивлячись у стіл.
Дарина зайшла перша, мати за нею — маленька жінка років вісімдесяти, ішла обережно тримаючись за доньчину руку. Христина встала і одразу побачила Даринині очі — ті самі, карі, трохи здивовані, вона завжди так дивилась ніби тільки-тільки щось зрозуміла і ще не встигла переварити.
— Христино, — сказала Дарина. — Вибач що без запису. Я не знала що ти тут, Люба Гречко сказала, вона твоя пацієнтка здається.
— Люба, так. — Христина вийшла з-за стола, подала руку спочатку матері, потім Дарині. — Сідайте. Що з мамою?
— Серце, — сказала Дарина. — Тиск стрибає, і от тиждень тому вночі боліло сильно. Ми в Луцьку до кардіолога ходили але він такий… — вона махнула рукою, — загальні слова і рецепт.
— Давно це почалось?
— Я кажу їй вже рік що треба серйозно зайнятись, — сказала Дарина і подивилась на матір з тією особливою втомою з якою дорослі діти дивляться на батьків що не слухаються. — Вона каже нічого нічого, а потім вночі біль.
— Не нічого було, — відізвалась мати спокійно. — Просто не так сильно.
— Мамо.
— Що мамо. Я кажу як є.
Христина посміхнулась і жестом попросила матір сісти ближче. Почала розпитувати — де болить, як довго, чи є задишка, набряки на ногах. Мати відповідала охоче і докладно, з тими подробицями які пацієнти вважають важливими і які іноді справді важливі. Дарина сиділа збоку і мовчала, і Христина відчувала цей погляд збоку але не дивилась.
Потім вона слухала серце і міряла тиск і записувала і питала далі. Робота витісняла все інше, це вона знала ще з першого року ординатури — поки руки зайняті і є конкретна задача, голова не думає зайвого. Але задача скінчилась, вона відклала фонендоскоп і треба було говорити і дивитись на Дарину нормально.
— Їй треба кардіограма і холтер, — сказала Христина. — Напишу направлення. І ліки треба скоригувати, те що їй призначили в Луцьку не зовсім правильно для її ситуації.
— Скільки це займе часу? — спитала Дарина. — Ми тут до вівторка.
— Кардіограма якщо з ранку прийти то в той самий день. Холтер треба добу носити, потім знімуть і я подивлюсь результат. Так що до вівторка встигнете.
— Добре. — Дарина трохи видихнула. — Дякую що прийняла.
— Та що ти, — сказала Христина і махнула рукою і в цьому жесті було щось від тих часів коли їм було по двадцять і вони сиділи разом в бібліотеці і Дарина казала я не розумію цю хімію і Христина казала та що ти, зараз розберемось.
Мати подивилась на одну, потім на другу.
— Ви знайомі давно? — спитала вона ніби не знала.
— З абітурієнтства, — сказала Дарина. — Ми разом вступали.
— І що, не бачились відтоді?
— Років двадцять, — сказала Христина.
— Двадцять два, — сказала Дарина. — На Оленчиному весіллі востаннє. Пам’ятаєш Оленку Стець?
— Пам’ятаю. Вона досі в Рівному?
— Поняття не маю. Ми теж не спілкуємось.
Мати підвелась і сказала що вийде в коридор бо їй треба зателефонувати, і вийшла з такою впевненістю що Христина одразу зрозуміла: нікуди їй дзвонити не треба, вона просто залишає їх наодинці. Мудра жінка.
Вони помовчали секунду. Потім обидві одночасно почали говорити і зупинились і засміялись, і від цього одночасного сміху щось трохи відтануло.
— Як ти взагалі? — спитала Дарина.
— Живу. Працюю. Ти ж бачиш, — сказала Христина і обвела очима кабінет. Невеликий кабінет, стіл, два стільці для пацієнтів, кушетка за ширмою, шафа з папками, вікно на яке не вистачало часу поставити нормальні жалюзі і тому там висіли старі штори в дрібний горошок що залишились від попередньої лікарки. — Двадцять вісім років у цьому кабінеті.
— Двадцять вісім? — Дарина подивилась навколо з виразом що вона намагалась зробити нейтральним але не зовсім вдалось.
— Двадцять вісім, — підтвердила Христина рівно. — Спочатку хотіла в місто, але тут батьки, тут Михайло знайшов роботу, тут все прижилось. А потім виявляється що вже двадцять вісім років.
— І як тобі?
