— Це діти твоєї колишньої дружини, і сидіти з ними та няньчити їх я не зобов’язана! — відказала Інна чоловікові.
— Інно, ну що ти, — Сергій поклав руку їй на плече, ніби це могло заспокоїти, — всього лише на два дні. Олена терміново поїхала у відрядження, а дітей нікому залишити. Ти ж сама казала, що любиш їх.
Інна повільно відсунулася, відчуваючи, як усередині все стягується тугим вузлом. На кухні було тепло, пахло щойно завареним чаєм і ванільним печивом, яке вона спекла вранці — тоді вона й гадки не мала, що день обернеться ось так. За вікном листопадовий вечір уже запалював ліхтарі на їхній тихій вулиці в спальному районі Києва.
— Я люблю їх тоді, коли вони приїжджають у гості на кілька годин, — тихо сказала вона, дивлячись в його втомлені очі. — А не тоді, коли їх залишають у нас на вихідні, наче в дитячому садку. Сергію, ми вже через це проходили. Минулого разу я три ночі не спала, бо Маша плакала, а ти був на чергуванні в клініці.
Сергій провів рукою по волоссю, у якому вже проглядала сивина, хоча йому лише сорок два. Він виглядав винним, але в цьому стані відчувалася звичка — звичка вирішувати все самому, а потім просити пробачення.
— Я розумію, — кивнув він. — Справді розумію. Але зараз виходу немає. Бабуся в лікарні, тітка у від’їзді, а я не можу взяти вихідний — чергування в реанімації. Інночко, будь ласка. Вони ж хороші діти.
Інна відвернулася до вікна. У склі відбивалася її постать — струнка, в домашньому светрі, волосся зібране в недбалий пучок. Два роки тому, коли вони з Сергієм щойно з’їхалися, вона уявляла собі зовсім інше життя. Тихі вечори удвох, поїздки на вихідні, а може, й власна дитина за рік-другий. А натомість — постійне відчуття, що вона живе в чужій родині, де її роль досі ніхто не визначив.
— Добре, — погодилася вона, не озираючись. — Просто я не їхня мама. І не хочу нею ставати автоматично.
Сергій підійшов ближче, обійняв її ззаду, притулився носом до її волосся.
— Ти не «автоматично», — прошепотів він. — Ти моя дружина. А вони — частина мене. Я думав, що ми разом…
Інна заплющила очі. Ці слова вона чула вже десятки разів. «Ти моя дружина», «вони частина мене», «ми разом». І щоразу, коли вона намагалася окреслити свої межі, розмова закінчувалась тим, що вона почувалася егоїсткою.
— Гаразд, — нарешті зітхнула вона. — Привозь. Але це востаннє, Сергію. Я більше не буду запасною мамою. Потрібно шукати інші варіанти.
Він поцілував її у скроню й полегшено видихнув.
— Дякую, рідна. Я все зрозумів. Обіцяю, більше не ставитиму тебе в таке становище.
Інна лише кивнула. Вона знала цей тон — вдячний, щирий, але ще місяць, і все повториться. Бо для Сергія «розуміти» і «змінювати» були різними речами.
Діти приїхали в п’ятницю ввечері. Кіра, одинадцятирічна, із довгою косою та серйозними батьковими очима, і Маша, семирічна, з кудрями та звичкою обіймати всіх поспіль. Вони влетіли до квартири з рюкзаками й пакетами, що пахли маминими парфумами та дитячим шампунем.
— Тітко Інно! — Маша кинулася до неї, обхопивши за ноги. — А ми тобі малюнок привезли!
Інна присіла, прийняла теплий комочок у обійми. Серце, як завжди, здригнулося. Дівчинка пахла дитинством — молоком, яблуками, чимось невловимо рідним.
— Дякую, сонечко, — усміхнулася вона, розглядаючи яскравий малюнок: будиночок, сонце, чотири фігурки. — Це ми всі?
— Так! — радісно кивнула Маша. — Тато, ти, я і Кіра. І ще собака, яку ми заведемо, коли ти дозволиш.
