— Це неможливо… Це просто не може бути правдою! Я читаю ці рядки, і в мене всередині все холоне, бо вона пише про те, як я зараз стою тут і збиваю дихання від нерозуміння! Вона знала, що я скажу, вона знала, кого я покохаю, і вона точно описала той поворот, де закінчилося життя її Андрія сто років тому. Виходить, я не живу власне життя? Я просто актор, який дограє чужу трагедію?!
Андрій належав до того рідкісного типу людей, які відчувають душу речей. Для нього реставрація старовинних меблів була не просто ремеслом чи способом заробітку, а формою медитації та спілкування з минулим. Він міг годинами роздивлятися текстуру дуба або граба, вірячи, що кожна глибока подряпина, кожна вм’ятина на дереві чи природна патина — це застигла сторінка чиєїсь родинної історії, зашифроване послання від людей, яких давно немає.
Його майстерня, розташована в напівпідвальному приміщенні старого київського будинку, була наповнена особливою атмосферою: тут терпкий запах свіжої поліролі та лляної олії химерно змішувався з ледь вловимим, солодкуватим ароматом деревини, що пролежала на горищах ціле століття.
Останнім його здобутком, який він вважав справжнім скарбом, стало величезне дзеркало в масивній бароковій рамі. Він знайшов його випадково на покинутій дачі під містом, де крізь дірявий дах пробивався плющ. Рама була настільки брудною, вкритою шарами сірого пилу та павутиння, що здавалося, ніби скло більше не здатне відображати реальність — воно зберігало в собі лише темні, нечіткі відбитки подій минулого століття.
Одного вечора, обережно розбираючи кріплення рами, Андрій відчув, як його пальці намацали ледь помітний виступ. Він натиснув — і з тихим скрипом відскочила прихована панель. Всередині, у невеликій дерев’яній порожнині, була захована крихітна шухлядка. У ній лежав щоденник у потерній шкіряній обкладинці, яка від часу стала сухою і ламкою. На першій сторінці каліграфічним, витонченим почерком була виведена дата: «17 вересня 1926 року».
— Цікаво, — пробурмотів Андрій, запалюючи настільну лампу ближче. — Які ж таємниці ви вирішили замурувати в дерево, шановна пані сторічної давності?
Він почав читати, очікуючи на звичайні дівочі мрії про бали чи побутові труднощі постреволюційного часу. Перші сторінки розповідали про буденне життя дівчини на ім’я Софія. Але чим далі він гортав, тим сильніше його серце стискалося. Холодок почав повзти по хребту, коли він зрозумів: Софія описувала не свій побут. Вона описувала… його власне життя.
Вона згадувала планування його квартири, де кожна деталь збігалася до міліметра. Вона писала про його дивну звичку пити каву з важкої керамічної чашки з відбитим краєм, яку він ніяк не міг викинути. Вона навіть згадувала його недавню суперечку з другом Максимом щодо нового проєкту реставрації церкви.
«Сьогодні вночі він знову був неуважним. Забув вимкнути світло на кухні, коли пішов спати, — читав Андрій, відчуваючи, як волосся на руках стає дибки. — Як завжди, занурений у свої думки. А завтра вранці він знову стоятиме біля вікна і бурчатиме собі під ніс, що комунальні рахунки стають непосильними, а гроші тануть, як весняний сніг».
Андрій безсило опустив щоденник. Погляд упав на кухню — двері були прочинені, і він чітко пам’ятав, що ДІЙСНО залишив світло ввімкненим минулої ночі, а вранці саме так і нарікав на витрати. Це було неможливо. Це було божевіллям.
Минуло кілька днів, але щоденник не відпускав його. Записи ставали дедалі цікавішими та особистими. Аліса писала про велике кохання, яке увірвалося в її життя, несподівано. Андрій читав, і йому здавалося, що він заглядає в безодню, яка дивиться на нього у відповідь.
«Його краса не в обличчі, а в руках, що дарують друге життя дереву, — писала Софія у жовтні 1925-го. — Він має такий же шрам над правою бровою, як і той, що я отримала в дитинстві, впавши з гойдалки. Хіба це не знак? Нас поцілувала одна й та сама доля. І його звати Андрій. Він каже, що меблі мають вуха, і я йому вірю. А коли він вмикає свій старий грамофон, грає та сама мелодія, від якої моє серце завмирає — легкий джаз, що нагадує дощ над Парижем…»
Андрій мимоволі торкнувся своєї брови. Старий шрам, отриманий ще в дитсадку, запульсував. Лише вчора в кав’ярні він познайомився з Анною. У неї був ідентичний слід над оком — тонка біла лінія. І коли вони розмовляли, вона згадала ту саму рідкісну мелодію 20-х років, яку Андрій вважав своїм особистим «гімном».
Паралелі були настільки хірургічно точними, що раціональне пояснення просто розсипалося. Це не був збіг. Це було пророцтво, написане сто років тому людиною, яка бачила його життя крізь магічне скло дзеркала. Андрій почав панічно боятися перегортати наступну сторінку, відчуваючи, що кожне нове слово — це поступка його вільної волі. Він боявся дізнатися, що буде далі, бо відчував: історія рухається до кульмінації, яка не обіцяє щастя.
