Вероніка, тридцятип’ятирічна жінка з маленького села на Черкащині, завжди мріяла про краще життя.
Її чоловік Тарас працював на будівництві в райцентрі, але грошей ледве вистачало на оплату комуналки та навчання сина Максима в школі.
Будинок, який вони успадкували від батьків Тараса, був старий, дах протікав, а город, що колись годував усю родину, заріс бур’янами.
“Треба щось робити, – сказала Вероніка одного вечора, миючи посуд. – Максим росте, йому потрібен комп’ютер для навчання, а ми ледь кінці з кінцями зводимо.”
Тарас зітхнув, сидячи за столом із чашкою чаю: “Знаю, Вероніко. Але де взяти гроші? Моя зарплата – копійки. Може, я поїду до Польщі? Там будівельники добре заробляють.”
Вероніка похитала головою: “Ні, Тарасе. Ти тут потрібен. Максим без батька не залишиться. Я поїду. Чула, в Польщі буряки збирають, платять непогано. За три місяці можна назбирати на ремонт даху.”
Тарас здивувався: “Ти? На буряки? Це ж важка робота, не жіноча!”
“А що такого? – заперечила Вероніка. – Я в селі виросла, знаю, як город копати. Впораюся. Тітка Марія дала номер посередника, він усе організує.”
Максим, який слухав розмову з іншої кімнати, вибіг: “Мамо, не їдь! Хто мені борщ варитиме?”
Вероніка засміялася, обійнявши сина: “Не бійся, синку. Тато варитиме. А я привезу тобі комп’ютер, обіцяю.”
Наступного дня Вероніка подзвонила посереднику, пану Анджею. “Добрий день, пане Анджей. Це Вероніка з Черкащини. Хочу на заробітки, буряки збирати,” – сказала вона.
Пан Анджей відповів бадьоро: “Добре, пані Вероніко! Є місця на фермі біля Кракова. Платять 15 злотих за годину, житло й харчування надаємо. Виїжджаєте через тиждень. Паспорт готовий?”
“Так, усе є,” – відповіла Вероніка, відчуваючи, як серце калатає від хвилювання.
Через тиждень вона сіла в автобус до Польщі. У валізі – кілька змін одягу, теплий светр, робочі рукавиці, які позичила в сусідки.
“Вероніко, бережи себе! – гукнув Тарас на прощання. – Дзвони щодня!”
“Обіцяю!” – крикнула вона, махаючи з вікна.
Подорож була довгою, автобус гудів, пасажири спали або тихо розмовляли. Вероніка дивилася у вікно, думаючи: “Це мій шанс. Для Максима, для сім’ї.”
У Польщі її зустріла пані Божена, координаторка ферми. “Вітаю, пані Вероніко! – сказала вона українською з акцентом. – Їдьмо на ферму. Робота проста: буряки копати, чистити, сортувати. Житло в гуртожитку, їжа тричі на день.”
“Дякую, пані Божено. А що за їжа?” – поцікавилася Вероніка.
Божена посміхнулася: “Проста, але ситна. Борщ, картопля, овочі. Все з ферми.”
Вероніка кивнула: “Звучить добре. Я готова.”
Ферма була величезною – поля буряків простягалися до горизонту. Гуртожиток – старий, але чистий, з двоповерховими ліжками.
Вероніка ділила кімнату з трьома жінками: Оксаною з Тернополя, Ларисою з Вінниці та Мартою з Хмельницького.
“Привіт, новенька! – сказала Оксана, весела жінка з рудим волоссям. – Готуйся, тут пекло. Буряки снитимуться!”
Лариса додала: “Але платять вчасно. Тільки бережи спину, бо болітиме.”
Марта, наймолодша, усміхнулася: “І руки. Мої вже як наждачка.”
Перший день роботи почався о шостій ранку. Пані Божена видала гумові чоботи й рукавиці. “Сьогодні копаємо цукрові буряки.
Треба 10 тонн за день. Працюйте швидко, але обережно,” – пояснила вона.
Вероніка взяла лопату, пішла в поле. Земля була важкою, буряки – великими, як футбольні м’ячі. “Оце так! – вигукнула вона, витягаючи перший. – У нас у селі таких не було!”
