— Це моя не рідна мама, — розповідав він. — Рідна мама, коли дізналася, що я все життя буду інвалідом, — залишила мене в будинку дитини й зникла. А її рідна сестра мене всиновила. Тільки ви не кажіть їй, що я це знаю. Вона для мене — найкраща мама! Вона через мене навіть заміж не виходить…
«Знову не спав?» — Ірина з незадоволенням і прихованою жалістю дивилася на чоловіка.
Можна було й не питати, і так усе написано на обличчі: мішки під очима, втома, очі ніби вкриті червоною павутинкою…
— Юро, так не можна! Ти сам себе загнав у депресію! Треба щось робити!
Робити… Він все життя щось робив. Ані хвилини без діла, поки два місяці тому не потрапив під скорочення на рідному підприємстві. Тридцять років бездоганної трудової діяльності, і ось…
Нормальну роботу в їхньому невеликому місті знайти важко, та й кому потрібен чоловік за п’ятдесят, а до пенсії — ой як далеко!
Ірина помила кружку після ранкової кави, відкрила шафку, щоб прибрати її. Так… Пляжка напою, що стояла непотрібна два роки невідкритою, тепер порожня наполовину. Цього ще не вистачало!
— Юро, в тебе ж золоті руки! Ти все вмієш! Через це ми майже не оновлюємо побутову техніку, ти ж сам усе лагодиш, від ручної м’ясорубки до комп’ютера! Такий майстер у всякому домі потрібен, дай оголошення, зараз ця послуга називається «Чоловік на годину». Звучить, звичайно, двозначно, але попитом користується. Спробуй… Тільки спробуй, я не наполягаю.
— Не так усе просто, — зітхнув Юрій. — Наприклад, машина — доведеться по місту мотатися, а як тобі добиратися на роботу? Туди ж автобуси не ходять.
— Знайшов проблему, — усміхнулася Ірина. — Вранці відвезеш мене на роботу, і цілий день машина твоя. Користуйся, а ввечері — заїдеш по мене. Домовилися?
— Треба спробувати, — задумався Юрій. — Годі вже набридати службі зайнятості. Ти їдь, а я поки інструмент підберу в гаражі, оголошення дам. Може, щось і вийде.
Провівши весь ранок у гаражі, він лише до обіду вивісив оголошення про послуги на популярному міському сайті, назвавши себе «Добрий майстер».
Подумав і роздрукував кілька штук на принтері — не всі бабусі дружать з комп’ютером, а читати розклеєні оголошення — їхнє улюблене заняття.
Як не дивно — до вечора в нього вже було три замовлення. Домовившись про час візиту на наступний день, він дещо пожвавішав.
— Так, що в нас там? Повисіти та підключити люстру — в одному будинку, в іншому — замінити настінні гардини на стельові, в третьому — заміна змішувача у ванній кімнаті. Впораємося!
З’явилися клопоти, люди його чекають, і це радувало. Наступного ранку, доставивши Ірину на роботу, він вирушив на перше замовлення.
Будинок — в елітній частині міста. Не будинок — особняк з червоної цегли в три поверхи, оточений цегляним парканом з кованою решіткою зверху.
«Ото ж як люди живуть!» — похитав головою Юрій. Але часу милуватися будівлею не було — чекала робота.
Викликавши господарів по домофону, він увійшов у дім. Його зустріла господиня у розкішному домашньому халаті з котом на руках.
Обоє дивилися на Юрія з підозрілою зневагою. Господиня провела його у кімнату й вказала на розпаковану люстру:
— Ось. Обережніше з нею. Справжній Богемський кришталь! — у голосі господині відчувалися нотки гордості. — Чоловік замовляв з Європи.
— Щось вона надто легка для справжнього кришталю, — помітив Юрій.
— А що ви хотіли? Це ж Богемія! Не якийсь там Гусь-Кришталевий!
— Ну-ну, — хмикнув Юрій, розгледівши на внутрішній стороні ковпачка ледве помітний напис «Made in China».
Робота зайняла майже годину. Щедро розплатившись, господиня наказала:
— Стару люстру заберіть, завезіть по дорозі на звалище!
— Гарна люстра, дорога, — дивувався Юрій, виїжджаючи з парковки. — Майже нова. Набагато краща за ту, що повісив…
До наступного замовлення часу залишалося більше двох годин, коли заграв телефон.