— По-різному, — сказала Христина чесно. — Є дні коли добре. Є дні коли думаєш: господи, ще десять років до пенсії.
Дарина кивнула і подивилась у вікно. Потім сказала не повертаючись:
— А я іноді думаю що мала б вступати знову. Наступного року після того як не пройшла. Або через рік. Пройшла б.
— Чому не вступала?
— Мама хворіла, батько п’яв, треба було заробляти. — Вона знизала плечима. — Пішла на базар, потім свій лоток, потім магазин, потім ще один. Ти знаєш як воно.
— Знаю.
— Зараз три магазини і будинок збудували і машина нормальна і відпочиваємо не в Кирилівці. — Дарина обернулась і в її голосі була якась складна інтонація де змішались і гордість і щось інше що важко назвати. — Все є. А лікарем не стала.
— Ти шкодуєш?
— Шкодую, — сказала Дарина просто. — Не так щоб не спала ночами. Але шкодую. Мені подобались люди. Мені подобалось розуміти як воно влаштоване, тіло, хвороби. Я б була хорошим лікарем.
— Мабуть була б, — погодилась Христина.
— А ти не шкодуєш?
Христина відкинулась на спинку крісла і подивилась у стелю де давно треба було побілити але ніхто не білив.
— Чого конкретно?
— Ну… що залишилась тут. Що не в місті. Що не в приватній клініці.
— Іноді шкодую, — сказала Христина. — Але рідко. Знаєш що мене тримає? Я своїх пацієнтів знаю по двадцять років. Дітей їхніх знаю. Онуків. До мене приходить жінка і каже: Христино Василівно, ви мені допомогли тоді, пам’ятаєте, моя мама вже не була б жива якби не ви. Це не купиш.
— Не купиш, — повторила Дарина і в її голосі було щось таке що Христина почула і не стала коментувати.
За вікном хтось проїхав на велосипеді, брязнув дзвінком. Звичайний травневий день, звичайна районна лікарня.
— Ти щаслива? — спитала раптом Дарина.
Питання було пряме і несподіване і Христина не одразу відповіла.
— В цілому так, — сказала вона нарешті. — А ти?
— В цілому теж, — сказала Дарина. І вони обидві почули що «в цілому» в обох звучить однаково: це правда але неповна правда.
Мати повернулась через десять хвилин з виглядом людини що добре провела час у коридорі і нічого там не робила. Христина дописала направлення, пояснила куди йти і в котрій годині, виписала нові ліки і пояснила схему.
Коли вони вже одягались іти Дарина раптом сказала:
— Христино, а ти пам’ятаєш той день коли оголошували результати? Ми стояли біля дошки і ти знайшла своє прізвище і я не знайшла своє?
— Пам’ятаю.
— Ти тоді обернулась до мене і не знала що сказати. Просто дивилась. І я тобі сказала: йди, чого стоїш, тебе беруть, радій. А сама розвернулась і пішла бо не могла стояти і дивитись.
— Я пам’ятаю, — сказала Христина тихо. — Я тоді хотіла піти за тобою.
— Добре що не пішла. Мені треба було самій. — Дарина застебнула куртку. — Я тоді думала: ну і що, є інші шляхи. Виявилось є. Просто інші.
— Інші то інші.
— Ага. — Дарина взяла матір за руку. — Слухай, ти ввечері вільна? Поїдемо кудись поїмо нормально. Якщо Михайло відпустить.
— Михайло відпустить, — сказала Христина і відчула що посміхається по-справжньому. — Давай.
— О сьомій? Я за тобою заїду, ти кажи адресу.
Христина сказала адресу. Дарина записала в телефон. Мати слухала і кивала з виглядом людини чий план спрацював.
Вони вийшли. Христина постояла хвилину біля зачинених дверей, потім повернулась до стола і взяла ручку і наступну картку. За дверима вже чекали ще двоє пацієнтів, Галя зараз зайде і скаже хто перший.
Вона думала: тридцять п’ять років. Дарина з трьома магазинами і будинком шкодує що не лікар. Вона сама з двадцятьма вісьмома роками в цьому кабінеті іноді думає про місто і приватну клініку. І обидві в цілому щасливі. В цілому.
Може найчесніша відповідь на питання «а що якби я» ось вона: не знаємо. Ніхто не знає. Живемо те що є.
Заглянула Галя і сказала: Христино Василівно, там бабуся Лисенко і ще хлопчик з мамою температура. Хто перший?
Хлопчик, сказала Христина. Дитина перша завжди.
І взялась за роботу.