Кіра стояла трохи осторонь, переступаючи з ноги на ногу. Вона завжди була обережнішою за сестру — відчувала настрій дорослих, як барометр.
— Привіт, — тихо сказала вона. — Дякую, що дозволила нам приїхати.
Інна поглянула на дівчинку і раптом відчула укол сумління. Кіра дякувала їй. За те, що вона дозволила їм приїхати до батькового дому.
— Звісно, Кірю, — м’яко відповіла вона. — Ви завжди бажані гості.
Сергій поїхав на чергування, поцілувавши всіх на прощання. Двері зачинилися, і в квартирі стало тихо. Лише цокав годинник в коридорі та було чути, як Маша шелестить пакетом з іграшками.
Вечір минув спокійно. Дівчатка повечеряли, подивилися мультик, Маша заснула на дивані, притулившись до Інни. Кіра допомагала прибирати посуд — мовчки, акуратно, як маленька доросла.
— Тітко Інно, — раптом сказала вона, коли вони мили чашки, — а ти сердишся, що ми приїхали?
Інна завмерла з мокрою тарілкою в руках.
— З чого ти взяла?
— Тато сказав, що ти втомилася, — Кіра опустила очі. — І що ти не зобов’язана нас няньчити. Я чула, як він із мамою телефоном говорив.
Інна поставила тарілку, витерла руки рушником. Присіла поруч із дівчинкою навпочіпки.
— Кіро, послухай, — тихо сказала вона. — Я не серджуся на вас. Ніколи. Ви чудові. Просто… у дорослих бувають свої складнощі. Це не про вас.
Кіра кивнула, але в її очах залишався сумнів. Вона надто рано навчилася читати між рядками.
Ніч минула неспокійно. Маша прокинулася о третій, плакала, кликала маму. Інна носила її на руках по квартирі, шепотіла втішні слова, доки дівчинка знову не заснула, вчепившись у її светр. Вранці Кіра сама встала, зварила собі кашу, розбудила сестру. Інна дивилася на них і відчувала дивну суміш ніжності й виснаження.
У суботу Сергій подзвонив — чергування затягнулося, приїде лише до вечора неділі. Інна мовчки вислухала, поклала слухавку й пішла варити дівчаткам какао.
Цілий день минув у звичному ритмі: прогулянка в парку, обід, уроки з Кірою, ігри з Машею. Інна усміхалася, жартувала, читала казки. Але всередині наростало відчуття, що вона грає чужу роль. Роль, яку нав’язали їй без її згоди.
Увечері, коли дівчатка вже спали, Інна сиділа на кухні з чашкою холодного чаю й дивилася у темряву за вікном. Телефон завібрував — повідомлення від подруги: «Ну як вихідні з дітьми? Не замучили?»
Вона не відповіла. Просто сиділа й думала: скільки ще вона зможе так жити? Любити дітей чоловіка, але не бути їхньою мамою? Бути дружиною, але не господинею власного життя?
У неділю вранці Маша знову прокинулася з температурою. Інна дала ліки, обтерла дівчинку вологим рушником, подзвонила Сергієві. Той пообіцяв приїхати, щойно зможе. До обіду Маша спала, Кіра тихенько малювала за столом. Інна стояла біля плити, варила курячий бульйон — той самий, що завжди допомагав її власній мамі, коли та хворіла.
— Тітко Інно, — тихо озвалася Кіра, не відриваючись від малюнка, — а ти б хотіла, щоб у вас із татом була своя дитина?
Інна завмерла з ложкою в руці.
— Чому ти питаєш?
— Просто… мама каже, що ти не хочеш дітей. Що боїшся, що тоді нас у тебе зовсім не стане.
Інна повільно повернулася. Кіра дивилася на неї серйозно, без дитячої наївності.
— Я не боюся дітей, Кіро, — тихо сказала вона. — Я боюся, якщо у нас буде своя дитина, то я остаточно загублю себе. Бо зараз я вже не зовсім розумію, хто я в цій родині.
