— Це що? Подарунок від багатого дядька? — наречений витріщився на Тому, відкриваючи конверт і дістаючи звідти два квитки на виставу в театр. — А гроші де? Що за нісенітниця? Моя небагата рідня дарує нам на весілля по 5 тисяч гривень, а твій багатий дядько — квитки на виставу?! Ти ж казала, що він бізнесмен!
Тома почервоніла, не знайшовши відповіді. А Олег, той самий бізнесмен і дядько Томи, обурився. Він не думав, що молодята розкриють цей конверт на весіллі, та ще й осоромлять його перед іншими гостями…
Кілька місяців тому ситуація була наступною.
— Дядьку Олеже, можна тебе на хвилинку? — Тома стояла на порозі його квартири, тримаючи в руках теку. Волосся укладене, губи піджаті, «діловий» вираз обличчя — значить, прийшла не просто так.
— Заходь, раз на хвилинку. Мені треба бути за годину на роботі, — озвався Олег. Він щойно випив каву й збирався їхати в офіс.
— Тоді одразу до діла. У мене скоро весілля. І я розраховувала на допомогу.
— Вітаю. А наречений-то хоч хто?
— Звати Льоша. На весіллі з ним познайомишся. Нам би залу зняти кращий, фотографа хорошого… На все не вистачає, батьки вже й так у боргах… — Тома розклала кошторис.
— Ого! Оце так весілля… І що ж ти хочеш від мене?
— Ну, хоча б ось цю частину, за банкет оплати.
Олег присвиснув.
— Це я тобі так не матеріальну допомогу дам, а цілий грант на культурний захід. Не занадто багато?
— Ми потім повернемо, якщо що. Але якщо даси в подарунок — я буду тільки рада. — Тома усміхнулася, наче була знову тією дівчинкою, яка в дитинстві ховалася під столом і тягала цукерки.
Олег мовчки дістав телефон, відкрив застосунок і переказав потрібну суму. Для нього це була досить велика сума, але не останні гроші.
— Вітаю. Це подарунок на весілля, дарую заздалегідь. Тільки дату й адресу скинь, куди й коли приїжджати. Давно на весіллях не гуляв.
— Звичайно, дядьку! Дякую тобі!
Тома пішла й зникла. Ані дати, ані дзвінка, ані навіть листівки із запрошенням. Тома наче забула, що гостей на весілля треба запрошувати особисто й заздалегідь. Особливо таких дорогих.
Згодом Олег, зустрівшись із братом, між іншим спитав:
— Як підготовка до весілля?
— Ой, не нагадуй. Усі нерви вимотали. Чекаю п’ятницю, як спасіння. Сподіваюся, що цей день мине як сон і ми знову зможемо нормально жити.
— Яку п’ятницю?
— Ти чого, Олеже? Весілля післязавтра, «Віп лакшері плаза», гості запрошені на сьому вечора.
Зала «Віп лакшері плаза» виявився зовсім не «віп» і не «лакшері». Банкетний зал був переобладнаний із колишнього клубу, з дзеркальними колонами, тканинними запиленими фіранками й написом «Весілля» на погано натягнутому банері.
Олег увійшов із квітами й подарунковим конвертом. Тома, помітивши його, на мить завмерла, потім натягнуто всміхнулася:
— Дядьку Олеже… привіт. Зумів знайти час на наше весілля?
— Звісно, я ж сказав, що буду. Добре, що твій батько мені повідомив координати. А то в тебе пам’ять дівоча, рідного дядька не покликала…
— Та я просила нареченого надіслати тобі листа на електронку. Він, мабуть, забув. Ну, раз прийшов — проходь.
Олег сів у дальньому кутку, поруч із троюрідною тіткою Людмилою та її чоловіком. Подарунок поклав на стіл. Дядько не збирався влаштовувати шоу з привітання. Він уже й так добре вклався й віддав свій подарунок — набагато раніше, ніж усі інші.
Але шоу почалося само. Після привітання й вручення букета Олег обійняв племінницю, потис руку нареченому, Льоші, й пішов на місце, доїдати несмачне гаряче. Загалом весілля було відверто поганим. Було видно, що економили на всьому. Але Олег був вихованим і нічого не сказав…
На відміну від нареченого, який мовчати не став: Олексій, рум’яний здоровань, узяв мікрофон і, розмахуючи подарованим конвертом, промовив:
— Друзі! Дякую всім за подарунки! Але от у нас тут є екземпляр особливий — дядько нареченої, Олег. Багатий бізнесмен. Усім цікаво, що він подарував. Відкриємо? Подивимося, чим нас порадував родич!
Усі притихли. Конверт було розкрито.
— Квитки… у театр? — протягнув наречений із ледве прихованою образою. — Комедія «Гроші чи любов?» Ха-ха. Мабуть, по собі обирав. Дядьку, ну ти чого? Ти ж на дорогій машині приїхав. А тут — квитки! Гроші де?! А? Олеже? Зізнавайся!
