Вечір п’ятниці в будинку на околиці міста. Запах смаженої картоплі з цибулею ще не вивітрився з кухні, а в вітальні вже розгорілася справжня драма.
Алла стояла посеред кімнати, склавши руки, чекала початку розмови. Напроти неї, в старому кріслі з потертою оббивкою, сиділа Олена Степанівна — мама, бабуся, пенсіонерка з тридцятирічним стажем виживання на одну пенсію і гордістю, яку не зламали ні 90-ті, ні нульові, ні нинішні тарифи.
— Мамо, — голос Алли був тихий, але від того ще більш загрозливий, — якщо ти не купиш на день народження Максимка новий телефон, то вважай, що вже не маєш онука.
Олена Степанівна повільно зняла окуляри, протерла їх краєм хустинки і тільки тоді подивилася на дочку так, ніби вперше побачила.
— Повтори, будь ласка. Я, мабуть, недочула.
— Я сказала, — Алла підняла підборіддя, — що якщо Максимко не отримає на свої тринадцять років нормальний сучасний смартфон, то ти його більше не побачиш. Ми не приїдемо. Ні на Різдво, ні на Великдень, ні на твій день народження. Ніколи.
Олена Степанівна мовчала добрих п’ятнадцять секунд. Потім дуже спокійно, майже лагідно запитала:
— А якщо я тобі не куплю новий телевізор, як обіцяла ще торік на Вербну неділю, то в мене теж не буде більше доньки?
Алла коротко видихнула носом — щось середнє між сміхом і обуренням.
— Ти серйозно це зараз порівнюєш? Телефон для дитини — це не телевізор для старої людини!
— Ага. Тобто речі, які потрібні дітям — священні. А речі, які потрібні старшим — то вже так, приємний бонус, якщо пощастить?
— Мамо, ти не розумієш! Усі діти в класі мають айфони! Усі! Навіть діти з багатодітних сімей мають! Ти хочеш, щоб мій син був білою вороною? Щоб над ним сміялися?
— А я хочу, щоб ти не була білою вороною серед матерів, які розводять дітей на шантаж і маніпуляції. Але видно, що вже пізно.
Алла зробила крок вперед.
— Ти обіцяла! Ти сама сказала на Новий рік: «Ой, мамо, я ж тобі телевізор винна, старий уже ледь показує. Ти сказала!
— Сказала. І не відмовляюся.
— Але є різниця між «куплю, коли зможу» і «куплю, бо інакше ти мені онука забереш, «як шматок ковбаси».
— Це не відрізання! Це здоровий батьківський тиск!
— Оце ти зараз гарно сказала. Здоровий батьківський тиск. А я, виходить, маю здійснювати здоровий бабусин шантаж?
У цей момент у дверях з’явився Максимко. Вушні вкладиші в вухах, старий Redmi з тріснутим екраном у руці, футболка, яка уже давно вицвіла до сірого.
— Ви чого кричите? — сонно запитав він. — Я ж спати йду.
Алла різко повернулася до сина.
— Максиме, скажи бабусі, як тобі живеться без нормального телефону!
Хлопець знизав плечима.
— Та нормально… ну, повільно грузить. І батарея тримається півдня. І в TikTok іноді вилітає. Але жити можна.
Олена Степанівна підняла брову.
— Бачиш? Він сказав — жити можна.
— Він просто боїться тебе образити! — вигукнула Алла.
— А ти просто боїшся, що сусіди подумають, що ти погана мати, — парирувала мати. — І тому готова продавати мою пенсію за шматок скла з яблучком.
Максимко переводив погляд з однієї на іншу, ніби дивився теніс.
— Бабусю, — раптом сказав він, — а скільки взагалі коштує нормальний телефон?
Олена Степанівна подивилася на онука з ніжністю змішаною з підозрою.
— А що ти вважаєш «нормальним»?
— Ну… щоб ігри тягнув. І камера гарна. І щоб не гальмував, коли одночасно в чаті пишеш і в YouTube дивишся.
— Конкретну суму назви, Максиме.
Хлопець почухав потилицю.
— Тисяч тридцять п’ять… ну або сорок, якщо з пам’яттю побільше.
Олена Степанівна повернулася до Алли.
— Ти чула? Тридцять п’ять тисяч. За телефон тринадцятирічній дитині. За телефон, в якого основна функція — щоб мама могла написати «де ти?» о пів на дванадцяту ночі.
— Це не просто телефон! Це соціальний статус! Це безпека! Це можливість вчитися онлайн! — Алла вже майже кричала.
— А мій телевізор — це не просто телевізор. Це мій єдиний вікно у світ після восьмої вечора, коли я вже не можу вийти на вулицю. Це голоси, які зі мною розмовляють, коли ти не дзвониш тижнями. Це картинки, які я бачу, бо очі вже не ті. І я, між іншим, обіцяла його собі купити ще тоді, коли ти вийшла заміж і сказала: «Мамо, тепер ти можеш спокійно жити для себе».
Запала тиша.
Навіть Максимко зрозумів, що краще помовчати.
Алла раптом сіла на диван, дуже різко, ніби ноги підкосилися.
— Тобто ти мені мстиш за те, що я тобі телевізор не купила?
— Ні, доню. Я тобі не мщу. Я просто граю за твоїми правилами. Ти сказала: «якщо не купиш — не матимеш онука». Я відповіла: «якщо не купиш — не матимеш мами». Це ж чесно, правда?
Алла закрила обличчя руками.
