Тридцять п’ять років тому Олена вкрала в подруги чоловіка — не вкрала навіть, просто так вийшло, просто він сам прийшов, просто вона не відмовила. Подруга дізналась. Минули десятиліття, кожна прожила своє життя. А тепер вони опинились в одному дачному кооперативі — сусідні ділянки, один паркан між ними.
Дача дісталась Олені від батьків — маленький будиночок, шість соток, яблуня стара і молода слива, грядки, які вона то закидала, то знову розкопувала залежно від того, скільки мала сил і часу. Вона їздила сюди з квітня по жовтень, іноді на вихідні, іноді на цілий тиждень — особливо після того, як вийшла на пенсію і міський ритм перестав тримати.
Тут вона відпочивала. Тут вона думала. Тут ніхто не чіпав.
Ніна з’явилась у кооперативі п’ять років тому — купила ділянку через дві від Олениної, там де старий Григорович помер і спадкоємці продали не торгуючись. Олена дізналась від сусідки Лариси — та завжди знала все першою і розповідала з такою радістю, ніби робила подарунок.
— Ніна Савченко, — сказала Лариса. — Знаєш таку?
Олена знала.
Перше літо вони не перетинались — Олена приїжджала на вихідні, Ніна, мабуть, теж нечасто. Потім якось побачила її здалеку — Ніна несла відро від колодязя, схилилась над грядкою. Олена розвернулась і пішла в будинок. Серце билось трохи швидше, ніж треба.
Друге літо вони вперше заговорили. Не через бажання — через обставини: паркан між їхніми ділянками — старий, дерев’яний, поставлений ще в радянські часи — почав падати. Три дошки зовсім зотліли, ще кілька трималися на чесному слові. Чоловіки в кооперативі сказали: треба разом вирішувати, бо паркан спільний.
Олена прийшла на розмову з тим виразом обличчя, який вона відпрацювала за п’ять років: рівним, закритим, таким, що нічого не видає.
Ніна стояла по той бік паркану і теж була рівна. Постаріла — обидві постаріли, це Олена констатувала без задоволення і без злості, просто факт. Сива, трохи повніша, ніж колись, але та ж сама постава — пряма, трохи горда.
— Треба міняти, — сказала Олена про паркан.
— Треба, — погодилась Ніна.
— Половину витрат ділимо.
— Звісно.
Вони домовились за п’ять хвилин. Майстер прийшов через тиждень, поставив новий паркан — сосновий, рівний, пахнув смолою ще місяць після. Олена заплатила свою половину, Ніна свою. Більше того літа вони не говорили.
Але тридцять п’ять років тому вони говорили — дуже багато говорили. Вони були подругами з університету — не найближчими, але справжніми: разом на парах, разом на вечірках, разом у тій метушні молодого студентського життя, де все здається важливим і нічого не здається незворотним.
Ніна тоді зустрічалась з Андрієм — два роки вже, і всі знали, що вони поженяться. Андрій був гарний, веселий, з тим типом легкості в спілкуванні, що притягує людей. Олена знала його через Ніну, бачила на загальних зустрічах, думала про нього так, як думають про чужих хлопців — ніяк особливо.
А потім Ніна поїхала на місяць до тітки — щось там сталось, хтось захворів, вона поїхала терміново. І Андрій одного вечора прийшов до Олени — сказав, що проходив мимо, що хотів дізнатись про Ніну, чи є новини. Олена пустила. Вони говорили довго. Потім він прийшов ще раз. Потім ще.
Олена потім казала собі — і зараз каже — що вона не планувала. Що він сам приходив. Що вона молода була і дурна. Це все правда. Але правда і те, що вона знала, чия це людина, і все одно відчиняла двері.
Коли Ніна повернулась — Андрій сам їй сказав. Олена не знала, що він скаже — думала, він просто зникне, як зникають люди, що зробили щось, чого соромляться. Але він сказав. І Ніна прийшла до Олени.
Той розмова тривала годину. Ніна не кричала — вона говорила тихо і рівно, і це було гірше за крик. Вона сказала все, що думала. Олена не виправдовувалась — не могла, не було чим.
Андрій не одружився ні з Ніною, ні з Оленою. Він зник з обох їхніх життів так само легко, як з’явився. Олена виходила заміж за іншого, жила своїм. Ніна теж. Але те, що сталось між ними — не зникло. Просто відійшло вглиб, як відходить вглиб річки камінь.
На третій рік сусідства сталось те, чого Олена не очікувала.
Був липень, спека, вона поливала грядки ввечері — вже після шостої, коли сонце йде вниз і земля трохи дихає. Через паркан долинув звук — незрозумілий спочатку, потім впізнаваний. Плач. Не голосний — тихий, стриманий, але виразний.
Олена поставила шланг і стояла нерухомо. Думала: не моя справа. Але звук не припинявся.
Вона підійшла до паркану. Зупинилась.
— Ніно, — сказала вона.
Тиша.
— Ніно, ти там?
— Тут, — відповів голос. Рівний вже, але чути було — щойно.
— Все гаразд?
Довга пауза.