Шепіт пройшовся залом. Хтось тихо хихотнув. Олег підвівся. Повільно. Гідно, з розправленими плечима й гордо піднятою головою. Він подивився на Тому. Вона опустила очі. Він попросив мікрофон і запитав:
— Ти не сказала, що гроші на банкет тобі дав я, Томо?
— Я… не встигла…
— Не встигла? Чи не захотіла?
Наречений нахмурився.
— Які гроші? Ти про що?
Олег подивився в його очі.
— Я переказав Томі величезну суму, — продовжував Олег. — Не в день весілля, не сьогодні. Заздалегідь. За її словами — на банкет, на сукню, на фотографа, «щоб усе було як у казці». Але, — він обвів поглядом залу, — дивлячись на ці фіранки з позаминулого століття й меню «економклас», я раптом зрозумів, що гроші пішли кудись повз касу.
Наречений витріщився на Тому.
— Це правда?
Тома мовчала. Блідла. Потім, ледь чутно:
— Я… хотіла сказати, але потім якось не вийшло…
— Не вийшло?! — Наречений відшвирнув конверт. — Ми копійки лічили! Меню урізали, ведучий за півціни — я свого друга попросив безкоштовно працювати… А ти… ти прикинулася бідною перед своїм дядьком, витягла з нього гроші й навіть не зізналася мені?
Зала притихла. Наречений дуже роздратований, почав сварити наречену. У ситуацію втрутилися батьки. Але Олег не планував залишати це так просто.
— Зрештою, де гроші-то?!
Тома мовчала як партизанка, а Олег витримав паузу, забираючи назад конверт із подарунком.
— Спочатку я теж не зрозумів… А потім… здогадався. Он, — він кивнув на сукню Томи. Або, точніше, у тому, щоб вона сиділа на «ідеально оновленій» фігурі.
Шепіт і сміх пробігли залом новою хвилею. Тома зблідла, хапаючись за сукню.
— Не судіть суворо, може, комусь і справді постать важливіша за гарне меню на банкеті. Але, — він повернувся до нареченого, — ти-то, Льоше, знав?
Наречений нахмурився:
— Що саме?
— Що твоя наречена збільшила собі деякі частини тіла. За мої гроші. Я маю рацію?
Льоша повернувся до Томи. Його обличчя позеленіло від незадоволення.
— Зачекай. Зачекай… — він підвівся. — Ти… ти мені тоді сказала, що виграла бонус від клініки, що тобі просто зробили корекцію! А ти… Ти взяла гроші, які просила на весілля, і витратила їх на це?! Я взагалі-то був проти, казав, що це пуста трата, що мене й так «усе влаштовує»!
— Льоше, я хотіла бути красивою, для нас… для фото… для тебе, — пробурмотіла вона, мало не плачучи. — А про бонус я не обманула. Вони мені знижку велику зробили, за відгук і рекламу, клініка нова, їм клієнти потрібні!
— Для фото?! — він схопився. — Та ти мені місяцями голову морочила, що банкет має бути «у стилі європейської класики», що без живої музики не весілля! Ми з мамою скасували їй операцію на зір! Ту, що справді була потрібна! Для здоров’я! І все заради чого? Заради тебе?
Гул у залі наростав, як грім. Тома мовчала. Потім встала й спробувала вибігти із зали, але спіткнулася об шлейф. Її підтримала подружка. Олег не сказав більше жодного слова. Просто поклав мікрофон, повернувся й вийшов.
Минув тиждень. Олегу прийшло повідомлення від брата:
«Олеже, ти вже пробач Томку, вона в нас завжди така була… Трохи не від світу цього… Гроші ми тобі повернемо, як тільки зможемо».
Олег читав, не відчуваючи ані злості, ані образи. Згодом, коли минуло багато років, він з усмішкою й сміхом згадував цей випадок на весіллі. Гроші він брати не став. Пошкодував сім’ю брата: їм ще довго треба було платити за кредитами, взятими до весілля.
З Олексієм Тома, до речі, розлучилася за пів року. Не оцінив він її зусилля. А вона — його тягу до справедливості й пляшки.
Невикористані квитки в театр Олег подарував тоді своїй сусідці, Валентині Андріївні, вдові, в якої пенсія йде на ліки й котів. Вона прийшла після вистави, сяюча, з вологими від сліз очима:
— Олеже, я так сміялася… Дякую. Я навіть забула, що можна просто ось так — жити. Але я обіцяю, буду виправлятися. Почну відкладати й буду ходити в театри й на інші заходи частіше. Дякую тобі, синочку, за подарунок. Чим мені тебе віддячити?
Він усміхнувся:
— Ваша щира вдячність і щасливі очі, Валентино Андріївно — найцінніший подарунок. Я безмежно радий, що вам сподобалася вистава.
— Ну тоді завтра на чай із пиріжками приходь. У мене пенсія буде.
— Від пиріжків не відмовлюся, — усміхнувся Олег і, побажавши сусідці доброї ночі, пішов спати. Після тієї ситуації він не перестав допомагати людям. Просто тепер робив це більш розбірливо й з власної ініціативи, а не за сумнівним проханням.
