У великому будинку на околиці Львова, де садки цвітуть навесні, а взимку сніг вкриває старовинні черепичні дахи, жила Наталя Богданівна.
Їй було шістдесят п’ять, але трималася вона бадьоро: щодня ходила в церкву, варила вареники для сусідів і мріяла про онуків.
Донька Оксана поїхала до Канади ще п’ятнадцять років тому, одружилася там з канадцем, має двійню – хлопчика й дівчинку.
“Мамо, приїжджайте, тут усе є!” – кликала Оксана по Скайпу. Але Наталя Богданівна тільки зітхала: “Доню, я тут коріння пустила. А онуків я й так бачу – раз на рік.”
Уся надія була на сина Тараса. Йому виповнилося тридцять вісім, і він досі був холостяком. Працював менеджером у IT-компанії, заробляв добре, але жив самотньо в однокімнатній квартирі в центрі.
“Тарасе, коли ти одружишся? Мені онуки потрібні!” – допікала мати щонеділі за обідом.
Тарас відмахуався: “Мамо, не лізь у моє життя. Я сам усе вирішу.” Але Наталя Богданівна не вгамовувалася.
І ось одного вечора Тарас приїхав до матері не сам. З ним була висока, струнка жінка з довгим русявим волоссям – Ірина.
“Мамо, знайомся. Це Іра. Ми одружуємося через два місяці,” – сказав він, сідаючи за стіл. Наталя Богданівна мало не заплакала від радості.
Вона обійняла Ірину: “Доню, нарешті! Боже, яка ти красуня! Тарасе, ти молодець! А коли онуки?”
Вони сиділи на кухні, пили чай з пиріжками. Ірина сором’язливо усміхалася, а Тарас раптом сказав: “Мамо, ти не повіриш. Нарешті є онуки – дочекаєшся?”
Наталя Богданівна вскочила, хапаючись за серце: “Онуки? Правда? Тарасе, ти… ти з глузду з’їхав? Коли? Як?” Вона обіймала сина, цілувала Ірину: “Донечко, ти золото! Бабуся вас чекає!”
Але Тарас підняв руку: “Стоп, мамо. Ти не так зрозуміла.” Наталя Богданівна завмерла: “Як не так? Ти ж сказав…” Син глянув на Ірину, та кивнула. “Мамо, я просто одружуємося. А про онуків – я ж нічого не говорив. Мені діти ні до чого.”
Мати витріщилася: “Що? Тарасе, ти жартуєш?” Він похитав головою: “Ні, мамо. Я серйозно. Діти – це клопіт, гроші, час. У нас з Ірою кар’єра, подорожі. А ти вже старша стаєш, і от я подумав: хто за мною буде доглядати? Іра молодша, але ж не вічно. Ось ти й доглядатимеш – мене, її, нас.”
Кухня завмерла. Наталя Богданівна відступила: “Доглядати? Я? За тобою? Тарасе, ти що, здурів? Я тобі мама, а не наймичка!” Ірина спробувала заспокоїти: “Наталю Богданівно, ми не те мали на увазі. Просто… допомагатимете. Тарас правий: ви ж здорові, бадьорі.”
Але Тарас додав: “Мамо, подумай. Ти ж усе життя хотіла бути в родині. Онуків не буде, але ти будеш з нами – щодня. Готуватимеш, прибиратимеш, коли ми на роботі. А ввечері розповідатимеш казки… нам.”
Наталя Богданівна заплакала: “Казки вам? У тридцять вісім років? Тарасе, де твоя совість? Я тебе виростила, віддала все!”
Син знизав плечима: “Мамо, часи змінилися. Усі так роблять. Дивись на Оксану – її діти в Канаді, а бабуся там не потрібна. А ти будеш потрібна.”
Ірина додала: “Ми купимо тобі окрему кімнату в нашій новій квартирі. Будеш як член родини.”
Вони пішли, а Наталя Богданівна просиділа до ночі. “Господи, за що? – шепотіла вона. – Я мріяла про онучатко, а мені – пансіонат на двох.”
Весілля гуляли в ресторані на Ринку. Сто гостей, живий оркестр, феєрверки. Наталя Богданівна витратила всі заощадження – сто тисяч гривень.
“Тарасе, це твій день! – кричала вона, обіймаючи сина в костюмі. – А онуки… ну, хай потім.” Тарас усміхнувся: “Мамо, дякую. Ти найкраща доглядальниця.” Гості сміялися, думаючи, що жарт.