Кіра мовчала. А тоді тихо промовила:
— А я б хотіла, щоб у вас була дитина. Тоді, може, ти стала б зовсім наша.
У Інни в серці щось стиснулося. Вона хотіла щось відповісти, але в цю мить пролунав дзвінок у двері. Сергій приїхав раніше. Він увійшов — втомлений, але з усмішкою, обійняв доньок, поцілував Інну в щоку.
— Дякую, рідна, — прошепотів. м Ти в мене золото.
Увечері, коли Олена забрала дітей, у квартирі стало неприродно тихо. Сергій пішов у душ, а Інна стояла біля вікна й дивилася, як машина колишньої дружини зникає за поворотом. Він вийшов із ванної в домашньому світрі, обійняв її ззаду.
— Усе добре?
Інна повільно повернулася до нього.
— Ні, Сергію, — тихо сказала вона. — Нічого доброго. Нам треба серйозно поговорити. Про нас. Про дітей. Про те, яку роль я взагалі посідаю у твоєму житті.
Сергій насупився, але кивнув.
— Добре. Поговоримо. Коли ти будеш готова.
— Я готова зараз, — сказала вона, відчуваючи, як усередині підступає холод. — Якщо не поговоримо зараз, потім може бути пізно.
Він глянув на неї довго, важко — і в ту мить Інна зрозуміла: розмова буде непростою. Але необхідною. Бо так, як є, вона жити більше не зможе.
— Сергію, я більше не можу бути запасним варіантом, — Інна говорила тихо, але кожне слово звучало чітко, як крапля по склу. — Я не няня, не безплатний дитячий садок і не тимчасова заміна Лєні, коли їй так зручно.
Вони сиділи на кухні вже другу годину. За вікном сипав дрібний листопадовий дощ, ліхтарі розпливалися жовтими плямами, а в квартирі пахло вистиглим чаєм і напругою, що висіла між ними густим туманом. Сергій мовчав. Дивився в чашку, ніби там міг знайти правильні слова. Потім підвів очі — в них було і провина, і втому, і розгубленість.
— Я не просив тебе бути заміною, — нарешті сказав він. — Я просто… думав, що ми одна сім’я.
— А я думала, що ми з тобою вдвох, — Інна всміхнулася, але усмішка вийшла гіркою. — Виявилося, нас п’ятеро. І я в цьому складі — п’ята, зайва.
Сергій здригнувся, ніби його вдарили.
— Ти не зайва. Ти — моя дружина.
— Тоді чому щоразу, коли Лєні треба кудись поїхати, вони перш за все дзвонять тобі? Не шукають бабусю, подругу, платну няню? — вона подивилася йому в очі. — Чому першою дзвонять мені?
Він відвів погляд.
— Бо ти поруч. Бо ти… добра. І я знаю, що ти не відмовиш дітям.
— Ось саме, — кивнула Інна. — Я не відмовляю дітям. Я відмовляю ситуації, в якій мене поставили без спросу. І ти кожного разу ставиш мене в неї наново.
Сергій встав, підійшов до вікна, постояв спиною. Плечі його були напружені.
— Я не знаю, як інакше, — зізнався він. — Лєна сама їх тягне. У неї робота, відрядження, кредит за квартиру. Я не можу сказати: «Розбирайся сама». Це мої діти.
— Я розумію, — Інна теж піднялася, підійшла ближче. — Правда, розумію. Але ти батько. Не я. І якщо ти не можеш бути з ними фізично — це твоє завдання шукати рішення. Не моє.
Він повернувся.
— Тобто ти хочеш, щоб я сказав Лєні: «Пробач, Інна не може посидіти, шукай когось сама»?
— Я хочу, щоб ти сказав правду, — тихо відповіла вона. — Що у нас своє життя. Що в мене є робота, свої плани, своє здоров’я. І що я не зобов’язана поступатися всім цим кожного разу, коли у неї форс-мажор.
Сергій довго мовчав. Потім кивнув.
— Гаразд. Я скажу.
