Слова Світлани впали у затишну кухню Ірини, як розпечене вугілля у відро з бензином. Ірина, яка до цього спокійно протирала керамічну чашку, завмерла. Її рука зупинилася на півслові, а очі почали повільно наповнюватися холодним блиском усвідомлення.
Солодкий пиріг із гірким присмаком
— Світлано, ти зараз це серйозно? — голос Ірини здригнувся, але залишився небезпечно тихим. — Яка сусідка? У п’ятдесят шостій квартирі живе Віталій, одногрупник мого Тараса. Вони там футбол дивляться. Хлопці, розумієш? Пиво, чипси, офсайди… Яке борошно?
Світлана зітхнула, демонстративно поправляючи волосся. Вона вже й сама була не рада, що бовкнула зайве, але відступати було пізно.
— Іро, не роби з мене смішну. Яке пиво? Який Віталій? Там живе Аліна — така висока білявка, що ходить на підборах навіть за хлібом. І твій Тарас вчора заходив туди не з м’ячем, а з величезним букетом півоній. А сьогодні вона попросила передати, що їй «для повного щастя» забракло кілограма вищого сорту. Мовляв, Тарасик обіцяв занести.
Двері відчинилися, і до коридору весело зайшов Тарас. Він насвистував якусь мелодію, явно задоволений життям.
— Мамуля, я вдома! О, Світлано Миколаївно, добрий вечір! А чим це у нас так пахне? Невже пиріг?
— Пахне брехнею, Тарасе, — відрізала Ірина, виходячи в коридор і схрестивши руки на грудях. — Скажи мені, сонечко, як поживає твій «одногрупник Віталій»? Чи не змінив він випадково стать і прізвище на Аліну?
Тарас спіткнувся на рівному місці. Його обличчя вмить набуло кольору стиглого томату.
— Мам, ти про що? Який Віталій? Тобто… Віталік там, ми просто…
— Досить! — вигукнула Ірина. — Сусідка чекає на борошно! Світлана каже, що ти там «футбол» з півоніями дивуєш! Ти хоч розумієш, як це виглядає? Я йому котлети пакую, щоб дитина не голодувала на лекціях, а дитина в цей час працює кур’єром у місцевої моделі
— Та почекайте ви обидві! — вигукнув Тарас, намагаючись перекрити обурення матері. — Ви взагалі даєте мені слово сказати? Так, там живе Аліна. І так, вона переїхала нещодавно. Віталік — це її двоюрідний брат! Він просто попросив мене допомогти їй з ремонтом, бо вона нічого в розетках не тямить!
— В розетках? — втрутилася Світлана з єхидною посмішкою. — А півонії ти в розетки вставляв для кращої напруги? Чи, може, борошно — це новий вид ізоляційного матеріалу?
— Світлано Миколаївно, при всій повазі, ви б краще за своїми вазонами на балконі стежили, а не за моїми квітами! — розпалився хлопець. — Це була подяка! Вона мені допомогла з курсовою по дизайну, бо вона професійний архітектор!
— Архітектор вона, бачте! — Ірина вже не могла зупинитися. Вона почала ходити коридором туди-сюди. — А мамі сказати правду — це що, вища математика? Чому треба вигадувати якихось Віталіків? Я тепер перед Світланою виглядаю як остання людина, яка не знає, що коїться у неї під носом!
— А чому я мав казати? — Тарас перейшов у наступ. — Щоб ти почала випитувати про її родовід до п’ятого коліна? Щоб ти вже завтра почала обирати колір серветок для нашого весілля? Я просто хотів спокою! А ви, Світлано Миколаївно, справжнє радіо «ОБС» — Одна Баба Сказала!
— Ти як зі старшими розмовляєш? — обурилася Світлана. — Я Ірі очі відкрила! А то ходила б вона, як у тумані, поки ти б там «пироги» печеняв!