Але Ірина шепнула подрузі: “Тепер свекруха наша – на повному забезпеченні.”
На весіллі Наталя Богданівна танцювала гопак, кликала всіх до столу: “Їжте, вареники мої! Для онуків готувалася!” Сусідка Ганна підійшла:
“Наталю, вітаю! Коли малюк?” Мати зітхнула: “Не буде малюка, Ганно. Тарас сказав – я за ним доглядати буду.”
Ганна витріщилася: “Що? Ти? За тридцяти восьмирічним?” Наталя кивнула: “Аякже. Він каже, я старша, час користь приносити.”
Після весілля молодята поїхали у медовий місяць до Італії. “Мамо, тримай ключі від квартири, – сказав Тарас перед вильотом. – Прибирай, годуй кота. І купи продукти – коли повернемося, будемо голодні.” Наталя Богданівна кивнула: “Добре, синку. Відпочивайте.” Але коли двері зачинилися, вона впала на диван і заревла: “Я що, покоївка?”
Дві тижні вона прибирала їхню нову трикімнатну квартиру в елітному будинку на Франка. Мила вікна, гладила сорочки, варила борщ і заморожувала в холодильнику.
“Для онуків старалася, – бурмотіла вона, – а тепер для дорослих.” Сусіди в будинку, молоді пари, дивувалися: “Ви мама Тараса? Чому ви тут самі? Де він?” Наталя відповідала: “На відпочинку. А я доглядаю.”
Коли вони повернулися, Ірина сказала: “Наталю Богданівно, дякуємо! Квартира блищить. Тепер щодня приходьте – о сьомій ранку, щоб сніданок був готовий.”
Тарас додав: “Мамо, ти ж хотіла бути ближче. Ми тобі зарплату дамо – п’ять тисяч на місяць.” Мати похитала головою: “Зарплату? Я тобі мама, а не прислуга!” Але син відмахнувся: “Не драматизуй. Усі так живуть.”
Минуло пів року. Наталя Богданівна продала свій будинок і переїхала в кімнату в їхній квартирі. “Тепер ти з нами, – сказав Тарас. – Рано встаєш, готуєш, відправляєш нас на роботу. Ввечері – вечеря, масаж ногам, бо ми втомлені.” Ірина додала: “І білизну пере, Наталю Богданівно. Я не люблю прасувати.”
Ранок починався о п’ятій. Наталя варила каву, смажила яєчню, готувала ланч-бокси. “Тарасе, їж, бо охолоне!” – кликала вона.
Син бурчав сонно: “Мамо, ти як будильник. Додай солі.” Ірина скаржилася: “Наталю, кава слабка. Зробіть міцнішу – я на дієті.” Мати мовчки робила, як казали.
День вона проводила за прибиранням. Пилососила трикімнатну, милила підлогу, купувала продукти в супермаркеті. “Бабусю, ви тут живете? – питала касирка. – А де ваші онуки?” Наталя зітхала: “Не буде онуків. Я за сином доглядаю.” Касирка сміялася: “У тридцять вісім? Він що, немовля?”
Ввечері – масаж. “Мамо, ноги болять, – стогнав Тарас, лягаючи на диван. – Тримай сильніше!” Ірина додавала: “А мені спину. І чай з м’ятою.” Наталя терла, поки руки не боліли. “Тарасе, може, найміть масажистку?” – питала вона. Син сміявся: “Навіщо? Ти безплатна. І любиш нас.”
Суботи були “сімейними”. Вони їхали в ТРЦ. “Мамо, тримай сумки, – казав Тарас. – Ми купуємо.” Наталя тягла пакети з одягом, взуттям. “Для дітей купували б, – шепотіла вона. – А тепер для вас.” Ірина чула: “Наталю, не бурчіть. Ви ж раді, що потрібні.”
Друзі Тараса приходили в гості. “Тарасе, це твоя мама? – дивувався один. – Чому вона вам їду носить?” Син пояснював: “Вона наша помічниця. Краще, ніж няня.”
Наталя стояла в кутку: “Хлопці, ще рибки?” Вони сміялися: “Твоя мама – супер!”
