Марина любила порядок. У її квартирі кожна чашка стояла ручкою в один бік, а на робочому столі ніколи не було зайвого папірця. Коли вона зустріла Дмитра, їй здалося, що вона нарешті знайшла останній пазл своєї ідеальної картинки. Дмитро був старшим, впевненим у собі, дбайливим. Він дивився на неї так, ніби вона була єдиною жінкою, яка коли-небудь існувала на цій планеті.
Перші пів року були схожі на кінофільм. Вони переїхали в інше місто, подалі від його минулого, як їй тоді здавалося. Марина була молода, сповнена енергії та планів на власну сім’ю. Вона хотіла білу сукню, подорожі та дітей, які будуть схожі тільки на них двох.
Але була одна деталь, яка не вписувалася в цей ідеальний інтер’єр. Дівчинка. Дитина від першого шлюбу Дмитра.
«Це була помилка молодості, Марино, — казав він, пригортаючи її до себе в їхній новій вітальні. — Я одружився, бо вона завагітніла. Ми розлучилися через рік, бо там не було нічого, крім обов’язку. Ти — моє справжнє життя».
Марина вірила. Вона хотіла вірити. Але помилки мають властивість нагадувати про себе в самий невідповідний момент.
Усе почалося з фотографій. Коли Дмитро їхав у те місто відвідувати батьків (і, як наслідок, бачитися з донькою), він надсилав Марині фото. На екрані її новенького смартфона з’являлося обличчя чужої дитини. Дмитро, у своєму щирому, але незграбному бажанні бути чесним, навіть дзвонив їй по відеозв’язку.
— Привітайся з Мариною! — казав він дівчинці, повертаючи камеру.
Марина в цей момент відчувала, як усередині неї все стискається в холодний вузол. Вона натягувала фальшиву посмішку, а після дзвінка довго мила руки, ніби на них осів пил. Вона не хотіла бачити цю дитину. Вона не хотіла знати, як її звати, що вона любить і на кого вона схожа. Для неї ця дитина була живим доказом того, що до неї у Дмитра було щось «справжнє» — те, що скріплюється документами і звязком.
Потім почалися повідомлення від колишньої дружини Дмитра. Ця жінка, яку Марина вважала абсолютно неадекватною, не знала кордонів. Вона писала Марині в Instagram, у Telegram, надсилала довгі тиради про те, що Дмитро «повинен». Повинен бути батьком, повинен приїжджати щотижня, повинен купувати, дзвонити, цікавитися. Вона називала Марину «коханкою», хоча Дмитро був розлучений ще до їхнього знайомства.
Марина читала ці повідомлення, і її руки тремтіли. Вона видаляла їх, блокувала номери, але колишня дружина знаходила нові способи втрутитися в їхній спокій.
— Чому вона лізе в наше життя? — кричала Марина, кидаючи телефон на диван. — Чому ми повинні слухати ці претензії? Ми живемо за сотні кілометрів! Ти поїхав звідти, щоб почати все заново, чи не так?
Дмитро стояв біля вікна, опустивши плечі. Він робив для Марини все: готував сніданки, дарував подарунки, підтримував у всьому. Він був ідеальним чоловіком у всьому, крім одного — він не міг стерти своє минуле гумкою.
— Я намагаюся, Марино. Я майже не дзвоню їй. Мені самому це важко, ти ж знаєш. Я відчуваю провину перед тобою, і провину там… — він ніколи не договорював речення до кінця.
— Провину перед ким? Перед цією «помилкою»? — очі Марини горіли холодною ненавистю. — Ти кажеш, що любиш мене. Тоді вибирай. Я не хочу, щоб ця дитина була частиною нашої сім’ї. У мене будуть свої діти, і я не хочу, щоб вони ділили батька з кимось із «минулого життя».
Після того, як колишня дружина поставила Дмитру ультиматум — або вона з донькою, або «та жінка», — Марина відчула примарну перемогу. Дмитро вибрав Марину. Він пообіцяв звести спілкування до абсолютного нуля. Він сказав, що йому потрібен час, щоб «поступово зникнути».
Але час ішов, а ненависть Марини тільки росла.