— Сину, це ти — добрий майстер? — голос явно належав немолодій жінці. — Приїжджай, допоможи, без чоловіка тут ніяк!
Дізнавшись адресу, Юрій вирушив на терміновий виклик. У дверях квартири його зустріла старенька і, привітавшись, повела в кімнату:
— Заліз за шафу, нещасний! Другий день сидить, виходити не збирається. Так і помре там. Мені шафу відсунути — сил не вистачає, а всі чоловіки зі сходового майданчику — на роботі.
— Хто заліз-то? — зацікавився Юрій.
— Та кіт, бідолаха! Нещодавно сусіда поховали. Кіт залишився без нагляду, то я його забрала. Він, окрім свого господаря, нікого не визнавав. Думала, поживе з моїм Тишком, та не вийшло. Тихон у мене своєрідний господар, ревнивий! Він тут головний кіт, чужих йому не треба! Щойно занесла його в квартиру — Тихон влаштував йому прописку! Цей одразу за шафу. Так і сидить, ненагодований, не напоєний.
Почувши чоловічий голос, кіт за шафою подав ознаки життя. Обережно виліз, боязко озираючись, і попрямував просто до Юрія. Присівши поруч із котом, Юрій погладив його, той відгукнувся на ласку муркотінням.
— Побудь трохи тут, сину, — знову запричитала старенька. — Нехай він поїсть, нап’ється, та в лоток сходить, поки ти тут. А там, глядиш, — і подружиться з Тишком. Я того поки на лоджію виставила, розбійника.
Поки кіт із жадібністю їв корм з миски, пивв воду та справляв потреби, бабуся поїла Юрія чаєм:
— Шкода котика. Сусід його маленьким підібрав, виходив, вилікував. Він добрий був, і кіт такий же виріс. Йому б господаря хорошого, мій Тимко йому життя не дасть…
Котик із довірою присів біля ніг Юрія й уважно слухав бабусю.
Що залишився час Юрій полагодив розхитані дверцята на кухонних шафах і відремонтував електричний чайник. Пора була їхати на друге замовлення. Від ста гривень, які йому наполегливо пхала старенька, він категорично відмовився.
— Заберу я в тебе кота. Йому, я бачу, чоловіча компанія більше до душі, — наважився Юрій. — Тільки ввечері. Із господинею треба поговорити — раптом буде проти?
У квартирі другого клієнта панував творчий безлад. Сам господар, дивакуватого вигляду молодий чоловік, показав місце роботи й кинувся до комп’ютера з трьома моніторами.
Бурмочачи щось під ніс, він стукав по клавішах і часом повизгував. Заміна змішувача — для Юрія дрібниця. Загальні крани тримали добре, то ж робота багато часу не забрала. Клієнт розрахувався по-царськи.
— Що так багато? — здивувався Юрій.
— Гроші для мене — не проблема, — відповів той. — Проблема — помитися!
— І попрати, і вдома прибратися, і обід приготувати… — вставив Юрій.
— Це — теж. Ось вирішу задачу — тоді все одразу й зроблю.
— Айтішник? — здогадався Юрій.
— Ага, — кивнув той. — Фрілансер.
— Одружуватися тобі треба, фрілансере, — порадив Юрій.
— Це теж — проблема, — просто посміхнувся той. — Ви не будете проти, якщо я час від часу вас викликатиму?
Отримавши оплату, Юрій вирішив заїхати додому — час обіду. Увімкнувши комп’ютер, він із здивуванням побачив кілька нових замовлень на завтра. Як так справи підуть, то сумувати буде ніколи!
З гарним настроєм він вирушив до третього клієнта, попередньо попередивши по телефону.
Його зустріла молода жінка, представилася Людмилою. Вона провела його в квартиру, показала нові стельові гардини, які треба встановити у всіх кімнатах. Старі справді потребували заміни, було видно, що вони ще пам’ятали брежнєвські часи.
— Я побігла на роботу, тут поруч — у магазині. За пару годин мене змінять, і я повернуся.
— Я що, один тут залишуся? — зніяковів Юрій.
— Чому? — здивувалася жінка. — З вами буде Едік. Едік! — покликала вона. — Вийди до нас, познайомся з майстром.
Із сусідньої кімнати вийшов хлопчик років десяти. На милицях.
— Добрий день, — ввічливо привітався він. — Я вам не заважатиму, я тільки подивлюся — як це робиться.
