— Це моя власна квартира, а не готель! — не витримала Антоніна Сергіївна.
Вона поставила чайник і сіла на табурет. Ранок видався похмурим — як і більшість днів останнім часом. Антоніна Сергіївна глянула на годинник: без п’ятнадцяти дев’ять. За вікном мрячив дощ, лишаючи на склі химерні візерунки. Краплі зливалися й стікали вниз вигадливими доріжками.
Трикімнатна квартира, що залишилася їй у спадок від матері, здавалася водночас і просторою, і тісною. Просторою — бо жила вона сама. А тісною — коли навідувалися сини. Особливо коли всі троє з’являлися одночасно. Старшому, Віктору, вже за сорок, середньому, Павлові — тридцять сім, наймолодшому, Денисові — тридцять два. У кожного — родина, діти, робота. І всі, здавалося, згадували про матір лише тоді, коли щось було потрібно.
Антоніна Сергіївна зітхнула. Вчора телефонував Денис — пообіцяв заскочити на обід. «Мамо, буду неподалік у справах, забіжу перекусити». Зранку вона спекла його улюблений пиріг з капустою. Хоч і розуміла — це «перекусити» лише привід. Чайник засвистів, і вона підвелася, щоб заварити чай. На кухонному столі лежало свіженьке повідомлення з пенсійного фонду, календар із червоними позначками — дні народження онуків, і пухкий конверт.
Вже майже десять років вона відкладала з пенсії невелику суму — «дітям на чорний день». Сама ж звикла до скромного життя: вимикала світло, виходячи з кімнати, прала лише щосуботи в економному режимі, перешивала старий одяг. Колись вона викладала українську мову та літературу, а після виходу на пенсію ще п’ять років займалася репетиторством удома.
Дзвінок у двері перервав її думки. На порозі стояв Денис — як завжди з винуватою напівусмішкою і в дорогому пальті.
— Привіт, мамо! Як ти? — він чмокнув її в щоку, швидко скинув взуття й зайшов у квартиру.
— Нормально, — кивнула вона, помітивши, як син вдихає аромат свіжоспеченого пирога. — Іди на кухню, все вже готово.
За столом, уплітаючи вже другий шматок, Денис нарешті заговорив про головне:
— Мамо, я от подумав… У тебе ж там, певно, вже непогана сума зібралася? Навіщо вона тобі? Ти ж і так у всьому собі відмовляєш.
Антоніна Сергіївна мовчки дивилася на сина, очікуючи, куди заведе ця розмова.
— У нас з Іриною машина зламалася. Серйозно. Або нову треба купувати, або цю капітально ремонтувати. А грошей немає. Кредит не дають — ми й так в іпотеці…
— Скільки потрібно? — спитала вона, вже достеменно знаючи, що віддасть усе, скільки б не попросив.
— П’ятдесят тисяч гривень, — Денис уникав її погляду. — Я ж поверну, звісно. Просто зараз важко.
Вона кивнула й відрахувала потрібну суму.
— Спасибі, мамо! — зрадів Денис, коли вона простягнула йому гроші. — Ти нас дуже виручила! Завтра ми з Іркою й дітьми заїдемо до тебе, добре? Пообідаємо разом, усією родиною.
Але наступного дня ніхто не приїхав. Денис зателефонував увечері, вибачився — мовляв, термінові справи на роботі, а Ірина з дітьми — у її батьків. Наступного разу обов’язково, пообіцяли.
Наступного разу Антоніна Сергіївна побачила всіх трьох синів лише за місяць — на травневі свята. Віктор зателефонував напередодні:
— Мамо, ми завтра до тебе з родиною. Ти ж там наготуєш усього? Мої обожнюють твої пиріжки з м’ясом.
Вона провела весь день на кухні, готуючи улюблені страви дітей і внуків. Три салати, пиріжки, котлети, запіканка, торт.