Минув рік. Дмитро справді став іншим. Він став похмурішим, тихішим. Він перестав показувати фото, він більше не дзвонив при ній. Але Марина не заспокоїлася. Тепер вона сама стала переслідувачем.
Вона почала перевіряти його телефон щоночі. Вона шукала приховані чати, видалені виклики. Вона дзвонила йому по десять разів на день, коли він був на роботі, щоб переконатися, що він не розмовляє з «нею». Вона сама почала писати колишній дружині — злі, в’їдливі повідомлення, вимагаючи, щоб та залишила їх у спокої.
Марина відчувала, що сходить з розуму. Вона ненавиділа дитину, яка нічого їй не зробила. Вона ненавиділа жінку, яка колись була на її місці. І, найстрашніше, вона починала ненавидіти Дмитра за те, що він змушує її відчувати цю ненависть.
«Чому я так себе зневажаю?» — думала вона, дивлячись у дзеркало на свої заплакані очі. Вона була молодою, красивою, успішною. У неї могло бути життя без жодних обтяжень. Але замість цього вона присвятила себе боротьбі з фантомом.
Одного вечора Марина сиділа на кухні, чекаючи Дмитра. На столі стояла вечеря, яка вже охолола. Вона знову відкрила сторінку колишньої дружини в соцмережах. Там було нове фото: дівчинка в рожевій куртці йшла до школи. У неї були очі Дмитра. Ті самі очі, які щоранку з любов’ю дивилися на Марину.
У цей момент Марина зрозуміла жахливу істину. Вона не зможе перемогти. Навіть якщо Дмитро ніколи більше не побачить свою доньку, він завжди буде нести її в собі. У своїх генах, у своїх спогадах, у своїх снах.
Коли Дмитро прийшов додому, він застав Марину в темряві.
— Я більше не можу чекати, Діма, — тихо сказала вона. — Цей рік нічого не змінив. Твоя «помилка» стала центром мого життя. Я думаю про неї більше, ніж про нас. Я ненавиджу дитину, яку навіть не знаю, і це робить мене монстром.
Дмитро підійшов і сів поруч. Він взяв її за руки.
— Я зробив усе, що ти просила. Я майже не існую для них. Що ще я маю зробити? Померти для них остаточно?
— Я хочу, щоб ти був щасливим, — сказала Марина, і вперше за довгий час це була правда. — Але я не можу бути щасливою поруч із твоїм минулим. Мені немає місця в житті, де вже є «перша сім’я», навіть якщо вона невдала.
Марина зрозуміла, що її ненависть — це спосіб контролю. Вона хотіла контролювати те, що контролювати неможливо — час. Вона хотіла повернути час назад і стати для Дмитра першою і єдиною.
Але життя не працює за законами ідеального інтер’єру. Люди приходять до нас із багажем. Іноді цей багаж — це просто спогади, а іноді — живі люди, діти, обов’язки.
Вона подивилася на Дмитра. Він був готовий відмовитися від усього заради неї. Але ціна цієї відмови була занадто високою — його власна душа. Марина усвідомила: якщо вона змусить його остаточно стати «нелюдом» щодо своєї дитини, вона ніколи не зможе по-справжньому кохати його. Бо той, хто легко викреслює дітей, так само легко викреслить і коханих.
Марина встала, підійшла до вікна і вдихнула нічне повітря іншого міста.
— Завтра я видалю номер твоєї колишньої. Я перестану їй писати. Але ти маєш пообіцяти мені одну річ. Наш дім — це тільки наш дім. Твої обов’язки там — це твоя справа, яку ти вирішуєш сам, юридично і фінансово, так, щоб я цього не бачила. Я не буду любити ту дитину. Але я спробую перестати її ненавидіти. Бо ненависть до неї — це отрута, яку п’ю я, сподіваючись, що помре вона.
Дмитро мовчав. Це не був «хепі-енд» із кіно. Це був початок довгої, важкої роботи над собою. Марина знала, що попереду ще багато днів, коли вона відчуватиме уколи ревнощів. Але вона також знала, що її молодість занадто дорога, щоб витрачати її на стукіт у зачинені двері минулого.
Вона вирішила будувати свій світ. Не на уламках його першого шлюбу, а на фундаменті власної гідності.
Автор: Наталія