— Які пироги? Вона попросила борошно, бо в неї зламалися ваги, а вона хотіла приготувати шарлотку для… для Віталіка! Який справді приїхав! Просто він був у магазині!
Ірина зупинилася і пильно подивилася на сина.
— Тарасе, якщо я зараз піду у 56-ту і там не буде ніякого Віталіка з архітектурним планом і шарлоткою, ти будеш місяць їсти лише вівсянку на воді.
— Та йди! — вигукнув Тарас. — Тільки борошно візьми, бо мені вже набридло бути крайнім у ваших шпигунських іграх!
Через десять хвилин у двері 56-ї квартири справді постукали. Відчинила витончена дівчина в кухонному фартуху. Позаду неї з’явився скуйовджений хлопець у футболці з написом «Політех».
— О, Тарасе, ти з мамою? — здивувався Віталій. — Проходьте, ми якраз розбираємося, чому духовка не гріє. Аліна каже, це карма.
Ірина відчула, як її гнів тане, перетворюючись на легку ніяковість. Вона озирнулася на Світлану, яка стояла позаду, витягнувши шию.
— Ось ваше борошно, — сухо сказала Ірина, простягаючи пакунок Аліні. — І вибачте мого сина, він у нас іноді занадто… архітектурно обдарований у плані конспірації.
Вечір закінчився тим, що всі четверо сиділи на кухні (вже не Ірининій) і намагалися зрозуміти, чому шарлотка з «правильного» борошна все одно не піднялася.
Світлана ж, не отримавши очікуваного скандалу, пішла додому, бурмочучи під ніс, що наступного разу взагалі нічого нікому не скаже. Але всі знали — це ненадовго.
Наступного ранку Ірина прокинулася з чітким планом. Якщо ворога (чи майбутню невістку) не можна перемогти лобовою атакою, її треба взяти в полон гостинністю. Аліна з 56-ї квартири стала для Ірини головним об’єктом «архітектурного дослідження».
Ірина дістала з комори баночку свого фірмового кизилового варення — того самого, яке вона берегла для особливих випадків.
— Тарасе, ти кудись збирався? — солодким голосом запитала вона сина, який саме намагався непомітно прослизнути до дверей.
— На пари, мамо. А що? — Тарас запідозрив недобре, побачивши в її руках баночку з мереживною серветкою на кришці.
— Занеси Аліні. Скажи, що це як компенсація за вчорашній «штурм». Ну, і запитай… так, між іншим… чи любить вона кизил.
— Мам, ти серйозно? Ти вчора ледь двері там не вибила, а сьогодні шлеш гуманітарну допомогу? — Тарас закотив очі. — Сама занеси, якщо хочеш шпигувати. Я в ці ігри більше не граю.
— Я не шпигую! Я налагоджую добросусідські відносини! — обурилася Ірина. — І взагалі, Світлана знову на лавці сидить. Якщо я сама піду, вона вирішить, що я йду просити вибачення. А так — ти просто ввічливий хлопець.
Але доля вирішила інакше. Щойно Тарас вийшов, у двері знову подзвонили. На порозі стояла Аліна. Вона була в діловому костюмі, з папкою креслень під пахвою, але виглядала дещо розгубленою.
— Ірино… е-е… Олександрівно? Вибачте, що турбую, — почала вона, — але Тарас казав, що ви — геній домашнього господарства. У мене в квартирі… ну, там щось капає під мийкою. Віталік поїхав на тренування, а я боюся щось крутити. Можна ваш номер сантехніка?
Ірина розцвіла. Це був шанс.
— Який сантехнік, дитино? Вони ж три шкури здеруть і нічого не зроблять! — Ірина вже одягала капці. — Тарасе! Залиш варення, бери розвідний ключ! Ми йдемо рятувати 56-ту квартиру.
У квартирі Аліни все було занадто… білим. Мінімілізм, який Ірина терпіти не могла. Жодної серветки, жодної герані на підвіконні — лише скло, метал і величезні монітори.
