Ганна Дмитрівна поправила окуляри на переніссі й важко зітхнула. На столі холонув чай, а повітря в кухні було наелектризоване так, що, здавалося, від найменшого руху посиплються іскри. Навпроти неї, немов згуртований загін перед вирішальним штурмом, сиділи син Ігор та невістка Інна.
— Це наша дитина і нам вирішувати, як її назвати! — в один голос, майже синхронно, випалили вони.
Ганна Дмитрівна навіть оком не повела. Вона повільно розмішала цукор, хоча він уже давно розчинився.
— Дитина, любі мої, то вам не кішка якась, щоб називати як попало, — почала вона повчальним тоном, який Ігор знав із п’ятирічного віку. — Ви про майбутнє думаєте? Про те, як хлопцеві з цим жити?
— Мамо, ну що не так із Мікеле? — сплеснув руками Ігор. — Це гарно, це сучасно, це по-європейськи! Ми хочемо, щоб у нього було ім’я з характером, з історією.
— З історією? — обурилася Ганна Дмитрівна. — А історія вашого власного роду вам уже не підходить? Дід твій був Михайлом. Батько мій — Михайлом. І ти, Ігорю, мав би бути Михайлом, якби я тоді не піддалася на моду. А тепер що? Мікеле? Мікеле Ігорович? Ви самі чуєте, як це звучить? Як італійський чобіт на тернопільському чорноземі!
Інна, яка до цього моменту намагалася зберігати спокій, різко випрямила спину.
— Ганно Дмитрівно, ми поважаємо традиції, але світ змінився. Ми хочемо, щоб наш син почувався громадянином світу. Мікеле — це мелодійно. А Михайло… ну це ж так архаїчно. Відразу уявляється якийсь вуйко у фуфайці.
— Вуйко у фуфайці? — голос свекрухи затремтів від обурення. — Та твій “вуйко” Михайло цей дім власними руками будував! Він був поважною людиною на всю округу! А ви хочете назвати хлопця так, що його в школі зацькують. “Мікеле, принеси портфеле” — ви про це подумали?
— Це смішно! — вигукнув Ігор. — Зараз дітей називають і Марсами, і Елонами, і як тільки хочеш. Ніхто нікого не цькує. Це ви живете минулим, де всі були або Іванами, або Петровичами.
— Я живу здоровим глуздом! — відрізала Ганна Дмитрівна. — Ви ще каву замовте “мікеле” замість еспресо. Це ж треба таке придумати! А якщо він захоче стати державним службовцем? Чи військовим? “Пане генерал Мікеле, дозвольте доповісти?” Тьху, слухати гидко!
— Ми не збираємося підлаштовуватися під чиїсь стереотипи, — твердо сказала Інна. — Ми вже все вирішили. Документи подамо відразу після виписки.
— Ах, вирішили вони… — Ганна Дмитрівна піднялася з-за столу. — А те, що я дев’ять місяців чекала на онука, щоб продовжити пам’ять про свого чоловіка, це нікого не обходить? Я ж не прошу називати його Акакієм чи Пантелеймоном. Просто людське, наше ім’я!
— Мамо, ти маніпулюєш, — зітхнув Ігор. — Пам’ять про батька не в буквах на папері, а в нашому серці. Чому ми маємо сваритися через дрібниці?
— Дрібниці? Ім’я — це доля! — Ганна Дмитрівна перейшла на драматичний шепіт. — Ось назвете ви його по-чужоземному, і потягне його в чужі краї. Забуде і мову, і хату, і бабусю рідну. Буде вам тоді “мікеле” листи писати раз на рік.
— Це вже просто фантастика якась, — Інна закотила очі. — Ви робите з мухи слона. Мікеле — це той самий Михайло, тільки на італійський манер. Ми ж любимо Італію, ми там познайомилися!
— То й їдьте в Італію і там називайте! А тут — не гнівіть Бога і людей. Сусіди ж питатимуть: “Як там малий?”. А я що скажу? Що в мене онук — італійський макаронник?
Сварка тривала ще годину. Чай остаточно замерз, на кухні стало тісно від взаємних образ та нерозуміння. Ігор намагався апелювати до логіки, Інна — до права вибору, а Ганна Дмитрівна — до совісті та коріння.
— Добре! — нарешті вигукнув Ігор, піднімаючи руки вгору. — Який твій компроміс, мамо? Тільки не кажи, що знову Михайло.
Ганна Дмитрівна на хвилину замовкла, переможно дивлячись на “супротивників”.
— Лука, — коротко кинула вона.
— Лука? — переглянулися молоді.
— Так. І по-вашому “модно”, і по-нашому свято. І звучить гордо. Лука Ігорович. Ну? Що скажете, італійці мої домашні?
В кухні нарешті запала тиша. Це була не тиша поразки, а тиша перемир’я, де кожна сторона шукала спосіб зберегти обличчя в цій великій сімейній битві за одне маленьке життя.
Хрестини Луки обіцяли бути спокійними лише в уяві молодих батьків. Ганна Дмитрівна, хоч і пішла на компроміс із ім’ям, сприйняла це не як мирову угоду, а як стратегічний відступ перед генеральним наступом.
Ранок неділі почався з того, що на кухні орендованої квартири Ігоря та Інни з’явилася “делегація” в особі бабусі з величезним кошиком.
— Мамо, ми ж домовлялися: тільки фуршет і легкі закуски! — вигукнув Ігор, спостерігаючи, як на стіл викладаються три види ковбаси, домашній холодець у лоточках та величезний сувій полотна.
