— Це для мами, не чіпай! — чоловік сховав делікатеси в холодильнику, заборонивши мені й дітям їх їсти
— А ну постав на місце! Це не тобі!
Голос чоловіка різонув по вухах так, що я здригнулася. Маленький Ваня, якому всього п’ять, випустив з рук вакуумну упаковку з нарізкою сирокопченої ковбаси. Вона шльопнулася на лінолеум. Добре, хоч не розбилася.
Вітя підскочив до дитини, вихопив ковбасу, обтрусив її об свої шорти й сунув назад на полицю холодильника. На найвищу, куди Ваня не дотягнеться.
— Вітю, ти чого? — Я стояла біля плити, помішуючи суп. Запахло смаженою цибулею. — Дитина просто попросила бутерброда.
— Обійдеться, — буркнув чоловік, зачиняючи дверцята холодильника «Індезіт», який ми купили в кредит ще три роки тому. — Кашу хай їсть. Он, гречка в каструлі. Корисно.
— Гречка пуста, Вітю. Котлети скінчилися вчора.
— Ну то звари яйце! — Він повернувся до мене. Обличчя червоне, невдоволене. — Ти взагалі мати чи хто? Ця ковбаса — для мами. І сир з пліснявою — теж. І риба червона. Завтра в неї ювілей, шістдесят років. Я купив делікатеси, щоб стіл накрити по-людськи. А ви тут… як сарана. Тільки покладеш — одразу змітаєте.
Я вимкнула газ. Суп, готовий. Підійшла до столу. Клейонка липка, у плямах від чаю. Ваня сидів на табуретці й шмигав носом. У нього зачесалося око, він почав терти його кулаком.
— Мам, я їсти хочу, — прошепотів він.
— Зараз, зайчику. — Я погладила його по голові. Волосся м’яке, пахне дитячим шампунем.
Дістала з хлібниці батон. Відрізала шматок. Намазала маслом. Тонким шаром, тому що масло теж закінчувалося, а до зарплати тиждень. Поклала зверху шматок «Докторської». Дешевої, яку брала по акції.
Ваня взяв бутерброд і почав їсти. Жадібно так, відкушуючи великі шматки.
Вітя спостерігав за цим із незадоволеним виразом обличчя.
— Ось бачиш? Їсть. А ти кажеш — голодний. Розпестила ти їх, Надю.
— Розпестила? — Я повернулася до нього. Усередині почала закипати злість. Холодна, липка. — Вітю, ми місяць на макаронах сидимо. У старшої, Аліни, чоботи порвалися, ходить у кросівках, а надворі мінус. А ти купуєш сир з пліснявою. Для мами.
— Мама — це святе! — Вітя підняв палець угору. — Вона нас виростила. Вона життя поклала! А ти… Ти тільки й знаєш, що нити. «Грошей немає, грошей немає». Працювати треба краще!
— Я працюю, Вітю. На двох роботах. І вдома ще підлогу мию в під’їзді по вечорах, поки ти на дивані лежиш.
— Ой, не починай! Підлогу вона миє. Героїня. — Він махнув рукою й пішов у кімнату. За хвилину звідти донісся звук працюючого телевізора. Новини. Знову про політику.
Я сіла на табуретку. Подивилася на холодильник. Там, на верхній полиці, лежав скарб. Тисяч на десять, не менше. Риба, ікра, балик, сири.
Усе це куплено з його «премії», про яку він мені не сказав. Я дізналася випадково, побачивши сповіщення від банку на його телефоні, коли він пішов у душ.
«Зарахування зарплати: 75 000 грн». Мені він сказав, що отримав тридцять. Решту, мовляв, штрафи, утримання.А сам пішов і спустив усе на ювілей матусі, Тамари Петрівни.
Жінки, яка жодного разу не привітала онуків з днем народження. Яка називала мене «безприданницею». Яка жила в трикімнатній у центрі й здавала однокімнатну, але ніколи не допомагала нам ані копійки.
Вечір минув у тиші. Вітя дивився телевізор, я робила уроки з Аліною. Ваня грав у лего на килимі. Уранці чоловік устав рано. Надів парадну сорочку.
— Я до мами. Допоможу готувати. Ви підтягуйтесь до другої. І дітей причеши нормально, а то вічно як обірванці.
Він забрав пакети з делікатесами з холодильника. Грюкнули двері. Я залишилася сама з дітьми. У холодильнику було хоч греблю гати. Каструля супу, півпачки масла й та сама дешева ковбаса. Аліна вийшла з кімнати. Їй чотирнадцять. Погляд колючий, спідлоба.
— Мам, у мене на колготках стрілка. Останні. Можна я в джинсах піду?
— Можна, — я зітхнула. — Аліно, ти їсти будеш?
— Ні. Я в бабусі поїм. Тато ж сказав, там стіл буде ломитися. Ікра, риба… Я рибу хочу, мам. Сто років не їла.
У мене стислося серце. Рибу вона хоче. Дитина хоче рибу. А батько везе ту рибу бабусі, в якої й так цукор і холестерин, і їй половину цього не можна.