— І ще, — Інна зробила крок уперед. — Я хочу, щоб ми нарешті домовилися раз і назавжди. Ким я в цій родині? Дружиною? Мачухою? Гостею? Подругою по вихідним? Бо зараз я — ніхто. Я люблю твоїх доньок. Правда люблю. Але я не їхня мама. І не хочу нею ставати всупереч своїй волі.
Він підійшов, взяв її руки в свої. Долоні були теплі, трохи тремтіли.
— Ти моя дружина, — сказав він твердо. — І все. Я не прошу тебе бути мамою. Я прошу… бути поруч. Іноді допомагати. Як усі нормальні родини.
— А якщо я не захочу іноді допомагати? — запитала вона прямо.
Сергій завмер.
— Тоді… я знайду інший вихід.
— Правда знайдеш? — у її голосі прозвучав сумнів.
— Знайду, — він кивнув. — Обіцяю.
Інна подивилася. Хотіла вірити. Дуже хотіла.
Минув місяць. Спочатку все було тихо. Лєна дзвонила Сергію, коли треба було залишити дітей, і він справді шукав варіанти: просив тітку, домовлявся з нянею, одного разу навіть сам узяв відгул. Інна спостерігала мовчки і відчувала, як всередині відпускає важкий камінь.
А потім сталося те, чого вона боялася найбільше. В середині грудня Лєна подзвонила пізно ввечері. Голос у трубці був розгублений, майже плачучий.
— Сергію, у мене біда. Мене відправляють у відрядження на три тижні. До Львова. Терміново. Дітей не з ким залишити. Бабуся в лікарні, подруги всі зайняті, няня, яку я знайшла, відмовилася на такий термін… Будь ласка, візьми дівчаток. Я не знаю, що робити.
Сергій мовчав. Інна сиділа поруч на дивані, все чула. Серце її стиснулося. Їй було шкода Лєну, дітей, Сергія, себе.
— Лєно, — нарешті сказав він, — я не можу на три тижні. У мене зміни, у Інни робота…
— Я все оплачу, — швидко перебила жінка. — Няню, продукти, все що треба. Просто… нехай вони поживуть у вас. Будь ласка. Це ж мої діти. Твої діти.
Сергій глянув на Інну. В очах — благання. І страх.
Інна встала, вийшла на балкон. Холодне повітря ударило в обличчя. Вона стояла, дивилася на засніжений двір, на вогні у вікнах сусідніх будинків. Три тижні. Це вже не вихідні. Це майже місяць. Повноцінне життя з двома дітьми, яких вона любить, але які не її. Вона знала, що якщо скаже «ні» — Сергій не пробачить. Не одразу. Може, ніколи. Бо для нього це не просто діти. Це його вина перед ними. Його борг. Його минуле, яке він тягне в теперішнє. А якщо скаже «так» — втратить себе остаточно.
Двері балкона скрипнули. Сергій вийшов, обійняв ззаду.
— Інно, — тихо сказав він, — я не прошу тебе вирішувати за мене. Я сам скажу Лєні «ні», якщо ти…
— Почекай, — вона повернулася до нього. — Дай мені подумати.
Всю ніч Інна не спала. Лежала поруч із Сергієм, слухала його дихання і думала: що важливіше — зберегти шлюб чи зберегти себе? Вранці вона встала першою. Зварила каву. Подзвонила на роботу, попросила відпустку за свій рахунок на три тижні. Потім набрала номер Лєни.
— Олено, привіт, — сказала спокійно. — Це Інна. Дівчатка можуть жити у нас. Але за однієї умови.
— Якої? — голос Лєни дригнув від полегшення.
— Ми сядемо втрьох — ти, я і Сергій — і нарешті домовимося. Чітко і назавжди. Хто за що відповідає. Які в мене обов’язки, які в тебе, які в нього. І більше ніяких «раптом» і «терміново». Або ми всі троє дорослі люди і вирішуємо все по-дорослому, або… кожен сам за себе.
Повисла пауза.
— Гаразд, — нарешті сказала Лєна. — Я згодна.