Але ввечері, в своїй кімнаті, Наталя плакала. Дзвонила сестрі: “Марійко, Тарас мене поневолив. Доглядаю їх, як панів.” Сестра радила: “Втекай! Йди до мене.” Але мати відповідала: “Куди? Він мій син.”
Перший бунт стався через три місяці. Тарас захворів – грип. “Мамо, я …! – стогнав він. – Суп, ліки, компреси!” Наталя бігала весь день. Ірина додала: “І мені чай, бо я теж чуюся погано.”
Ввечері Тарас сказав: “Мамо, ти молодець. Ось твої п’ять тисяч.” Наталя кинула гроші на стіл: “Я не наймичка! Я твоя мати!” Син розлютився: “А хто тебе годує? Хто квартиру дав?”
Вона пішла до своєї кімнати, заперлася. Наступного дня Тарас кричав крізь двері: “Мамо, сніданок! Ми спізнюємося!” Наталя мовчала. Ірина замовила доставку: “Тарасе, хай так. Але ввечері поговоримо.” Ввечері скандал: “Ти що, страйкуєш? – кричав син. – Без тебе ми пропадемо!” Мати відповіла: “Самі пропадайте! Я не раб!”
Ірина втрутилася: “Наталю Богданівно, ми вас любимо. Просто допомагайте. Ви ж хотіли родину.” Наталя закричала: “Родину з онуками! А не з масажами!”
Сусіди почули. Подруга Оксана дзвонила з Канади: “Мамо, що робиться? Тарас пише, ти бунтуєш.” Наталя розплакалася:
“Доню, він мене використовує. Дітей не хоче, а мене – в прислугу.” Оксана обурилася: “Приїжджай до нас! Тут бабусі поважають.”
Але Тарас не відпускав. “Мамо, нікуди ти не поїдеш, – сказав він. – Ти наша. Без тебе – хто вареники варитиме?” Наталя спробувала піти до сестри, але син приїхав, забрав: “Мамо, пробач. Будемо м’якше.”
Та стало гірше. Ірина купила собаку. “Мамо, це наш ‘малюк’! – сказав Тарас. – Ти за ним доглядатимеш.” Наталя мила лоток, годувала: “Краще б онука…”
Рік минув. Наталя схудла, волосся посивіло. Одного дня вона впала. У лікарні Тарас сидів біля ліжка: “Мамо, тримайся. Без тебе – що ми?” Ірина плакала: “Вибачте, Наталю Богданівно. Ми переборщили.”
Коли мати виписали, все змінилося. Тарас сказав: “Мамо, ми найняли помічницю. Відпочивай.” Наталя витріщилася: “А як же догляд?” Син опустив очі: “Ми самі. І… подумаємо про дітей. Ти права – час.”
Але правда була в іншому. Ірина шепнула подрузі: “Свекруха нас налякала. Тепер самі прибиратимемо.” Тарас додав: “Мама – не вічно. Краще зараз змінитися.”
Наталя повернулася до своєї кімнати. “Тарасе, я йду додому, – сказала вона. – Куплю маленьку квартиру. Сама житиму.” Син заплакав: “Мамо, не кидай! Ми тебе любимо.” Але вона похитала головою: “Любите? То поважайте. Я не для догляду.”
Вона поїхала. Купила однокімнатну в центрі, почала волонтерити в церкві – доглядати за старими. “Тепер я за чужими, – сміялася вона подругам. – Але за своїми – ніколи більше.”
Тарас дзвонив: “Мамо, приїжджай. Ми самі не витримуємо.” Наталя відповідала: “Синку, навчіться. Онуки будуть – тоді приїду.”
Через два роки появився малюк . “Мамо, приїжджай! – кричав Тарас. – Онук!” Наталя приїхала – не як доглядальниця, а як бабуся.
“Тарасе, пам’ятаєш, як ти казав? – усміхнулася вона, беручи малюка. – Тепер я за ним доглядатиму. Бо люблю.”
Тарас обійняв: “Пробач, мамо. Я дурень був.” Ірина додала: “Ви наша королева.”
Сусіди шепотілися: “Наталя перемогла. Не слугинею стала – а бабусею.” А вона, гойдаючи онука, шепотіла: “Дочекалася. Але на своїх умовах.”
З того дня Тарас сам варив каву, Ірина гладила. “Мамо навчила, – казав син. – Любов – не поневолення.”
Наталя жила щасливо: онук ріс, донька кликала в гості, а син поважав.
Тетяна Макаренко
