— Це мама моя! Вона нас чотирьох сама тягла! А коли ми маленькі були й вона нас мила та пелюшки прала, це як? Прибирала за нами, ночі не спала. Працювала, де могла, щоб хоч трохи нам чого купити! І твоя мати тебе ростила так само, — а ти за нею доглядати не хочеш?
«Мій син — начальник, а ваші — працівники», — говорила всім Ольга Іванівна. Вона була високою, надзвичайно доглянутою жінкою. Завжди працювала на керівних посадах. У вухах гойдалися дорогі сережки, пальці були унизані перснями. Висока зачіска, елегантні костюми. Чоловік її баловав, а улюблена дитина — синок Ігор — купався в променях родинної любові.
З дитинства в нього було все найкраще, навіть у часи дефіциту. Мама та тато могли дістати. Ольга Іванівна мешкала у просторий трикімнатній квартирі. І завжди кривила губи, коли приходила в гості до сусідки, тітки Маші. Вони дружили. Ну, як дружили, треба ж було з кимось спілкуватися.
Тітка Маша була багатодітною матір’ю. Три сини, донька. Чоловіка рано не стало. Сама тягнула дітей. Хлопчаки приходили з вулиці чумазі, з обдертими ногами, брудними долонями. То кораблики пускали, то в калюжах возилися. Ішли цілувати матір. Її подруга обурювалася: «Хоч би руки помили. Невиховані вони в тебе. А он мій Ігор. Він зовсім не такий! Завжди чистесенький, ручки вмиє». На що тітка Маша добродушно усміхаючись, відповідала: «Та діти ж! Їм все цікаво, возяться. А одяг я виперу». Але подруга лише посміхалася.
Вона гордо виходила у двір. Там іноді зустрічала ще одну сусідку, Людочку. Тій із чоловіком було вже за сорок. Дітей не було. Ольга Іванівна любила почитати Людочці мораль, яка починалася зі слів:
— Пустоцвіт ти, Людмило. Дивись, як би чоловік від тебе не пішов. Дитини нема. І взагалі. Ось будеш стара, хто тобі склянку води подасть? Хто за тобою доглядати стане? Так і згинеш сама. Он мій Ігор. Надія моя. Такий хороший хлопчик. Знаю, що сама ніколи не залишусь. Він і зараз підійде, запитає: «Мамочко, що тобі принести? Чаю чи цукерку?». Золотий хлопчик росте!
На це Людмила не ображалася. І лише відповідала:
— Так, Оленько. Пощастило тобі, що й казати. Синок такий хороший. Прямо не хлопчик, а радість одна!
Ольга Іванівна поправляла зачіску й приймалася розповідати про гідності свого Ігоря.
Минув час. У сусідки тітки Маши виросли її хлопчаки, вивчилися на робітничі професії. Донька — на кухаря. Вони, як і Ольга Іванівна, теж жили в трикімнатній квартирі, куди незабаром старший син привів дружину і у нього з’явилася дитина. Ольга Іванівна до них заходила й у душі жахілася. Скільки народу! Пелюшки, всі один на одному. Грошей вічно не вистачає. А вони ще ходять та чомусь радіють. Не те, що в неї! Дім — повна чаша. Порядок. Ігор в інституті вчиться. Начальником буде.
Так і вийшло. Щастю матері не було меж. Затьмарювало лише те, що чоловік не дожив, не побачив, як син став великою людиною. Заходячи за звичкою до тітки Маші, Ольга Іванівна знову піджимала губи зі словами:
— Ех, Машко. Ось що в тебе за діти? Прості робітники! А ти ще й ними пишаєшся! Було б чим, хоч би вивчила їх. Ось у мене Ігор який молодець, тепер керівник.
— Та нащо ж мені було їх вчити, Олю? Сама ж я. А так вони хлопці хороші. І професії нормальні. Микола, он, водій від Бога. У машинах розбирається із заплющеними очима. Гришко — електрик. А Василь — у автомобілях розбирається, його завжди кличуть скрізь, із зітханням у голосі розхвалювала своїх хлопців тітка Маша.
— Та вони ж робітники, прості робітники. Ні, ну як от так можна? Грошей завжди не вистачає. Навариш гречаної каші відро у каструлі, їжте потім. Або отой борщ на кістках. Або млинці, ми от з ікрою коли їмо чи з рибкою. А ви в сало, фу! — кривилася Ольга Іванівна.
— У мене бабуся завжди так робила. Трохи м’яса та сала на сковороді. Це ж смачно! — промовляла тітка Маша.
Вона подрузі ніколи не заздрила. І щиро захоплювалася її витонченим і розумним Ігором, при цьому обожнюючи власних дітей. Незабаром і в Ольги Іванівни з’явилися онуки. Катерина й Руслан, яких бабуся дуже любила.
Роки мчали, літні жінки стали потроху здавати. Одного разу в тітки Маші відмовили ноги. З вікна Ольга Іванівна дивилася, як її подругу, жінку повну, несуть у машину на руках два сини. Старесенький Ланос підігнали просто до ґанку. Зітхнувши, вона випила серцевих крапель. Знову глянула у вікно. Під’їхав на джипі Ігор з пакетами. Мати поспішила до дверей.