Оксана засміялася: “Звикнеш. До вечора ненавидітимеш буряки.”
До обіду Вероніка спітніла, спина нила. “Як ви це витримуєте?” – запитала вона Ларису.
“Думай про гроші, – відповіла та. – Я для доньки на весілля збираю.”
Обід подали в їдальні – борщ із буряків, хліб, компот. Вероніка скуштувала: “Смачно, але… тільки борщ?”
Повар, кремезний чоловік на ім’я Янек, кивнув: “Так, пані. Борщ – основа. Буряки дешеві, а їх у нас багато. Завтра буде суп із буряків.”
Оксана пирснула: “Бачила? Ми тут буряковий народ!”
Вероніка здивувалася, але їла. “Нічого, головне – ситно,” – подумала вона.
Наступні дні були схожими: робота з шостої до шостої, обід – буряковий борщ або суп, вечеря – салат із буряків із картоплею.
“Це що, завжди буряки?” – запитала Вероніка у Марти через тиждень.
“Майже, – зітхнула Марта. – Інколи дають картоплю чи капусту, але буряки – основа. Ферма ж бурякова!”
Оксана додала: “Я вже вдома борщ не їстиму. Сниться, як буряк за мною ганяється!”
Вероніка засміялася, але в душі подумала: “Невже я три місяці їстиму тільки це?”
Робота була виснажливою. Вероніка копала, чистила, сортувала. Руки вкрилися мозолями, спина боліла так, що вона ледь засинала.
“Тарасе, це важче, ніж я думала, – розповідала вона ввечері по телефону. – І їмо одні буряки! Борщ, суп, салат – усе бурякове!”
Тарас сміявся: “Моя бурякова королева! Тримайся, ти молодець. Максим питає, коли привезеш комп’ютер.”
“Скажи йому, скоро! – відповіла Вероніка. – Але я вже буряк уві сні бачу.”
Через два тижні вона звикла до ритму. “Оксанко, як ти справляєшся?” – запитала вона сусідку по кімнаті.
“Думаю про дітей, – відповіла Оксана. – У мене двоє, хочу їх у виш відправити. А ти?”
“Для Максима, – сказала Вероніка. – І для даху. У нас дощі, Тарас каже, каструлі підставляє.”
Лариса додала: “А я для весілля доньки. Уже 2000 злотих назбирала. Ще місяць – і на сукню вистачить.”
Марта зітхнула: “А я просто хочу свою квартиру. Живу з батьками, тісно.”
Вони ділилися мріями, сміялися. “Знаєте, дівчата, – сказала Вероніка, – буряки не такі й погані. Ситно, дешево. Але я вдома готуватиму гречку!”
Одного дня пані Божена оголосила: “Завтра вихідний! Можете поїхати до Кракова, погуляти.”
Вероніка зраділа: “Нарешті! Дівчата, їдемо?”
Оксана: “Я за! Хочу піцу, без буряків!”
У Кракові вони гуляли по Ринковій площі, їли піцу, пили каву. “Оце життя! – сказала Вероніка, кусаючи шматок. – Без бурякового присмаку!”
Марта: “Я забула, як пахне нормальна їжа!”
Лариса: “Дівчата, насолоджуйтесь. Завтра знову борщ.”
Повернувшись на ферму, вони продовжили роботу. Але одного вечора Вероніка помітила, що Янек готує щось нове.
“Янеку, що це?” – запитала вона.
“Сюрприз! – усміхнувся він. – Смажені буряки з часником і сметаною.”
Оксана застогнала: “Знову буряки? Янеку, ти знущаєшся?”
“Це смачно! Спробуйте!” – наполягав він.
Вероніка скуштувала: “Знаєш, непогано. Але я мрію про котлети.”
Минали тижні. Вероніка відправляла гроші Тарасу. “Купи Максимові новий рюкзак, – казала вона. – І почни ремонт даху.”
Тарас: “Ти героїня, Вероніко. Ми пишаємося.”
Одного дня сталася пригода. Під час роботи Вероніка випадково порізала руку. “Ой! – скрикнула вона!”
Оксана побігла до Божени: “Пані Божено, Вероніка поранилася!”
Божена викликала лікаря. “Нічого страшного, – сказав лікар. – Накладемо шви, тиждень відпочинку.”
