Це була не просто суперечка за стіни — це була війна за кожен сантиметр потрісканої плитки та за кожну порошинку на старому серванті.
Хата, що стояла на околиці села, бачила багато, але такого емоційного цунамі не пам’ятала з часів весілля їхнього діда.
— Це моя хата, чуєш?! — Дмитро заскочив у кухню, ледь не знісши двері з завіс. — Моя! Я тут підлогу циклював, я тут дах латав, поки ти по закордонах вітри ловив!
Богдан навіть не поворухнувся. Він спокійно набирав воду в чайник, наче перед ним стояв не розлючений брат, а настирлива муха.
— Постав чайник на місце, Богдане. Не чіпай речі, до яких твої руки не приклалися! — продовжував Дмитро, закипаючи швидше за воду.
— Руки не приклалися? — нарешті озвався Богдан, повільно повертаючи голову. Його голос був тихим, але від того ще більш дратівливим. — А гроші чиї сюди текли рікою? Хто передавав на цеглу? Хто оплачував той самий дах, про який ти зараз так пафосно кричиш? Може, це були твої молитви, а не мої євро?
— Гроші! Ти думаєш, що купив право називати цей поріг своїм? — Дмитро підійшов упритул, тицяючи пальцем у груди брата. — Ти приїхав на готове! Приїхав гостем, то й поводься як гість. Поклав сумку в кутку — і не дихай у бік мого крісла!
Богдан поставив чайник на плиту й оперся об стільницю, схрестивши руки на грудях.
— Твоє крісло? Це те, де пружина впивається в лівий бік? Забирай хоч на смітник! Але половина цього будинку — моя за законом і за совістю. І якщо я захочу перефарбувати ці стіни в колір дикої малини, я це зроблю.
— Спробуй тільки! — вигукнув Дмитро. — Я виставлю твої малярні пензлі за паркан швидше, ніж ти встигнеш відкрити банку! Ти тут ніхто. Ти — перекотиполе. Сьогодні тут, завтра там. А я тут коріння пустив. Кожен цвях мене знає в обличчя!
— Ой, не сміши мене своїм «корінням», садівнику-теоретику! — пирхнув Богдан. — Ти тримаєшся за ці стіни, бо боїшся вийти за хвіртку. Тобі зручно бути «господарем» у хаті, яка розсипається. А я хочу зробити тут життя, а не музей твоїх образ!
— Життя він хоче! — Дмитро схопив зі столу рушник і з силою кинув його на стілець. — Ти хочеш усе переробити під свій пластиковий стандарт!
Викинеш дідові ікони, заставиш усе своїми гаджетами… Не дам! Поки я живий, тут пахнутиме деревом і спокоєм, а не твоїм «євроремонтом»!
Сварка перейшла у вітальню. Вони стояли один навпроти одного, як два півні, готові до останнього бою.
— Ти егоїст, Дмитре! — Богдан підвищив голос. — Ти забарикадувався в минулому і тягнеш мене туди ж! Ця хата потребує повітря!
— Вона потребує поваги! — відрізав Дмитро. — Ти завалився сюди зі своїми правилами, навіть не запитавши, чи є в мене місце для твоїх амбіцій. Це не просто нерухомість. Це пам’ять. А пам’ять не продається і не перефарбовується!
— Та кому твоя пам’ять потрібна, якщо в хаті грибок по кутках?! — не вгавав Богдан. — Я привіз нові вікна, я найняв майстрів, а ти їх вигнав зі словами «я сам усе зроблю». Коли «сам»? Через десять років? Коли стеля впаде нам на голови?
— Краще хай стеля впаде, ніж я буду дивитися на твій фальшивий пластик! — проричав Дмитро. — Іди будуй собі палац у полі, а мою хату залиш у спокої. Чую, Богдане? За-лиш!
— Твою? — Богдан гірко засміявся. — Ну то живи в цій «твоїй» хаті один. Грійся своєю гордістю замість нормального опалення.
Він розвернувся і попрямував до виходу, гучно тупаючи по мостинах, які так захищав Дмитро. Біля самих дверей Богдан зупинився.
— Знаєш, у чому твоя проблема? Ти так боїшся втратити право на цю хату, що вже втратив брата. Вітаю з перемогою, господарю.
Двері з гуркотом зачинилися. Дмитро залишився стояти посеред порожньої кухні. Чайник на плиті несамовито засвистів, заповнюючи тишу гострим, болючим звуком.
Він дивився на зачинені двері й раптом відчув, що в цій величезній «його» хаті стало занадто багато місця. Навіть більше, ніж йому було потрібно для щастя.