Тітку Машу лікували довго. Вона сильно схудла й тепер будь-який із синів міг із легкістю наодинці носити її на руках. Одного разу Ігор, тобто «Ігор Сергійович», зіткнувся на вулиці з сином тітки Маші, Гришею. Той якраз заніс матір додому й із сумкою відправився до магазину.
— Чуєш, не набридло тобі? Я б на твоєму місці давно втік. Возитися з матір’ю, яка не ходить. Її ж і мити треба, і все таке. А в туалет ви як її, теж носите? Так, не заздрю я тобі, Гришко, — процідив Ігор.
— Ти зараз це навіщо сказав, а? Це мама моя! Вона нас чотирьох сама тягла! А коли ми маленькі були й вона нас мила та пелюшки прала, це як? Прибирала за нами, ночі не спала. Працювала, де могла, щоб хоч трохи нам чого купити! І твоя мати тебе ростила так само, — насупився Гриша.
— Ну, ти мене з собою-то не порівнюй. Ми завжди добре жили. І не треба знову-таки зрівнювати немовля, за яким приєтно доглядати, і дорослу жінку, — гукнув Ігор.
Гриша схопив його за комір. Підбіг його брат, Микола.
— Облиш, не треба, Гришко! Мамі знову зле, ходімо додому!
А потім тітка Маша несподівано встала на ноги. Хитаючись, тихонечко, почала ходити. За допомогою своїх дітей виходила у двір, сідала на лавку. Ті вкривали її пледом.
Весняним днем Ігор прийшов до матері, яка вже кілька днів не вставала. Та зраділа, простягла до сина руки.
— Мамо, тут така справа. Ти щось зовсім розхворілася. Та й Руслан, он, знову одружуватися вирішив. Загалом, я тебе в одне хороше місце відвезу, домовився вже. Там прямо курорт! Догляд, краса. А сюди Руслан заїде зі своєю дружиною. Я вже домовився, післязавтра ремонт почнуть. Так що прямо зараз і збирайся, ми тебе відвідуватимемо, — бадьоро прокричав Ігор.
Ольга Іванівна слухала його й нічого не розуміла. Яке хороше місце? Чому сюди, в її квартиру, Руслан переїжджає?
— Синку, так давай я з Русланом житиму? Чи з вами з Наденькою? Мені ж місця багато не треба. Синку, не треба мені курортів! Я з вами хочу! — по зморшкуватих щоках Ольги Іванівни покотилися сльози.
— Мамо, ну чого ти як маленька? Молодим потрібна старуха поруч? У них своє життя. А у нас гості постійно, ти лежиш, за тобою ж догляд потрібен. Надя працює, їй не до тебе. Мені теж немає коли. Мамо, давай збиратися, зараз люди приїдуть, допоможуть нам, — відвертався від Ольги Іванівни Ігор, поки вона чіплялася за його руку.
— Синочку, не треба, я ж не заважатиму, Ігорю, — ридала літня жінка.
Але Ігор був непохитний. Сльози матері його не торкалися. Ользі Іванівні допомогли вийти з речами на ґанок. Там вона побачила свою подругу, тітку Машу. Вона з синами й донькою якраз збиралася на город. Вантажили розсаду, мішки з картоплею. Жартівливо розмовляли. І в цю хвилину Ользі Іванівні раптом так відчайдушно захотілося поїхати з ними. Подруга її побачила, махнула рукою. Щось сказала синові, Гришку. Той підійшов до Ігоря. Відвів його убік.
— Мати моя питає, куди твоя поїхала? Та ще з речами, — запитав Гришко.
— У ліс по горіхи! — гукнув Ігор.
І продовжив:
— У будинок для людей літнього віку я її відводжу. Та не хмурся ти, дивак. Місце хороше, догляд там, медпрацівники, харчування. Матір відвідуватиму. Це у вас грошей нема, возилися зі своєю, на руках тягали та прибирали все. А я в змозі всі послуги оплатити! — підвів брови Ігор.
— Ігор, постривай. Так не можна. Це ж… мати твоя. Ти що твориш? Слухай, може до нас її, а? Удвох із матір’ю моєю у кімнаті будуть. Вони ж подруги. Ти приїжджатимеш. Їм же веселіш удвох, Ігор, — прийнявся умовляти Гриша.
І Ольга Іванівна, що підійшла ззаду, раптом прийнялася благати сина:
— Ігорю, дозволиш? Ми з Машенькою удвох будемо, Ігорчику, будь ласка!
— Ще чого! Вони ж там у тісноті живуть! Я тобі в змозі чудові умови забезпечити. Своя кімнатка буде, телевізор он поставимо. Годують там смачно, а в цих що? Кашу гречану, про яку розповідала, станеш їсти? Годі, мамо, не благай!
Ольгу Іванівну відвезли. Її не стало через три тижні. Серце не витримало. За весь цей час Ігор жодного разу не відвідав матір. Так що питання зі склянкою води в старості й з тими, хто її подасть, залишається відкритим…