Через два дні дівчатка приїхали з валізами. Кіра дивилася насторожено, Маша — радісно. Олена привезла їх сама, уперше за довгий час переступила поріг їхньої квартири. Вони сіли за стіл — усі четверо. Сергій, Лєна, Інна і чайник посередині, як символ перемир’я.
— Давайте по-чесному, — почала Інна, дивлячись то на Олену, то на Сергія. — Я не проти дітей. Я проти того, що мене ставлять перед фактом. Тому пропоную прості правила.
Вона дістала листок, на якому вночі все записала.
— Перше. Якщо Олені треба поїхати — вона шукає варіанти сама в першу чергу. Няня, родичі, подруги. Ми — крайній варіант.
— Згодна, — швидко кивнула жінка.
— Друге. Якщо діти все-таки у нас — Сергій бере на себе все, що може. Відгули, зміни, лікарняні. Я допомагаю тільки за бажанням і по силам.
Сергій кивнув.
— Третє. Ніяких претензій. Ні від кого. Я не мама, я — Інна. Люблю дівчаток, але не заміняю маму. І не зобов’язана.
Лєна подивилася на неї довго. Потім тихо сказала:
— Я… я навіть не думала, що тобі так важко. Пробач. Правда. Я просто… звикла, що Сергій завжди виручить. А ти… ти поруч із ним, значить, теж повинна.
— Ось саме, — м’яко усміхнулася Інна. — Повинна. А я не хочу жити по «повинна».
Олена опустила очі.
— Я все зрозуміла. І… дякую. За те, що погодилася зараз. І за те, що сказала все прямо.
Сергій мовчав. Потім узяв руку Інни, стиснув міцно.
— Я теж все зрозумів, — сказав він. — І більше ніколи не поставлю тебе в таке становище. Обіцяю.
Три тижні пролетіли дивно. Дівчатка жили у них. Сергій справді брав відгули, вставав вночі до Маші, коли та кашляла, водив Кіру на гурток. Інна допомагала — коли хотіла. Готувала вечерю, читала казки, обіймала. Але вже без почуття провини і без внутрішнього крику «я не зобов’язана». А потім сталося те, чого ніхто не очікував. В останній день перед поверненням Олени, Кіра підійшла до Інни, коли та мила посуд.
— Тіто Інно, — тихо сказала вона, — а можна я тебе називатиму… просто Інною? Без «тіто»?
Інна обернулася. Дівчинка стояла, притискаючи до неї свій малюнок — той самий, де вони всі разом і собака.
— Звичайно, — усміхнулася Інна. — Як хочеш.
— І ще… — Кіра завагалася. — Дякую, що ти не сердишся на нас. І що ти… така. Я тепер розумію, чому тато тебе любить.
Інна відчула, як у горлі став ком. Вона присіла, обійняла дівчинку.
— А я розумію, чому він вас так любить, — прошепотіла. — Ви чудові.
Ввечері, коли Лєна забрала дітей, у квартирі стало тихо. Сергій зачинив двері, обернувся до Інни.
— Я пишаюся тобою, — сказав він просто.
— А я тобою, — відповіла вона. — Ти стримав слово.
Він підійшов, обійняв міцно-міцно.
— Тепер ми точно вдвох, — прошепотів. — І все буде по-іншому.
Інна заплющила очі. Вперше за довгий час вона повірила — так, буде. Бо тепер у неї є не тільки чоловік, а й голос. І межі. І місце в цій родині — своє власне, не зайняте ніким іншим…
— Ти впевнена, що не хочеш поїхати з нами? — Сергій стояв у дверях спальні, тримаючи в руках теплу куртку Маші. — Дівчатка будуть раді.
Інна подивилася на нього з-за ноутбука. Минув майже рік з тої розмови за столом. Рік, протягом якого все справді стало по-іншому.
— Впевнена, — усміхнулася вона. — У мене дедлайн по проєкту, а потім хочу просто побути вдома. Сама. З книгою і ванною до країв. Давно не була.
Сергій розсміявся, підійшов, поцілував її у маківку.