Тиша в хаті після виходу Богдана була такою важкою, що Дмитрові здавалося, ніби самі стіни на нього тиснуть. Він вимкнув чайник, сів за стіл і втупився в одну точку. Але спокій тривав недовго — знадвору почувся дивний гул, а потім різкий, сухий тріск, від якого здригнулося кухонне вікно.
Дмитро вискочив на ґанок. Небо, яке ще годину тому було просто сірим, тепер налилося свинцем. Вітер ламав старі вишні, як сірники.
— Оце так «спокій», — пробурмотів він, прикриваючи очі від пилу.
Раптом почувся гучний металевий скрегіт. Величезна стара тополя, що росла на межі з сусідами, не витримала натиску стихії.
Зі страшним стогоном дерево почало падати — і не куди-небудь, а прямо на новеньку іномарку Богдана, яку той припаркував біля воріт.
— Богдане! Тікай! — закричав Дмитро, побачивши брата, який саме намагався запхнути валізу в багажник.
Богдан підвів голову, але заціпенів. Гілки тополі вже закривали небо над ним. В останню секунду Дмитро злетів зі сходів, пролетів через подвір’я і просто збив брата з ніг, відштовхнувши його в бік малинника.
Гуркіт був такий, що заклало вуха. Дерево розтрощило капот машини, а одна з масивних гілок пробила дах веранди, на якій щойно стояв Дмитро. Пил, листя і тріски заповнили повітря.
Десять секунд панувала мертва тиша. Потім з-під кущів малини почувся приглушений кашель.
— Ти живий, горе-бізнесмен? — прохрипів Дмитро, намагаючись підвестися на ліктях.
— Живий… — Богдан виліз із заростей, обтрушуючи куртку. — Але моя машина… Дмитре, подивися на неї! Там пів капота в землі!
— Та біс із нею, з машиною! — Дмитро підійшов і міцно схопив брата за плече, перевіряючи, чи цілі кістки. — Ти бачив веранду? Твою матір… Там же дідова лавка була! І дах… мій дах, який я «так пафосно латав»!
Вони стояли під зливою, яка раптово ринула з неба, і дивилися на руїни. Веранда була проломлена навпіл, машина перетворилася на купу металобрухту, а тополя перегородила єдиний вихід із двору.
— Ну що, «господарю»? — Богдан витер воду з обличчя. — Тепер у нас не хата, а кабріолет. Дощ заливає вітальню.
— Не патякай, а бери сокиру! — гаркнув Дмитро, але вже без злості. — У сараї є плівка і брезент. Якщо зараз не закриємо дірку, до ранку підлога здується. Та сама, яку ти хотів перестеляти!
— Сокиру? Я востаннє сокиру тримав, коли ми з тобою в початкову школу ходили! — обурився Богдан. — Дай мені телефон, я викличу службу порятунку.
— Яку службу?! Дорогу завалило ще на в’їзді в село, я бачив, як верба впала на дроти. Ми тут самі. Або ми зараз ліземо на дах, або завтра будемо жити в акваріумі!
Наступні три години були справжнім випробуванням. Богдан, який звик до чистих офісів, тепер стояв по коліно в багнюці, підтримуючи драбину, поки Дмитро згори матюкав вітер і намагався натягнути важкий брезент.
— Лівіше бери! Лівіше, Богдане, бо вітром знесе! — кричав Дмитро з висоти.
— Та куди лівіше? Я зараз сам разом із цією драбиною полечу в твій «священний» квітник! — відгукувався брат, стискаючи зуби від напруги.
Коли останній цвях був забитий у тимчасову конструкцію, а дощ трохи вщух, вони обоє, мокрі до нитки й замурзані в корі та іржі, сповзли по стіні на кухні.
— Твоє крісло… — важко дихаючи, промовив Богдан, вказуючи на те саме старе крісло, яке тепер було засипане штукатуркою. — Здається, пружина там більше нікому не завадить.
Дмитро глянув на погром і раптом тихо засміявся.
— Знаєш, Богдане… Ти правий. Стіни — це просто цегла. Я так за них тримався, наче вони мене гріють. А гріє, виявляється, те, що ти мене вчасно підстрахував на тій клятій драбині.
— Я просто не хотів, щоб ти впав на мій брезент, — усміхнувся Богдан, простягаючи руку. — Пробач мені за те «перекотиполе». Я справді хочу, щоб ця хата була нашою. Не твоєю, не моєю, а спільною. З твоїми іконами і моїми вікнами.
Дмитро міцно потиснув братові руку, а потім незграбно пригорнув його до себе.
— Гаразд. Але стіни в колір дикої малини — тільки через мій труп! Зробимо бежеві. Як у людей.
— Домовилися, — засміявся Богдан. — Бежеві, так бежеві. Тільки чайник спочатку постав. Цього разу — я дозволяю.
Віра Лісова