Вероніка запанікувала: “Як відпочинок? Мені треба працювати! Гроші!”
Божена заспокоїла: “Не хвилюйся, ми заплатимо за цей тиждень. Відпочивай.”
У гуртожитку дівчата доглядали Вероніку. “Тримай, – сказала Оксана, приносячи чай. – Хоч чай без буряків.”
Лариса: “Ти молодець, Вероніко. Ми всі тут за мрію боремося.”
Тиждень відпочинку пішов на користь. Вероніка дзвонила додому: “Максиме, як школа?”
“Мамо, я отримав п’ятірку з математики! – хвалився син. – А тато купив мені рюкзак!”
“Молодець, синку! Скоро приїду,” – відповідала вона.
Коли рука загоїлася, Вероніка повернулася до роботи. “Дівчата, я скучила за буряками!” – пожартувала вона.
Оксана: “Ти ненормальна! Але добре, що повернулася.”
Сезон добігав кінця. У листопаді пані Божена зібрала всіх: “Вітаю, ви впоралися! Урожай зібраний, ферма задоволена. Отримаєте премію.”
Вероніка раділа: “Скільки? Я на дах і комп’ютер збираю!”
“500 злотих кожному,” – відповіла Божена.
Оксана: “Ого! Це ж піца на місяць!”
Лариса: “А я сукню куплю!”
Марта: “А я на квартиру ближче.”
Перед від’їздом Янек влаштував прощальну вечерю. “Дівчата, це для вас! – сказав він, ставлячи на стіл борщ, салат із буряків і… котлети. – Без буряків, обіцяю!”
Вероніка засміялася: “Янеку, ти герой!”
Вони їли, згадували роботу. “Знаєш, – сказала Вероніка Оксані, – я думала, зненавиджу буряки. Але вони мене навчили цінувати просте.”
Оксана кивнула: “Так, і терпіння. Ми вистояли.”
Додому Вероніка повернулася в грудні. Тарас і Максим зустріли її на вокзалі. “Мамо!” – кинувся син в обійми.
Тарас: “Моя героїня! Дах уже лагодимо.”
Вероніка дістала подарунок: “Максиме, це твій комп’ютер.”
Син радісно закричав: “Мамо, ти найкраща!”
Вдома вона приготувала гречку з котлетами. “Ніяких буряків!” – сказала вона, сміючись.
Тарас: “Розкажи, як там було?”
“Ой, Тарасе, – почала Вероніка, – буряки – це окрема історія…
Вдома Вероніка розповідала: “Уявляєш, Тарасе, ми їли борщ щодня! І суп буряковий, і салат. Я думала, збожеволію.”
Максим: “Мамо, а що, інших овочів не було?”
“Були, але буряки найдешевші. Ферма ж цукрові буряки вирощує,” – пояснила вона.
Тарас: “Але ти заробила? Скільки?”
“7000 злотих! – гордо сказала Вероніка. – На дах, комп’ютер і ще залишиться.”
Максим: “Мамо, ти супергерой!”
Зима була спокійною. Вероніка відпочивала, готувала улюблені страви. “Тарасе, я тепер борщ готую раз на місяць,” – сміялася вона.
Навесні вона отримала лист від Оксани: “Вероніко, їдеш знову? Ферма кличе!”
“Ні, – відповіла Вероніка. – Я свій урок вивчила. Тепер Тарас їде.”
Тарас: “Я? На буряки?”
“Ні, на будівництво! – засміялася вона. – А я вдома з Максимом.”
Життя налагоджувалося. Дах полагодили, Максим вчився на новому комп’ютері.
Вероніка посадила город, але буряки обійшла: “Хай ростуть у Польщі.”
Вона дзвонила дівчатам із ферми. “Оксанко, як ти?” – питала вона.
“Повернулася! – відповідала Оксана. – Назбирала на навчання дітям. А ти?”
“Дома, щаслива. Але буряки не забуду,” – сміялася Вероніка.
Так минали роки. Історія про бурякове літо стала сімейною легендою. Максим розповідав друзям: “Моя мама заробила на комп’ютер буряками!”
Вероніка посміхалася: “І не тільки. На любов і терпіння.”
Юлія Хмара