Увечері квартира наповнилася гомоном. Внуки носилися коридором, невістки сиділи в кімнаті, жваво обговорюючи останні покупки, а сини влаштувалися на кухні з напоями.
— Мамо, пам’ятаєш, ти казала, що в тебе є старий сервіз? — спитала Інна, дружина Віктора.
— Нам якраз такий для дачі потрібен.
— А у бабусі ще й кришталеві вази є, дуже гарні! — підхопила Світлана, дружина Павла. — Нам би вони добре підійшли у вітальню, після ремонту.
До кінця вечора сини з родинами поїхали, прихопивши з собою пакунки з залишками їжі, старий сервіз і дві кришталеві вази. Антоніна Сергіївна залишилася на самоті в спорожнілій квартирі — серед брудного посуду й тиші.
Минув тиждень, зателефонував Павло.
— Мамо, у нас тут проблема невеличка. Пам’ятаєш, ми казали, що будемо робити ремонт? Так ось — нам ніде пожити ці два тижні, поки все триває. Ми могли б до тебе?
І знову вона погодилась. Павло з дружиною та двома дітьми переїхали до неї, зайнявши вітальню й спальню. Сама Антоніна Сергіївна перебралася до маленької кімнати, яку зазвичай використовувала як кладовку для старих меблів.
Два тижні розтягнулися на місяць. Світлана готувала на її кухні, використовуючи продукти господині, діти шуміли від самого ранку, а Павло, здавалося, зовсім не помічав, у яких умовах живе мати.
Коли вони нарешті поїхали, Антоніна Сергіївна виявила зламану люстру у вітальні, тріщину на улюбленій вазі та порожній холодильник. Павло пообіцяв усе компенсувати, але, звісно ж, забув.
— Тоню, ти ж себе зовсім не бережеш, — хитаючи головою, казала сусідка Галина Петрівна, коли вони сиділи на лавочці біля під’їзду. — Сама не живеш, усе дітям і внукам. А вони що? Коли востаннє приходили просто так, не з проханням? Коли цікавились, як ти тут?
Антоніна Сергіївна мовчала. Вона й сама не раз ставила собі це запитання, але не хотіла на нього відповідати.
— Знаєш що, — продовжила Галина Петрівна, — у мене є путівка в санаторій. Я собі купила, а діти мені сюрприз зробили — везуть до Туреччини. Тож путівка зайва. Купи її у мене, недорого віддам. Відпочинеш, полікуєшся.
— Та що ти, Галю, — похитала головою Антоніна Сергіївна. — Куди мені? Гроші бережу — ще дітям знадобляться.
— А себе ти коли берегтимеш? — зітхнула сусідка. — Пробач за прямоту, але діти твої давно виросли. Це вони мали б про тебе піклуватися, а не навпаки.
Того ж вечора зателефонував Віктор:
— Мамо, як ти? Я завтра заїду, треба поговорити. Дуже важлива справа.
Жінка знову спекла пиріг і приготувала обід. Віктор приїхав о другій годині, смачно поїв, а вже потім перейшов до головного.
— Мамо, ти ж знаєш, у нас Оленька цього року йде до першого класу. Витрати великі, а з грошима зараз туго. Я от подумав — у тебе ж три кімнати, а живеш ти сама. Може, почнеш здавати одну кімнату? Посуточно, скажімо. Я допоможу: оголошення складу, клієнтів знайду, заселю — виселю. Тобі — дохід, нам — половина. На збори в школу якраз вистачить.
Антоніна Сергіївна застигла з чашкою в руці.
— Тобто, ти пропонуєш мені впускати чужих людей у власну квартиру, аби ти міг забрати половину грошей? — повільно перепитала вона.
— Ну не так різко, мамо. Це ж вигідно всім. Тобі ж не потрібні три кімнати.
Усередині Антоніни Сергіївни щось надломилося. Роки втоми, розчарування й невисловленої образи вилилися в несподівану для неї самої твердість.