Ми зібралися. Я надягла свою єдину пристойну сукню. Їй п’ять років, вона трохи тягне, але іншу купити нема за що. Приїхали до другої.
Двері відчинила Тамара Петрівна. В оксамитовому халаті, з начосом на голові. Пахло духами та запеченою куркою.
— О, з’явилися. Проходьте. Тільки тихо, мене голова турбує.
У залі був накритий стіл. Гарна скатертина. Кришталь. І тарілки. На тарілках лежала… варена картопля. Оселедець (звичайний, солоний, з цибулею). Олів’є. Вінегрет. Курка, запечена цілком.
Я обвела поглядом стіл.
— А де? — вирвалося в мене.
— Що де? — Свекруха сіла на чолі столу.
— Риба. Ікра. Балик. Сир з пліснявою. Вітя ж привіз.
Вітя сидів поруч із матір’ю. Червоний, як рак. Він почав метушливо поправляти серветку, смикати ґудзик на сорочці.
— А, це… — Тамара Петрівна махнула рукою. — То це Вітенька мені в подарунок привіз. Я прибрала. Навіщо на стіл ставити? Ви ж все одно не оціните. Діти розкидають, розмажуть. А мені надовго вистачить. Я люблю вранці, з кавою, бутербродик із рибкою…
У вухах задзвеніло. Аліна, що сиділа поруч зі мною, опустила голову. Я бачила, як вона стиснула виделку. Побіліли кісточки пальців.
— Тобто… — Я говорила повільно, відчуваючи, як пересихає в роті. — Ми не будемо це їсти? Вітя купив це на нашу сім’ю. На гроші, які він утаїв від зарплати. Поки мої діти доїдали дешеву ковбасу.
— Надю! — Вітя схопився. — Мовчи! Що ти мелеш? Який утаїв? Це премія! Мої гроші!
— Твої? — Я встала. Стілець із гуркотом від’їхав назад. — У нас іпотека, Вітю. У нас борг за комуналку. У доньки чоботів немає! А ти купуєш мамі делікатеси, щоб вона їх на самоті їла?
— Не смій рахувати шматки в чужому роті! — верескнула свекруха. — Я знала, що ти така! Прийшла на все готове й права качаєш!
— На готове? — Я розсміялася. Нервово так, у схлип. — Я пашу як кінь. Я підлогу мию, щоб твоїм онукам фрукти купити. А ти… Ти ховаєш їжу від дітей? Від рідних онуків?
— Вони не голодують! Он, щоки які! Картоплю хай їдять!
Аліна раптом встала.
— Я не хочу картоплю. Я додому хочу.
Ваня заплакав.
— Ходімо. — Я взяла Ваню за руку. — Аліно, вдягайся.
— Куди?! — закричав Вітя. — Сядь на місце! Не ганьби мене!
— Я не ганьблю. Я рятую залишки самоповаги. Твоєї, до речі, теж. Хоча там рятувати вже нічого.
Ми вийшли в передпокій.
Вітя вибіг слідом.
— Якщо підеш — додому не пущу! Замки зміню!
— Квартира на мені, Вітю. Іпотека на мені. Плачу я. Тож це я замки зміню. Речі свої в мами забереш.
Ми одягалися мовчки. Свекруха кричала з кімнати про невдячних свиней. Вітя стояв у дверях, стискаючи кулаки.
— Ти пошкодуєш, Надю. Кому ти потрібна з двома причепами?
— Дітям потрібна. Собі потрібна. А такому «татові», який у своїх дітей шматок з рота вириває заради маминої примхи, — точно не потрібна.
Ми вийшли на вулицю. Мороз. Вітер в обличчя. Аліна зіщулилася в тонкій куртці.
— Мам, — тихо спитала вона. — А ми правда рибу не спробуємо?
Я зупинилася. Дістала телефон. Зайшла в застосунок банку. Там, на кредитці, залишалося п’ять тисяч гривень ліміту.
— Спробуємо. Прямо зараз. Ідемо в магазин. Купимо рибу. І торт. І сир твій улюблений.
— А тато?
— А тато хай їсть картоплю. З мамою.
Увечері ми влаштували бенкет. Я накрила стіл на кухні. Купила форель, нарізку гарну, торт. Ми їли, сміялися, дивилися комедію. Вітя не прийшов. Не телефонував.
Вночі прийшло повідомлення від банку: «Відмова в операції. Недостатньо коштів». Намагався розплатитися моєю карткою в таксі. Забув, що я її заблокувала одразу, як вийшла від свекрухи.
Наступного дня я подала на розлучення. Вітя приповз через тиждень. Із квітами (зів’ялими) та пакетом гречки (мабуть, натяк). Просився назад. Говорив, що мама його накрутила, що він був неправий. Але я згадала очі дітей за святковим столом із картоплею.
— Ні, Вітю. Іди до мами. Там ситно. Там риба.
І зачинила двері. На два оберти.