— Розумію. Ти заслужила.
Він поїхав з дітьми на дачу до батьків Олени — традиція, яка з’явилася недавно. Раз на місяць Сергій забирав дівчаток на вихідні, щоб колишня могла відпочити, а він — побути з доньками без поспіху та чужих очей. Іноді їздила й Інна, іноді — ні. І ніхто не запитував «чому». Ніхто не відчував себе винним.
У той вечір, коли двері за ними зачинилися, Інна вимкнула світло всюди, крім кухні, налила собі напою й сіла на підвіконня. За вікном уже травень — бузок цвів так, що запах просочувався навіть крізь закрите вікно. Вона вдихнула глибше й раптом зрозуміла: ось він, спокій. Не порожнеча, не самотність — саме спокій. Дім був її. Повністю.
Телефон завібрував. Повідомлення від Кіри: фото, де вона й Маша годують качок біля ставка. Підпис: «Ми сумуємо, але знаємо, що тобі треба відпочити. Любимо тебе, Інно».
Вона усміхнулася, зберегла фото в обране. Наступного дня Лєна написала сама: «Дякую, що тоді наполягла на розмові. Я досі червонію, коли згадую, як поводилася раніше. Зараз все по-іншому. І легше. І мені, і дітям». Інна відповіла коротко: «Ми всі навчилися. Це головне».
Ввечері у неділю вони повернулися — галасливі, загорілі, з пакетом свіжої полуниці й купою розповідей. Маша влетіла першою, обійняла Інну за талію.
— У нас тепер є спільний секрет із татом! — випалила вона. — Але ми тобі поки не скажемо!
Кіра закатила очі:
— Машо, ти ж обіцяла мовчати до дня народження.
Інна розсміялася, підняла брови:
— До якого дня народження?
Сергій тільки загадково посміхнувся й поніс валізи до коридору.
Секрет розкрився через два тижні — у її тридцять п’ятий день народження. Вранці жінка прокинулася від запаху млинців і дитячих голосів на кухні. Сергій, Кіра й Маша стояли біля плити у фартухах, забруднені борошном. На столі — величезний торт з написом «Найкращій Інні на світі».
А потім Сергій дістав із кишені маленьку коробочку.
— Ми довго думали, що подарувати, — почав він, і голос його трохи тремтів. — І вирішили подарувати не річ, а обіцянку.
Він відкрив коробочку. Всередині лежав ключик — маленький, срібний, на тоненькому ланцюжку.
— Це ключ від нашого дому, — тихо сказала Кіра. — Тато сказав, що ти завжди боялася, що він не зовсім твій. Тепер він точно твій. І наш. І ми всі хочемо, щоб ти знала: ти тут не гостя. Ти — вдома.
Маша підбігла, повісила ланцюжок їй на шию.
— І ще ми хочемо, щоб ти знала, — серйозно додала вона, — що ти можеш бути просто Інною. Не мамою, не тітою, не нянею. Просто Інною. І ми все одно будемо тебе любити.
Інна стояла посеред кухні, відчуваючи, як сльози течуть по щоках, і не намагалася їх витерти. Сергій обійняв її, дівчатка притулилися з двох боків.
— Ми всі вчилися, — прошепотів він їй у скроню. — Я, Лєна, діти. Але найбільше — я. Дякую, що не здалася. Дякую, що залишилася.
Вона кивнула, не маючи сил говорити. Бо в цю мить зрозуміла: ось воно, справжнє місце. Не зайняте ніким, не нав’язане, не вистраждане — просто її. З любов’ю, з межами, з правом бути собою. А потім вони їли млинці, сміялися, розмазували крем по носах одне одного, й Інна раптом подумала: може, через рік-два у них з’явиться ще одна людина. Своя. Але це буде вже зовсім інша історія. Історія, в якій вона буде не запасним варіантом, а головним автором свого життя. І вперше за довгий час вона була абсолютно впевнена: все буде добре. Бо тепер вони всі — справжня родина. Не ідеальна. Але чесна. І своя.
