Навесні сільське повітря пахне мокрою землею та цвітом абрикос, але для Оксани цей запах став асоціюватися з тривогою.
Коли вона виходила на спільне подвір’я, у неї мимоволі стискалися кулаки.
Двоповерховий цегляний будинок, поділений навпіл ще покійними батьками її чоловіка, став для неї золотою кліткою з дуже колючим дротом.
Оксана не боялася роботи — сама виросла в селі, вміла і біля землі ходити, і лад у хаті дати. Але вона ніяк не могла звикнути, що кожен її крок контролюють ворожі очі з-за сусідського вікна.
Золовка Тамара, яка жила в іншій половині будинку з чоловіком та двома дітьми, зненавиділа невістку ще з дня весілля.
Ранок вівторка почався традиційно — зі звинувачень. Оксана щоправда намагалася розвісити випрану білизну рівно, але мотузки були спільними, і Тамара вже стояла на порозі, підперши боки руками.
— Оксано! Ти очі в хаті забула, чи як? — крикнула Тамара на все подвір’я. — Куди ти свої простирадла тулиш? Мені що, дитячі речі на паркан вішати?
— Тамаро, доброго ранку, — спокійно, хоч і з зусиллям, відповіла Оксана. — На мотузці ще повно місця. Твої речі помістяться, я посунулася ближче до краю.
— Посунулася вона! Мені твій край поперек горла стоїть! Ти тут без року тиждень, а вже порядки свої наводиш. Оце виставила шматя, як на базар!
Оксана глибоко вдихнула. Поруч, біля комори, порався її чоловік Андрій. Почувши крик, він витер руки об ганчірку і підійшов до сестри.
— Тамаро, ну чого ти з самого ранку галасуєш? — лагідно запитав Андрій. — Що знову не так? Мотузки на всіх вистачить.
— Тобі, Андрію, засліпило! — повернулася до нього сестра, спалахуючи ще дужче. — Ти раніше першим ділом питав, чи треба племінникам помогти, чи є дрова наколоті. А тепер тільки коло своєї пави ходиш! Вона тебе навколо пальця обкрутила, а ти й радий!
— Тамаро, не чіпай Оксану. Вона тобі нічого поганого не зробила, — насупився Андрій.
— Зробила! Самим своїм існуванням зробила! Приїхала на все готове і думає, що королева! — гримнула дверима Тамара і сховалася в хаті.
Ця сцена повторювалася в різних варіаціях мало не щодня. То відро не там стоїть, то стежка погано підметена, то курей Оксана випустила запізно. Навіть ділянку для городу Тамара віддала невістці на самому схилі, де земля була сухою, як попіл, і майже нічого не родило.
Оксана довго ламала голову: за що така лють? Відповідь прийшла зненацька, коли вона пішла до сусідки Олени позичити борошна для пирога. Олена була кумою Андрія і знала всю підноготну цієї родини.
— Ти не бери до серця, Оксанко, — зітхнула Олена, насипаючи борошно в миску. — Там справа не в тобі. Тамара просто звикла, що Андрій був її безкоштовним наймитом. Батьків немає, він усе життя на неї та її дітей гарував. Хлопців до школи збирав, коня підковував, дах їм латав, поки її чоловік на дивані лежав. А тепер у Андрія своя сім’я. Він до них менше ходить.
От Тамара й лютує, бо всі обов’язки на неї впали.
— Але ж це несправедливо! У нього має бути власне життя! — обурилася Оксана.
— Має, звичайно. Але знаєш, що найгірше? — Олена стишила голос до шепоту. — Тамара по всьому селу плеще, що не дай Бог у вас діти з’являться. Каже: «Якщо ця приблуда народить, Андрій про моїх малих узагалі забуде. Не треба їм тих дітей».
Ці слова ніби окропом обпалили Оксану. Вона повернулася додому сама не своя. Того ж вечора, коли Андрій прийшов з роботи, вона не витримала:
— Андрію, ми маємо виїхати звідси. Давай продамо нашу половину будинку. Я більше не можу тут залишатися. Вона… вона проклинає наших майбутніх дітей, Андрію!
— Оксано, заспокойся, прошу тебе, — Андрій обійняв дружину за плечі. — Хто тобі таке сказав? Тамара язиком плеще, бо дурна. Але куди ми поїдемо? За пів хати в селі нам ніхто нічого не дасть. Навіть на перший внесок за квартиру в місті не вистачить. Треба потерпіти. Хоча б пару років, назбираємо грошей…
— Потерпіти?! — Оксана вирвалася з його обіймів, сльози бризнули з очей. — Ти не розумієш, як це — щодня бачити цей вовчий погляд? Я ж чекаю дитину, Андрію! Я дізналася про це лише вчора! Як мені тут дитину ростити, під цим тиском?
Андрій застиг від несподіванки, а потім на його обличчі з’явилася щаслива посмішка. Він хотів знову обійняти дружину, але в цей момент у вікно з силою постукали. На вулиці стояла Тамара, розмахуючи руками.
Андрій і Оксана вийшли на ґанок.
— Ви що, подуріли там обидва?! — заверещала Тамара. — Ваша корова знову в мій бік левади зайшла! Скільки можна казати — тримайте свою скотину при собі!
— Тамаро, корова стоїть на прив’язі, вона не могла піти, — твердо сказала Оксана, відчуваючи, як усередині закипає лють, яку вона стримувала місяцями. — Досить шукати приводи для сварок!
— Ти мені ще рот будеш закривати?! — підскочила ближче Тамара. — Прийшла в чужу хату і правила встановлюєш? Очі б мої тебе не бачили! Забралася б ти туди, звідки прийшла!
— Це хата мого чоловіка! — вперше в житті крикнула Оксана так, що сусіди через дорогу зупинилися. — І я нікуди не піду! А от тобі жаба груди тисне, бо Андрій більше не твій раб! Ти егоїстка, Тамаро! Ти через власну лінь готова братові життя зламати!
— Що ти сказала?! — обличчя Тамари перекосило від гніву. — Та я… та я вас зі світу зживу! Андрію, ти чув, як вона зі мною говорить?!
— Чув, Тамаро! — напрочуд спокійно, але льодяним тоном перервав її Андрій. Він заступив собою Оксану. — І Оксана права.
З цього дня — все. Комора навпіл, паркан посеред подвір’я поставимо вже в суботу. До моєї дружини більше не підходь і слова не кажи. У Оксани буде дитина. І якщо ти бодай раз подивишся в її бік криво — ти мені більше не сестра. Забудь мою дорогу.
Тамара ковтнула повітря, наче риба, витягнута з води. Вона звикла, що брат завжди мовчав і терпів її витівки.
Очі її забігали, вона хотіла щось викрикнути, але під важким, рішучим поглядом брата лише крутнулася на підборах і майже побігла до своєї половини будинку.
На подвір’ї запанувала тиша. Оксана притулилася до плеча чоловіка, важко дихаючи.
— Паркан дійсно треба поставити, — тихо сказав Андрій, цілуючи її в маківку. — А гроші ми назбираємо. Головне — ми разом, і малюк буде в безпеці.
Попереду було ще багато труднощів, і Тамара напевно ще довго супилася через вікно.
Але Оксана більше не боялася. Вона зрозуміла, що її дім — це не стіни будинку, а чоловік, який готовий стати для неї та їхньої майбутньої дитини надійним щитом.
Віра Лісова
