«Це дача мого брата!» Невістка приїхала господарювати, але наштовхнулась на нові ворота й забула, навіщо їхала
— Лєно, ми м’ясо вже купили, диктуй давай код від воріт, бо ми ключі загубили десь.
Голос у слухавці звучав так буденно, ніби ми бачились учора. Ніби не було трьох років повної, глухої тиші.
Я подивилась на екран смартфона. «Світлана Невістка». Не видалила номер, усе рука не піднімалась. Знаєте, як це буває: людина чужа, а стерти контакт — наче остаточно зв’язок із минулим обірвати.
Але Світлана сама впоралась з обриванням зв’язків.
Я стояла на ґанку з чашкою кави. Ранок був кришталевий, суботній. Щойно висадила розсаду, спина гуділа приємною втомою. І тут цей дзвінок. Без «здрастуй», без «як ти там сама». Відразу — дай.
— Світлано? — перепитала я, роблячи ковток. Кава видалась раптом кислою.
— Який код? Які ворота?
— Ну від дачі, від чого ж іще! — вона хмикнула, і я прямо побачила, як вона закочує очі. — Ми з дітьми вирішили вибратись, погода шепоче. Твоїм племінникам потрібне повітря. Шашлики посмажимо, лазню розтопимо. Ти не переживай, ми тобі не завадимо. Сама собі копайся в своїх грядках, ми біля альтанки посидимо.
Я поставила чашку на поручні. Міцніше стиснула телефон. Дивно, але всередині замість звичної образи піднялась злість.
— Світлано, — сказала я дуже тихо.
— Дача зачинена. Для гостей.
— Для яких гостей? — обурилась вона.
— Ми не гості, ми сім’я! Це дача мого брата, якщо ти забула. Володимирова спадщина!
Ось воно. Почалося. Три роки тому, коли Володі не стало, його рідня зникла з мого життя рівно через день після прощання. Свекруха, дай їй Боже здоров’я, вчинила по совісті. Вона пішла до нотаріуса й написала відмову від своєї частки на мою користь. Сказала просто: «Лєно, ви будували, ви жили, мені чужого не треба».
А Світлана тоді кричала, що мати вижила з розуму й розбазарює «родове майно». Хоча яке воно родове? Ділянку отримав мій батько від заводу ще в дев’яностих. Будинок ми з Володею піднімали на мої та його премії. Світлана там і палець об палець не вдарила. Натомість відпочивати приїжджала щовихідних. Як у готель, де все включено.
— Світлано, — я намагалась говорити спокійно. — Свекруха від спадщини відмовилась. Документи оформлені три роки тому. Дача — моя власність. І я нікого не запрошувала.
— Ой, та годі тобі папірцями трясти! — перебила вона. Голос став верескливим. — Юристка знайшлась. Володя будував цей будинок сам! Там його дух! Діти мають право доторкнутись до пам’яті дядька! Ти що, племінників на поріг не пустиш? Зовсім совість загубила?
«Племінники» — її улюблений козир. Тільки цим «дітям» уже по шістнадцять і вісімнадцять років. І, судячи з минулого досвіду, «повітря» їм потрібне, щоб пити газовану воду подалі від батьківських очей.
— Не пущу, — відрізала я. — У мене плани. Я зайнята.
— Та чим ти там зайнята? — вона явно втрачала терпіння. — Огірками своїми? Ми не завадимо! Кажу ж, ми своє м’ясо привезли, навіть вугілля купили. Від тебе тільки мангал і лазня. Ну і спальні місця, якщо засидимось. Лєно, не будь такою. Володя б тобі не дозволив так із ріднею поводитись. Він нас завжди чекав!
Я згадала, як Володя «чекав». Як у п’ятницю ввечері він, сірий від утоми, шепотів мені на кухні: «Знову вони їдуть… Лєнко, скажи, що ми не здорові?». Але я тоді була молода, хотіла бути хорошою для всіх. Накривала столи, мила за ними гори посуду, слухала Світланині поради, як мені чоловіка годувати. А Володя терпів. З ввічливості. З почуття обов’язку.
— Володя терпіти не міг ваші наїзди, — зірвалось у мене.
— Він просто був надто інтелігентним, щоб послати вас кудись подалі. А я, Світлано, не така інтелігентна. Я просто вдова, яка платить податок за цю землю й сама лагодить дах.
У слухавці повисла тиша. Світлана мовчала довго, потім видихнула злісно:
— Ах он як ти заговорила… Гроші рахуєш? Пам’ять брата грошима міряєш? Ну, дивись, Лєно. Ми вже під’їжджаємо. Навігатор показує п’ять хвилин. Ворота краще відкрий по-доброму. Не змушуй мене сваритися при дітях.
