— Це наша маленька таємничка, Любочко, — м’яко, наче обволікаючи липкою патокою, промовила Тамара Іллінічна. Вона завжди так говорила, коли брала у невістки гроші, але ніколи їх не повертала. Люба зрозуміла, що в цьому домі звикли купувати мовчання.
Люба стояла посеред кухні, стискаючи в руці конверт. У ньому лежали сорок тисяч гривень. Ті самі, на які вона планувала купити дочці путівку в санаторій, щоб підлікувати її хвороби.
— Тамаро Іллінічно, це гроші Маші. На лікування, — тихо, але твердо сказала Люба.
Жінка звикла стояти на ногах по дванадцять годин у магазині, вислуховувати покупців і зводити касу до копійки. Її терпіння було професійною навичкою, але зараз усередині щось зрадницько здригнулося.
— Ой, не починай, — свекруха махнула рукою, блиснувши масивним золотим перснем. — Вероніці зараз потрібніше. У дівчини кредит горить, колектори дзвонять. Ти ж не хочеш, щоб твою зовицю по судах затягали? А Машенька… ну, поїде на дачу. Повітря там свіже, огірочки свої. Я ж не назавжди прошу. Як у Ніки справи налагодяться — одразу віддасть.
На кухні сидів Валерій Петрович. Свекор увігнувся у табуретку, намагаючись стати невидимим. Перед ним стояла чашка з холодним чаєм, до якої він навіть не доторкнувся. Він знав цей сценарій напам’ять.
— Мам, ну правда, — у дверях з’явився Сергій. Люба з надією подивилася на чоловіка. — Може, якось самі? Ми ремонт планували…
— Сергію! — голос Тамари Іллінічної миттєво змінив тональність. З оксамитового він став сталевим. — у сестри проблеми, а ти про шпалери думаєш? Я тебе не таким егоїстом виховувала. І взагалі, це питання родинної честі.
Сергій одразу зів’яв. Він відвів очі, розглядаючи узор на лінолеумі.
— Люб, ну дай ти їй, — буркнув він. — Мати ж каже — віддадуть. Чого сварку роздувати?
Люба подивилася на чоловіка, потім на свекруху. У цій родині мовчання купували. Завжди. Вона поклала конверт на стіл. Тамара Іллінічна тут же накрила його долонею.
Минуло два місяці. Осінь того року видалася холодною. Дощ барабанив по шибках магазину, поки Люба перераховувала накладні. Цифри заспокоювали. У світі цифр усе було чесно: дебет, кредит, сальдо. Жодних «маленьких таємничок».
Двері комори відчинилися, і увійшла Аня, її подруга і за сумісництвом юрист, яка заскочила в обідню перерву.
— Ти чого така сіра? — запитала Аня, струшуючи парасольку.
— Машку кашель давить, — Люба потерла скроні. — Лікар сказав, потрібен курс процедур, платний. А грошей немає. Ніка борг так і не повернула. Каже, клієнтів мало, матеріали подорожчали.
Аня хмикнула і дістала телефон:
— Клієнтів мало? Дивись.
Вона відкрила соцмережу. На екрані сяяло фото Ніки: ресторан, дорогий коктейль, і підпис: «Відзначаємо покупку моєї нової крихітки! iPhone 17 Pro Max — це любов!». А поруч, у коментарях, сердечка від тієї самої Лесі, подружки, яка завжди крутилася поруч.
У Люби перехопило подих. Сорок тисяч гривень. Це був не просто телефон. Це було здоров’я її дитини, обміняне на чужі понти.
— Знаєш, Любо, — Аня прибрала телефон. — Є таке поняття в юриспруденції — непідставне збагачення. Але в родині це не працює без папірців. Немає розписки — вважай, подарувала. Вони тебе доять, подруго. І будуть доїти, поки ти дозволяєш.
— Я не можу вимагати розписку від свекрухи, — прошепотіла Люба. — Сергій мене з’їсть.
— Сергій твій з’їсть те, що мама в рот покладе, — жорстко відрізала Аня. — А ти подумай про Машу.
У неділю був день народження Сергія. Стіл ломився від салатів. Тамара Іллінічна сиділа на чолі, як імператриця, роздаючи вказівки Валерію Петровичу: «Валера, не чавкай», «Валера, принеси серветки». Свекор метушливо бігав, шаркаючи старими капцями.
Ніка прийшла із запізненням, благоухаючи дорогими парфумами. У руках вона вертіла той самий новий телефон. Разом із нею прийшла Леся.
— Ой, який стіл! — защебетала Ніка, сідаючи. — А я така голодна, цілий день на ногах. Манікюр, педикюр… Втомилася.
— Бідненька, — заворковала Тамара Іллінічна, підкладаючи дочці найжирніший шматок буженини. — Їж, дитинко.
Люба мовчки жувала салат. Усередині неї підіймалася холодне, розрахункове обурення. Вона дивилася на чоловіка, який весело сміявся над жартами сестри, на свекруху, що сяє від самозадоволення. І на Валерія Петровича.