— Ого, — прокоментувала Ірина, оглядаючи вітальню. — А де ж ти речі тримаєш, Аліночко? Тут же навіть шафи нормальної немає. Куди ти зимові ковдри ховаєш?
— У мене все вбудоване, — ніяково посміхнулася дівчина. — Я люблю простір.
— Простір — це добре, але порожнеча в хаті — до пустої кишені, — вставила свої “п’ять копійок” Ірина, заглядаючи під мийку, де Тарас уже щось завзято крутив. — Ой, Тарасику, обережно, не зірви різьбу! Аліно, а ти, кажуть, архітектор? Це ти ці будинки-коробки малюєш, де стіни як картонні?
— Я займаюся реставрацією історичних пам’яток, — спокійно відповіла Аліна. — Зараз працюю над проектом старого театру.
Тим часом у двері, які Ірина забула зачинити, просунулася голова Світлани.
— О! А я дивлюся — двері навстіж, думаю, може пограбування? А тут консиліум! Іро, ти вже й сантехніком підробляєш?
— Світлано, ми зайняті! Тут аварійна ситуація! — відрізала Ірина.
— Та я бачу. Аварія в тому, що Тарас замість пар ключами гремить, — хмикнула Світлана. — Аліно, а ви знаєте, що Тарас у дитинстві хотів бути балериною? Ірина йому навіть чешки купила, червоні такі.
— Світлано Миколаївно! — вигукнув червоний як рак Тарас з-під мийки. — Це було в дитячому садку! І я не хотів, це була роль Мухомора на святі!
— Мухомор, балерина — яка різниця? Головне, що дитина творча, — продовжувала Світлана, проходячи далі в кухню. — Аліно, а ви знаєте, що Ірина вже вашій мамі подумки характеристику склала? Каже, раз дочка борошно позичає, значить, мати не навчила запасів тримати.
Ірина ледь не впустила банку з варенням, яку все ще тримала в руках.
— Світлано! Ти що мелеш? Я такого не казала! Я казала, що дівчина сучасна, зайнята, їй не до магазинів!
Аліна раптом розсміялася. Це був такий щирий і гучний сміх, що всі замовкли.
— Знаєте що? — сказала вона, витираючи сльози. — У мене є пропозиція. Тарас, кидай той ключ, там просто прокладка зсунулася, я вже бачу. Ірино Олександрівно, давайте ваше варення. Світлано Миколаївно, сідайте теж. У мене є справжня італійська кава і… шарлотка, яку я все-таки допекла сьогодні вранці. Тільки вона трохи підгоріла знизу, тому ми її будемо їсти і обговорювати, хто з нас більше “Мухомор”.
Ірина здивовано подивилася на дівчину. Вона очікувала образи, сліз або виправдань, але не такої легкої капітуляції.
— Кава — це добре, — буркнула Ірина, сідаючи за стіл. — Але шарлотку треба пекти на середньому вогні, Аліночко. І обов’язково змащувати форму смальцем, а не олією.
— Смальцем? — жахнулася Аліна. — Це ж… це ж не за проектом!
— Це за життям! — повчально підняла палець Ірина.
Світлана, зрозумівши, що великої сварки знову не буде, швиденько вмостилася поруч.
— А розкажіть про театр, Аліно. Там справді є привиди? Бо я чула, що в старому центрі…
Вечір пройшов на диво мирно. Тарас тихенько радів, що його не змусили обирати між мамою і “сусідкою з 56-ї”. Проте Ірина, виходячи з гостів, таки встигла шепнути синові на вухо:
— Дівчина непогана. Але каву варить занадто міцну — серце вискочить. Треба буде їй завтра трав’яного чаю занести. І перевірити, чи вона справді той театр реставрує, чи просто картинки в інтернеті дивиться.
Валентина Довга