Вони не питали. Вони їхали. Вони були впевнені, що я зігнусь, як згиналась двадцять років поспіль. Я натиснула «Відбій». У голові було ясно й порожньо. Подивилась на ворота. Нові, з профнастилу, які я поставила минулого місяця. На хвіртці висів масивний кодовий замок. А трохи вище, на стовпі, тьмяно поблискувало вічко камери, яку син сусідки допоміг встановити на минулому тижні.
«П’ять хвилин», — сказала вона. Я допила холодну каву, поставила чашку на стіл і пішла до хвіртки. Не відчиняти. Перевіряти, чи добре вона замкнена.
Гравій під колесами захрускотів рівно через сім хвилин. Я чула, як під’їхала машина — важкий кросовер, який вони взяли в кредит ще за життя Володі. Ляснули двері. Один раз, другий, третій. Гучні голоси, сміх, якийсь брязкіт — мабуть, мангал діставали з багажника.
— Лєно! Відчиняй! — голос Світлани перекрив навіть шум вітру в соснах.
Я стояла в глибині ділянки, біля куща жасмину. Не ховалась, просто не хотіла підходити близько. Крізь щілини в паркані я бачила силуети, що миготіли. Спочатку вони просто смикали ручку хвіртки. Наполегливо так, по-господарськи. Потім хтось, здається, її чоловік Андрій, почав стукати кулаком по металу. Гул пішов по всьому периметру, неприємний, вібруючий.
— Лєно! Ти там заснула, чи що? — крикнула Світлана. — Діти чекати втомилися!
Я дістала телефон. Увімкнула камеру. Про всяк випадок. І повільно пішла до паркану.
— Я ж сказала, Світлано. Дача зачинена, — промовила я голосно, не підвищуючи тону. — Виїжджайте.
За парканом на секунду стихло. Видимо, вони не очікували, що я так близько.
— Ти що, зовсім совість втратила? — це вже був не прохальний тон, а відверто базарний.
У щілину я побачила червоне обличчя невістки. Вона вчепилась у верхній край профнастилу, намагаючись зазирнути всередину.
— Відчиняй! Ми їхали дві години по пробках! У нас м’ясо пропадає!
— Це ваші проблеми, — відповіла я. — Я попередила телефоном.
— Це дача мого брата! — заверещала вона. — Ти не маєш права нас не пускати! Ми тут двадцять років відпочивали! Андрію, зламай цей замок, вона, видно, ключі загубила або з глузду з’їхала від самотності!
Я почула, як Андрій чимось загримів. То чи монтуванням, то просто ногою вдарив у низ хвіртки. Метал жалібно бряжкнув. Ось тут мені стало стрьомно. Я переймалась за своє майно. За свої троянди. За свій спокій, який я вибудовувала по цеглинці ці три роки. Я зробила в телефоні так, щоб камера дивилась прямо на них поверх паркану. І підійшла впритул.
— Андрію, ще один удар, і я викликаю поліцію, — сказала я чітко.
— Бачите табличку на стовпі? «Об’єкт під охороною». Відеоспостереження ведеться цілодобово. Запис іде просто зараз у хмару. Ламайте. Це стаття.
Андрій завмер. Він чоловік боязкуватий, хоч і гучний. Побачив вічко камери, спрямоване на нього, й опустив руку.
— Свєто, поїхали, — буркнув він.
— Куди поїхали?! — знялась Світлана. Вона була схожа на фурію.
— Ти що, злякався цієї… цієї приживалки? Лєно! Ти пошкодуєш! Ти зрадила пам’ять Володі! Він перевертається, бачачи, як ти його рідну сестру женеш! Племінників сирітками при живій тітці залишаєш!
— Володю, — сказала я, дивлячись їй просто в перекошене обличчя крізь екран смартфона, — зараз спокійний. Тому що його дружина навчилась казати «ні» тим, хто його використовував усе життя. Виїжджайте, Світлано. Наступний дзвінок буде куди треба.
Вона ще хвилину сипала прокльонами. Кричала, що «він покарає», що я залишусь сама й ніхто склянки води не подасть. Діти — ті самі «малюки», яким потрібне повітря, — стояли біля машини, втупившись у телефони. Їм було абсолютно байдуже. Їм ця дача й ця сварка були непотрібні, їх просто притягли як реквізит.
Андрій смикнув дружину за рукав, майже силою запхав у машину. Двері ляснули. Мотор заревів, і кросовер, піднявши хмару пилюки, рвонув геть по ґрунтовці. Я стояла й слухала, як стихає шум двигуна. Руки все ж тремтіли — адреналін виходив. Я опустила телефон. Зупинила запис. Тиша повернулась. Заспівали птахи, десь удалині застрекотіла газонокосарка. Мій світ знову став моїм.
Я повернулась на ґанок. Кави я налила нової, гарячої. Сіла в плетене крісло — те саме, в якому любив сидіти Володя.