— Ні, — сказала Ніна. — Але нічого, минеться.
Олена стояла по свій бік паркану. Думала: піти. Це найпростіше. Вона не просить нічого, я не зобов’язана.
— Що трапилось? — спитала вона.
Ще одна пауза.
— Дочка зателефонувала. Ми посварились. Сильно. — Голос Ніни був стомлений. — Не твоє діло, вибач.
— Нічого.
Вони стояли по різні боки дерев’яного паркану — Олена з шлангом у руці, Ніна, мабуть, на лавці чи на ганку, Олена не бачила. Сонце сідало. Десь у кінці вулиці гавкнув собака і замовк.
— Хочеш чаю? — спитала Олена.
Вона сама не знала, навіщо спитала. Слова вийшли самі.
Довга тиша.
— Хочу, — сказала Ніна нарешті.
Вони сиділи на Олениному ганку і пили чай з м’яти — м’ята росла під парканом, своя, густа. Говорили про Нінину дочку — та жила за кордоном, розмови не клеїлись, взаєморозуміння давно втрачено, і кожен дзвінок закінчувався або мовчанням, або сваркою. Олена слухала і не давала порад — просто слухала.
Потім Ніна спитала про Оленину онуку — Лариса якось розповідала в загальній компанії — і Олена розповіла. Ніна слухала і посміхалась іноді. Вже не плакала.
Про Андрія вони не говорили. Зовсім. Ніби його не існувало — ні тоді, ні зараз. Олена думала: ось ми сидимо і п’ємо чай, і між нами ця річ, і ми обидві знаємо, що вона є, і ми обидві мовчимо про неї.
Може, це і є те, що можливо. Не говорити — але сидіти поруч.
Ніна пішла, коли стемніло. Сказала дякую за чай. Олена сказала — нічого. Вони не домовлялись про наступний раз.
Але наступний раз був. Серпень, Олена варила варення — яблучне, довго, з корицею — і занесла Ніні банку через паркан. Просто так, без приводу. Ніна взяла, подякувала, через тиждень принесла у відповідь свої помідори — вона вирощувала гарні помідори, щільні, солодкі, Олена їла і думала: добре робить.
Так і пішло — не дружба, ні. Але щось: банка варення, жменя помідорів, іноді слово через паркан про погоду чи про те, коли приїде майстер лагодити дах. Мирне сусідство двох жінок, що знають одна про одну те, про що не говорять.
Одного вересневого вечора — вже прохолодно, сезон добігав кінця, обидві збирались скоро закривати дачу — Ніна прийшла до паркану і сказала:
— Олено. Я хочу сказати одну річ.
Олена поставила граблі.
— Я не забула, — сказала Ніна. — Якщо ти думаєш, що я забула — ні. Я пам’ятаю все.
— Я знаю, — сказала Олена.
— Але я вже давно не злюсь. — Ніна дивилась кудись у бік, не на Олену. — Не знаю, коли це минулось. Просто одного дня зрозуміла, що злості вже нема. Є тільки пам’ять.
Олена мовчала і слухала.
— Він був дурний хлопець, — продовжила Ніна. — Ми обидві були дурні. Я б за нього вийшла — і що? Він би пішов до когось іншого через рік. Я це розумію зараз.
— Я теж була дурна, — сказала Олена. — І знала, що роблю. Це гірше.
— Гірше, — погодилась Ніна просто, без злості.
— Я шкодую, — сказала Олена. — Давно шкодую. Але тоді не сказала, бо не знала, чи ти хочеш це чути.
— Я не хотіла тоді. — Ніна нарешті подивилась на неї. — Зараз — не знаю. Мабуть, добре, що сказала.
Вони стояли по різні боки нового паркану — соснового, рівного, що пах смолою ще торік. Між ними — кілька дощок і тридцять п’ять років.
— Подругами ми вже не будемо, — сказала Ніна. — Я не кажу це зло. Просто — ні.
— Я розумію, — сказала Олена.
— Але сусідами жити можна.
— Можна.
Ніна кивнула. Помовчала ще трохи.
— Варення добре було, — сказала вона. — З корицею — це ти правильно робиш.
— Рецепт мамин, — сказала Олена. — Якщо хочеш — скажу.
— Скажи якось.
Ніна пішла до свого будинку. Олена стояла і дивилась їй услід, потім взяла граблі і пішла до своїх яблунь — збирати те, що впало за день.
Небо над садом було чисте і вже осіннє — те особливе вересневе небо, в якому є і тепло ще, і холод вже. Олена гребла листя і яблука і думала: ось. Не прощення — вона й не чекала прощення. Але «пам’ятаю і не злюсь» — це вже щось інше, ніж мовчання за парканом.
Тридцять п’ять років. Один дурний хлопець. Два окремих життя, прожитих кожна своє. І ось — рецепт варення через паркан.
Може, саме стільки і можливо. Не більше, але й не менше.
Вона назбирала повне відро і пішла в будинок. Завтра сезон: пакувати, їхати в місто до осінніх справ. А навесні — знову грядки, знову яблуня, знову цей паркан між ними.
І це, мабуть, нормально.