За роботою Юрій і Едік розмовляли. Було видно, що хлопчику бракувало спілкування, і він розповів Юрію багато з того, що не повинна була знати навіть його мама.
— Це моя не рідна мама, — розповідав він. — Рідна мама, коли дізналася, що я все життя буду інвалідом, — залишила мене в будинку дитини й зникла. А її рідна сестра мене всиновила. Тільки ви не кажіть їй, що я це знаю. Вона для мене — найкраща мама! Вона через мене навіть заміж не виходить…
Юрій чомусь згадав айтішника-фрілансера.
— Ми жили тут із бабусею, а тепер залишилися одні. Я вчуся, правда, не в школі, а дистанційно — по комп’ютеру. Мама багато працює, тому я майже завжди сам.
— Тобі, хлопче, потрібен друг, — нарешті зрозумів Юрій. — Справжній. А справжніми друзями можуть бути не тільки люди, наприклад, собака чи кіт. Але собаку треба вигулювати, з котом простіше.
Він розповів Едіку про сьогоднішню знахідку — кота, що залишився без господаря, якому теж потрібен друг.
— Давайте разом із вами попросимо маму, щоб вона дозволила коту жити у нас! — загорівся хлопчик.
Юрій закінчив роботу, оглянувся. У великій кімнаті, де вони були з Едіком, високі стелі, і тут явно була б доречною люстра, яка все ще лежала в багажнику машини. Він збігав по неї, вони з Едіком приміряли — як вона тут виглядатиме.
— Красиво, — схвалив Едік. — Тільки у мами не вистачить грошей, щоб вам за неї заплатити.
Незабаром у квартирі з’явилася Людмила й захопилася виконаною роботою, особливо люстрою.
— Я не зможу з вами за неї розрахуватися, — засмутилася вона. — Хіба що в розстрочку…
— Це подарунок від фірми! — оголосив Юрій і рішуче відкинув усі заперечення.
Він допоміг розвісити нові штори. Квартира після цього стала більш затишною. Людмила й Едік були щасливі, було видно, що навіть такі маленькі радощі відвідують їх нечасто, і вони вміють їх цінувати.
За роботу він запросив удвічі менше обумовленої суми. Ідея з котом була прийнята на ура, і Юрій, не гаючи часу, вирушив по друга для Едіка.
Кіт знову ховався за шафою, але, почувши голос Юрія, покинув свою схованку й із довірою наблизився до нього.
— Коте, — звернувся до нього Юрій. — Я знайшов людину, яка потрібна тобі й якій потрібен ти, — він розповів коту й бабусі про хлопчика, який із нетерпінням чекає на зустріч із ним. — Підеш зі мною до нього?
Якби кіт міг говорити, то вони почули б тверде «Так!», але кіт лише нявкнув у відповідь.
— Ну й слава Богу! — бабуся навіть просльозилася.
Повернувшись у квартиру нових знайомих, він опустив на підлогу кота. Той нерішуче пройшов у кімнату, глянув на Людмилу, нявкнув — привітався. Побачивши Едіка, застрибнув на диван і наблизився до нього:
— Це тебе звуть Едік? Давай дружити? — промуркотів кіт і потерся мордою об його руку.
— Давай! — прошепотів щасливий хлопчик і ніжно обійняв хвостатого друга…
… Юрій під’їхав до стоянки, де його вже чекала Ірина. Глянувши на чоловіка, вона вразилася змінам в ньому.
Наче й не було тих двох місяців поневірянь — тепер це був упевнений у собі чоловік, якого вона знала тридцять років, з яким виростила й випустила в життя двох дітей. Знову на обличчі добра усмішка, веселе примружування очей, тверда рука.
— Ну що, добрий майстре, багатьом у місті потрібна твоя допомога? — радіючи за чоловіка, запитала вона.
— Ти навіть не уявляєш, Ірино, як багато людей, та й не тільки людей, у ній потребують. Бабусі треба допомогти, Людмилу познайомити з фрілансером. Ось, навіть цьому шельмові потрібна моя допомога…
Він дістав з-за пазухи сіреньке кошеня:
— Трохи не потрапив під колеса, а не підбери я його — пропав би…
Ірина взяла в руки сіренький клубочок, прилаштувала його собі на коліна. Той із довірою притулився до її рук.
— Мій маленький полосатик, — прошепотіла Ірина. Потім обернулася до чоловіка: — Ти в мене найкращий, найдобріший в світі чоловік! — усміхнулася вона.