Нарешті, одержимий бажанням дізнатися правду, Андрій відкрив останні сторінки. Тон паперу змінився — він був зморщеним, наче від води, або… від сліз. Аліса описувала підготовку до весілля. Вона малювала ескізи сукні та згадувала, як вони з її Андрієм мріяли про великий дім, наповнений ароматом деревини та дитячим сміхом.
«Сьогодні вдарив перший мороз. Він поїхав далеко за місто, до старого маєтку, щоб забрати рідкісну дубову шафу, яку ми мали реставрувати разом для нашої вітальні, — прочитав Андрій слова, що обпалювали очі. — Я спекла його улюблений яблучний пиріг з корицею. Вечір уже давно поглинув місто, а його все немає. Телефонна лінія мовчить, тиша в коридорі стає нестерпною. Я дивлюся у вікно, за яким валить лапатий сніг. Сніг і порожнеча… Моє серце розбилося раніше, ніж я почула стукіт у двері. Я знаю, що він більше не прийде. Щось сталося на тому клятому повороті, де лід стає склом».
Останній запис був майже нерозбірливим. Чорнило розпливлося, утворюючи темні плями розпачу. Андрій відчув це кожною клітиною свого тіла. Це була не просто розповідь — це був фінальний акт трагедії. Того дня, сто років тому, його тезки не стало. А це дзеркало в бароковій рамі було останньою річчю, яку Софія бачила у своїй вітальні, перш ніж її життя перетворилося на попіл.
Холодний піт виступив на чолі Андрія, коли він згадав: саме завтра він запланував поїздку в занедбане село під Бояркою. Йому обіцяли віддати старовинну шафу, якщо він зможе її вивезти. Дорога там була вузькою, звивистою, а прогноз погоди обіцяв різке похолодання та сильний снігопад. Сценарій був готовий. Декорації розставлені.
Андрій сидів у темряві майстерні, міцно стискаючи щоденник. Він стояв на найстрашнішому роздоріжжі свого життя. Найпростіше було просто залишитися вдома, вимкнути телефон і перечекати цю фатальну дату. Він міг обдурити час, просто відмовившись грати свою роль. Але якась невідома сила нашіптувала: якщо він просто втече, доля знайде інший шлях. Чи зміниться життя Анни? Чи не стане вона новою Алісою, яка чекатиме на нього вічність біля вікна? Чи зламається цей часовий цикл, чи він просто зациклиться на комусь іншому?
— Я не буду просто чекати, — твердо вирішив він, підводячись. — Я поїду, для того, щоб стати творцем власної історії. Я перепишу цей фінал прямо на тій трасі.
Наступного ранку він зателефонував Анні. В його голосі була незвична рішучість. — Ганнусю, мені треба поїхати за місто по меблі. Поїхали зі мною. Мені потрібно, щоб ти була поруч. Дорога буде довгою, нам є про що поговорити, і я не хочу бути один у ці сутінки.
Анна, відчувши серйозність його тону, погодилася. Вони виїхали, коли небо затягло важкими свинцевими хмарами. Почався сніг — саме такий, як описувала Аліса: густий, засліплюючий. На тому самому небезпечному повороті вони побачили вантажівку, яку занесло на льоду. Якби Андрій їхав один, він, за своєю звичкою, можливо, поспішив би мимо, боячись не встигнути до темряви. Але Анна наполягла: «Ми маємо зупинитися і допомогти». Поки Андрій витягав трос і допомагав водієві, час змінився. Вони затрималися на тридцять хвилин. І саме в ці хвилини величезний зсув ґрунту разом із замерзлими деревами зійшов на дорогу трохи далі. Те саме місце, де Андрій мав бути рівно за графіком «щоденника». Але нічого не сталося, бо любов і співчуття Анни змінили ритм їхнього руху.
Минуло більше року. Андрій та Анна тепер жили разом у новому, світлому будинку, де пахло не лише деревом, а й свіжим хлібом та квітами. Те саме барокове дзеркало Аліси тепер висіло в їхній спальні, але воно більше не здавалося похмурим. Андрій ідеально відреставрував його, повернувши склу первісний блиск.
— Ти знаєш, — зауважила Анна одного вечора, розчісуючи волосся перед дзеркалом, — ти так і не розповів мені до кінця, чому ти був такий дивний у ту поїздку. Чому ти так міцно тримав мене за руку? Андрій підійшов ззаду і обійняв її, дивлячись на їхнє спільне відображення.
— Можливо, просто колись одна жінка написала книгу, в якій не вистачало останнього, щасливого розділу. І мені довелося стати співавтором, щоб закінчити її правильно.
Він знав, що дзеркало більше не є вікном у 1925 рік. Тепер воно відображало лише їхнє сьогодення — реальне, непередбачуване і прекрасне. Він зрозумів головне: час — це не клітка, а матеріал, такий же, як стара деревина. І якщо до нього прикласти серце і вільну волю, можна відреставрувати навіть саму долю.