— Знаєш що, Вітю, — сказала вона, встаючи з-за столу, — це моя особиста квартира, а не готель! — не витримала Антоніна Сергіївна. — І якщо тобі так потрібні гроші, може, підробіток пошукай або жінку на роботу відправ! А не експлуатуй матір!
Віктор дивився на неї вражено. Такою він матір не бачив ніколи.
— А тепер, — продовжила вона, — попрошу тебе піти. У мене ще справи.
Коли за сином зачинилися двері, Антоніна Сергіївна ще довго стояла в коридорі, прислухаючись до своїх відчуттів. Вона відчула дивне полегшення. Жінка підійшла до телефону й набрала номер сусідки.
— Галю, та путівка ще не пропала? Я беру.
Два тижні в санаторії промайнули, як одна мить. Антоніна Сергіївна гуляла берегом озера, робила зарядку вранці, проходила процедури, обідала в компанії таких самих жінок похилого віку, з якими легко знайшла спільну мову. Вперше за довгий час вона почувалася спокійною і по-справжньому щасливою.
Телефон вона вмикала лише ввечері. Перші кілька днів сини не телефонували, потім почали — спершу Денис, потім Павло, зрештою Віктор. Усі питали, де вона, що сталося. Вона стисло відповідала: «У санаторії. Відпочиваю. Повернуся через два тижні». І вимикала телефон.
Повернувшись додому у призначений день, вона побачила біля дверей усіх трьох синів із дружинами.
— Мамо! — кинувся до неї Денис. — Ми хвилювалися! Ти ніколи так не зникала!
— Заходьте, — спокійно сказала вона, відчиняючи двері. — Раз ви всі тут, буде розмова.
Вони сиділи у вітальні, незвично тихі й покірні, поки Антоніна Сергіївна заварювала чай. Ніхто не вмикав телевізор, не ліз у холодильник, не починав скаржитися на свої проблеми.
— Я зібрала вас, щоб оголосити нові правила, — почала вона, сідаючи в крісло. — По-перше, відтепер я приймаю гостей лише за попередньою домовленістю. Телефонуйте завчасно, попереджайте про свій візит. По-друге, якщо ви приходите на свято всією родиною, то кожен приносить якусь страву. Мені важко готувати на цілу орду. По-третє, свої заощадження я тепер витрачатиму на себе — на відпочинок, лікування, новий одяг. Я маю на це право. До речі, Галя, моя сусідка, щороку їздить у санаторій, а цього року діти везуть її до Туреччини. Отак буває.
Запала тиша. Діти переглядалися, не знаючи, що сказати.
— І нарешті, — продовжила Антоніна Сергіївна, — я дуже вас люблю. Усіх. І буду щиро рада бачити вас просто так, без прохань про гроші, житло чи їжу. Просто як мати, яка сумує за своїми дітьми й онуками. Якщо, звісно, у вас знайдеться на це час.
Вона замовкла й почала розливати чай по чашках.
Першим озвався Павло:
— Мамо, прости нас. Ми… ми не помічали, що ображаємо тебе.
— Так, мамо, — підхопив Віктор. — Ти маєш рацію. Ми лише брали, нічого не віддаючи натомість.
Денис мовчав, але в його очах читався сором.
Минуло два місяці. На день народження Антоніни Сергіївни всі троє синів прийшли з родинами — з квітами, тортом і подарунками. Головним подарунком стала путівка у Трускавець на два тижні.
— Мамо, ми хочемо, щоб ти по-справжньому відпочила, — сказав Віктор, простягаючи їй конверт. — І це лише початок. Ми маємо багато чого виправити.
Антоніна Сергіївна дивилася на своїх дітей і онуків, які сиділи за святковим столом, і відчувала, як у серці розливається тепло. Можливо, ще не все втрачено. Можливо, їм просто треба було побачити в ній не лише матір, готову все віддати, а й людину — з власними бажаннями й правами. Тепер у неї справді був свій простір — не лише в квартирі, а й у серцях власних дітей.