— Фуршет — це для офісних нарад, синку, — відрізала Ганна Дмитрівна, розгортаючи тканину. — А дитину треба хрестити по-людськи. Ось крижма, яку я замовила в майстрині. З вишивкою! Не ці ваші паперові рушники з супермаркету.
Інна, яка щойно закінчила вкладати зачіску, зайшла на кухню і завмерла.
— Ганно Дмитрівно, ми вже купили дизайнерську крижму з органічної бавовни. Вона мінімалістична, біла, без цих… квітів.
— Мінімалістична? — свекруха прищурилася. — Це та, що схожа на наволочку? Інночко, дитині потрібен захист, оберіг! А ви хочете загорнути хлопця в дефіцит уяви. Дивись, тут дубове листячко — на силу, і сині нитки — на мудрість.
— Сині нитки не пасують до нашої колірної гами свята! — ледь стримуючись, відповіла Інна. — У нас все в бежевих та пісочних тонах. “Еко-стиль”, розумієте?
— Еко-стиль… — зітхнула бабуся. — Хрестини в стилі “недобудована хата”. Колись люди раділи кольорам, а тепер усе сіре та бежеве, ніби життя в тумані. Ігорю, скажи хоч ти!
Ігор застряг між двох вогнів. З одного боку — дружина, яка два місяці обирала відтінок серветок, з іншого — мати, яка за кожен вишитий листочок готова була стояти до кінця.
— Мамо, давайте так: у церкві буде ваша крижма, а на фотосесії — наша.
— Фотосесія! — пирхнула Ганна Дмитрівна. — Дитина плакатиме, священик кадилом махатиме, а ви будете “ракурси” ловити? Головне, щоб дитина була спокійна, а не щоб у телефоні гарно виглядало.
Сварка перемістилася до церкви. Коли куми — сучасні друзі пари — з’явилися в джинсах та стильних піджаках, Ганна Дмитрівна ледь не впустила молитовник.
— Ігорю, це хто? Твої друзі чи будівельна бригада затрималася? Кум має бути в сорочці! Кума — в спідниці нижче колін!
— Мамо, це Андрій, він власник ІТ-компанії, — прошепотів Ігор. — Йому байдуже на дрес-код.
— То йому й на дитину буде байдуже! — не вгавала бабуся. — Як він його від спокуси вбереже, якщо сам не може краватку зав’язати?
Пік напруги стався вже в ресторані. Інна замовила вишукане меню: тартар, авокадо-тост та креветки. Ганна Дмитрівна, побачивши це, мовчки дістала з-під столу сумку.
— Що це? — підозріло спитала Інна.
— Це голубці. Справжні. З печі. Бо ваші куми після того “тартару” через годину будуть голодні й злі.
— Ви не можете ставити голубці поруч із моїм декором! — майже закричала Інна. — Це руйнує всю концепцію!
— Концепція руйнується, коли гості йдуть додому через чебуречну! — парирувала Ганна Дмитрівна. — Люди прийшли привітати Луку, а не розглядати солому в горщиках!
— Досить! — не витримав Ігор, привертаючи увагу всього залу. — Сьогодні день нашого сина. Ми назвали його так, як ти хотіла, мамо. Ми святкуємо там, де хотіла Інна. Давайте хоча б раз просто порадіємо, що він у нас є!
Настала тиша. Лука в цей момент прокинувся в люльці й голосно чхнув.
— Будь здоровий, козаче! — в один голос сказали обидві жінки.
Вони перезирнулися. Ганна Дмитрівна сховала голубці під стіл (але так, щоб Андрій-айтішник їх помітив), а Інна дозволила покласти вишиту крижму на край стільця.
На перший день народження Луки Ганна Дмитрівна перевершила себе. Коли Ігор та Інна презентували синові квитки до паризького Діснейленду та брендовий електромобіль, бабуся урочисто відчинила багажник свого старенького авто.
— Яке порося, мамо?! Ми в квартирі на десятому поверсі живемо! — Ігор застиг, дивлячись на маленьке рожеве п’ятаче, що визирало з кошика.
— Це інвестиція! — гриміла Ганна Дмитрівна. — Ви його в Діснейленді хіба що чергам навчите стояти. А тут — жива істота, відповідальність! Нехай у мене в селі росте, а Лука приїжджатиме, годуватиме, знатиме, звідки м’ясо береться, а не з пластикових коробок у супермаркеті!
— Це антисанітарія і середньовіччя! — задихалася від люті Інна. — Ми планували фотосесію в стилі “Маленький принц”, а не “Вечори на хуторі біля Диканьки”!
Сварка спалахнула з новою силою: Інна доводила, що дитині потрібні враження та сервіс, а бабуся наполягала на трудовому вихованні та “своєму вітаміні”.
Здавалося, свято закінчиться скандалом, аж поки малий Лука, ігноруючи дорогий електромобіль, не доповз до кошика. Він простягнув ручку, торкнувся вологого носа поросяти і залився таким щасливим сміхом, якого батьки не чули від самого народження
Зрештою, порося поїхало в село під нагляд бабусі, але отримало горде ім’я Мікеле — як данину нездійсненим мріям батьків. Тепер щовихідних Ігор та Інна змушені міняти паризькі кав’ярні на сільське подвір’я, бо Лука відмовляється засинати, поки не побачить у відеозв’язку свого “італійського” друга.
Ганна Дмитрівна ж лише загадково посміхається: вона знає, що коріння завжди сильніше за будь-які літаки.
Валентина Довга