— Боже, яка я…
— Ні, — тихо сказала Олена Степанівна. — Просто дуже втомлена мама, яка боїться, що її дитину не любитимуть, якщо в неї не буде правильної іграшки.
Максимко підійшов до бабусі, присів навпочіпки перед кріслом.
— Бабусю… а якщо я скажу, що мені не дуже потрібен новий телефон?
Обидві жінки повернулися до нього одночасно.
— Що? — хором.
— Ну… — хлопець ніяково посміхнувся. — Тобто потрібен. Але не прямо зараз. Може, на літо. Чи на наступний день народження. А зараз… я можу потерпіти. У мене ж є комп’ютер удома. І в школі планшети дають на уроках.
Алла дивилася на сина, ніби вперше його побачила.
— Ти серйозно?
— Та я ж не маленький. Я розумію, що бабуся не на золотій жилі сидить. І ти теж постійно на нервах через гроші. То нащо я буду вас обох доводити через якийсь там айфон?
Олена Степанівна погладила онука по голові.
— А знаєш що, Максиме? Ти мені сьогодні зробив найкращий подарунок. Ти мене тільки що звільнив від ролі злої баби, яка не хоче купувати онукові телефон.
Алла раптом засміялася — нервово, але щиро.
— Боже, ми з вами як дві квочки, що б’ються за останній кочан капусти.
— А ти якраз була тією квочкою, що кричала: «Якщо не даси мені капусти — я тобі всіх курчат повідбираю!» — підколола мати.
— Ой, та годі вже! — Алла махнула рукою. — Давайте краще чай пити. І поговоримо нормально, без ультиматумів.
Вони пересіли за кухонний стіл. Олена Степанівна дістала з полиці стару жерстяну коробку з печивом, яке завжди лежало «на випадок гостей». Максимко відкрив ноутбук і показував бабусі нові меми. Алла мовчки наливала чай.
Після третьої чашки Олена Степанівна раптом сказала:
— Знаєте що? Я придумала.
Жінка встала, пішла в кімнату і повернулася з маленькою дерев’яною скринькою — тією самою, в якій колись зберігалися «стратегічні» заощадження на чорний день.
Вона відкрила її. Всередині лежали гроші — акуратними стопками, перев’язаними гумками.
— Тут десь вісімдесят тисяч. Я збирала на нову кухню. Але кухня почекає.
Алла завмерла.
— Мамо, ти що…
— Тихо. Я ще не закінчила. Я пропоную компроміс.
Вона подивилася спочатку на онука, потім на дочку.
— Максимові — телефон. Але не за сорок тисяч. За двадцять п’ять. Є нормальні моделі, які тягнуть ігри, і камера пристойна. Я доплачую п’ятнадцять. Ви — десять.
Потім перевела погляд на Аллу.
— А собі, доню, я куплю телевізор. Але не за шістдесят, як хотіла. За тридцять п’ять. Великий, смарт,. І теж — порівну. Я двадцять, ти п’ятнадцять.
Алла відкрила рот, але нічого не сказала.
— І остання умова, — Олена Степанівна підняла палець. — Ми більше ніколи не будемо торгувати один одним. Ні онуками, ні дочками, ні мамами. Бо це вже не торгівля А я воювати з вами не хочу. Я вас люблю.
Максимко першим порушив тишу.
— Бабусю… а можна я тоді ще й чохол захочу? Гарний, щоб не тріснув знову через тиждень?
Олена Степанівна засміялася — щиро, легко, як не сміялася вже давно.
— Можна. Але тільки якщо ти пообіцяєш вчити уроки без нагадувань.
— Обіцяю!
Алла все ще сиділа мовчки, дивлячись на матір.
— Що? — запитала Олена Степанівна. — Думаєш, що я з глузду з’їхала?
— Ні… — Алла повільно похитала головою. — Я думаю, що ти найкраща мама на світі. І що я… я просто дуже боялася, що ти мене перестанеш любити, якщо я не буду ідеальною донькою.
Олена Степанівна підійшла, обняла дочку за плечі.
— Дурненька. Я тебе люблю навіть тоді, коли ти кричиш, шантажуєш і вимагаєш айфони за мої гроші. Просто іноді мені хочеться, щоб ти це теж пам’ятала.
Вони довго стояли так, обійнявши одна одну. Максимко тихо сфотографував їх на свій старий телефон — щоб було що показати в школі. Підписав би потім у чаті класу: «Мої божевільні рідні. Люблю їх».
А ввечері, коли Максимко вже пішов спати, Алла тихо сказала:
— Мамо… дякую.
— За що?
— За те, що не дозволила мені стати людиною, яка продає любов за смартфони.
Олена Степанівна тільки посміхнулася.
— Та ну тебе. Краще скажи — будеш завтра їхати зі мною вибирати той телевізор? Бо я вже півроку дивлюся огляди на YouTube і досі не знаю, який мені потрібен.
Алла засміялася.
— Буду. І телефон Максимові теж разом виберемо. І пообіцяй мені одну річ.
— Яку?
— Якщо я колись знову почну шантажувати тебе онуками… просто дай мені ляпаса. По-доброму. Щоб я прокинулася.
Олена Степанівна підняла руку, зробила вигляд, що замахується.
— Домовилися.
І вони ще довго сиділи на кухні, пили холодний уже чай і говорили про все на світі — крім телефонів і телевізорів.
Бо іноді найцінніші речі не продаються ні за які гроші. Вони просто сидять поруч, тримають тебе за руку і нагадують, що ти не сама. Навіть коли весь світ кричить, що без нового гаджета ти — ніхто.
Віра Лісова