У діда тремтіли руки. Він простягався за шматком пирога, але Тамара Іллінічна ляпнула його по руці:
— Куди лізеш? Це гостям. Тобі шкідливо солодке, зубів і так немає. До речі, Любо, ми тут подумали… У Валери протез зламався, новий треба. Дорога нині стоматологія. Може, у вас є відкладені? А то Ніці зараз тяжко, вона у розвиток вкладається.
У кімнаті повисла тиша. Леся, яка встигла вже випити пару келихів, хихикнула:
— Ну так, розвиток нині дорогий. Ми вчора в клубі так розвивалися, що рахунок на п’ять тисяч гривень вийшов! Ну ви ж розумієте, як тут усе влаштовано, життя одне!
Ніка штовхнула подругу під столом, але було пізно. Сергій застиг з виделкою біля рота.
— У клубі? — перепитав він. — Мам, ти ж сказала, їй на оренду не вистачає?
— Це інше! — швидко втрутилася Тамара Іллінічна, блиснувши очима в бік Лесі. — Дівчині потрібно розслаблятися, у неї стрес! А ви, молоді, повинні допомагати старим. Валера он без зубів мучиться.
Люба повільно підвелася.
— Валерію Петровичу, — звернулася вона до свекра. — А скільки коштував ваш протез? Той, на який ми давали півроку тому?
Старий увігнув голову в плечі.
— Та я… я не знаю, Любо… Тамара займалася.
— Тридцять тисяч гривень, — відчеканила Люба. — Я пам’ятаю. А знаєте, чому він зламався? Тому що це був найдешевший пластик, який і коштував значно менше. Де решта грошей, Тамаро Іллінічно? Теж «маленька таємничка»?
— Ти як розмовляєш з матір’ю?! — вискрикнула Ніка. — Чужі гроші рахуєш?
— Свої, Ніко. Свої, — Люба дістала із сумки блокнот. — Я адміністратор, я вмію рахувати. Два місяці тому — сорок тисяч «на кредит». Півроку тому — тридцять «на зуби». Рік тому — п’ятдесят «на ремонт дачі», який так і не почався. Підсумок — сто двадцять тисяч. Це не допомога, Сергію. Це утримання.
Вона вирвала аркуш із блокнота і поклала перед Нікою.
— Ось розписка. На сто двадцять тисяч гривень. Строком повернення — три місяці.
— Ти з глузду з’їхала? — прошипіла свекруха. — Яка розписка? Ми родина!
— Ось саме тому, — голос Люби задзвенів, але не зірвався. — У родині не крадуть у дітей здоров’я. Маші потрібні процедури. Прямо завтра. Або Ніка підписує, і ми засвідчуємо це нотаріально завтра ж, або я подаю на розлучення і поділ майна. І, Сергію, повір, я доведу в суді, куди йшли гроші з сімейного бюджету без моєї згоди. Аня мені допоможе.
Сергій зблід. Він подивився на матір, потім на дружину. Вперше в житті він побачив у Любі не зручну функцію «подай-принеси-зароби», а стіну, яку не зсунути.
— Мам, — тихо сказав він. — Нехай підписує.
— Зрадник! — видихнула Тамара Іллінічна. — Підкаблучник!
Ніка, розмазуючи туш, схопила ручку.
Коли гості розійшлися, і в квартирі повисла важка тиша, Люба вийшла на кухню випити води. Руки в неї тремтіли. Вона перемогла, але смак у перемоги був гіркий, як полин.
У дверях з’явився Валерій Петрович. Він оглянувся, перевіряючи, чи не бачить дружина, і підійшов до Люби. Він виглядав ще меншим і старшим, ніж зазвичай. Його старий, залатаний піджак висів мішком.
— Любашо, — прошепотів він, і в його голосі було стільки болю і приниження, що в Люби стиснулося серце.
Він тремтячою рукою поліз за пазуху і дістав маленьку, зав’язану вузликом носову хустку.
— Ось… візьми. Тут небагато. Я копив. З пенсії відкладав, казав Тамарі, що на ліки дорожчі, а сам найпростіші купував. Хотів собі… спінінг купити. Мріяв на риболовлю, як у молодості. Але навіщо мені тепер? А Машеньці потрібніше. Візьми, доню.
Він сунув їй у руку теплий вузлик.
— Валерію Петровичу, не треба… — у Люби на очі навернулися сльози.
— Бери! — раптом твердо сказав він, і в його вицвілих очах майнуло щось живе, чоловіче, давно забуте. — Не будь як я. Я все життя промовчав. Думав, мир у родині купую. А купив тільки презирство. Ти молодець, Любо. Ти за своїх постоїш. Це правильно.
Він поплескав її по руці сухою долонею і пішаркав у кімнату, де сварилася Тамара Іллінічна. Люба розв’язала хустку. Там лежали м’яті купюри. Усього близько семи тисяч гривень. Пахли вони валідолом.
Вона притиснула ці гроші до себе і заплакала. Не від образи, а від гострого, пронизливого почуття жалю і очищення. У цьому домі, де все продавалося і купувалося, знайшлося місце для одного справжнього, чесного вчинку. І зробив його той, кого всі вважали пустим місцем.
Наступного дня Люба записала Машу в клініку. А Сергій вперше за десять років шлюбу сам поїхав по продукти, не питаючи дозволу у мами. Лід тріснув.
