В нотаріальній конторі було тихо й душно.
Біля вікна сиділа Наталя, стримана, бліда, на краєчку стільця. Вигляд у неї був стомлений, кола під очима, шрам на внутрішній стороні долоні від роботи на кухні. Поруч, на жорсткому стільці, ворушилася її донька Олена, студентка в простій молодіжній курточці. Навпроти, розважливо розкинувши ноги, влаштувався двоюрідний брат Наталі Костянтин. З доглянутою борідкою, дорогим годинником і виглядом людини, яка задоволена своїм життям. Поруч з ним його дружина Аліна. Молода жінка в сліпучо-білому пальто та лакованих черевиках із губами кольору кавуна та ідеально гладкими нігтями, позіхала в долоню. Вона навіть не намагалася приховати нудьгу.
Поруч перезиралися батьки Костянтина, шепотілися і час від часу кидали погляди на Наталю — холодні, зневажливі. Нотаріус відкашлявся й почав зачитувати заповіт померлого діда Наталі й Костянтина.
— Трьохкімнатна квартира в центрі міста за адресою… — він назвав вулицю, будинок і поверх. — Переходить у власність Савченка Костянтина Васильовича.
Костянтин усміхнувся, повернувся до Аліни.
— Ну що я казав?
Та ліниво потягнулася.
— Ну хоч не в хрущовці, слава богу.
Нотаріус продовжив.
— Житловий будинок із ділянкою та господарськими будівлями, розташований у селі Криве Озеро, передається у власність Савченко Наталі Василівні.
Настала коротка пауза. Олена підвела голову й здивовано подивилася на матір.
— Це що, жарт? — кинула Олена, обернувшись до нотаріуса. — Дядько отримує квартиру, а нам — сільська руїна.
— Оленочко, — сказав Костянтин, прикриваючи ввічливістю усмішку. — Дід, мабуть, краще знав, хто до чого пристосований.
Його мати й батько усміхнулися. Олена обернулася до матері.
— Мамо, ти це чула? Та скажи ти щось.
Наталя сиділа мовчки, горло стиснулося. А що тут скажеш? Діда більше немає. Вона просто кивнула, наче погоджуючись із усім. Олена стиснула кулаки.
— На цьому, власне, все, — нотаріус склав папери. — Підписи тут, тут і ось тут.
Коли всі встали, Костянтин нахилився до Наталі й сказав, посміхаючись:
— Ну, подумай, Наташ, село — саме те для тебе. Сама бачиш, у місті не склалося, чоловіка немає, на трьох роботах пашеш, а ефекту нуль. А там свіже повітря, пташки. Відпочинеш, нарешті.
Олена сіпнулася було щось сказати, але мати вже розвернулася й попрямувала до виходу.
Вони їхали мовчки додому. Миготіли люди, машини, але Наталя нічого не бачила. Все в очах спливало сірим. Вдома Наталя повільно зняла туфлі, пройшла на кухню й сіла, не вмикаючи світло.
— Мам, ти в порядку? — запитала Олена, заглядаючи їй у вічі. В тіні обличчя матері здавалося ще більш втомленим і порожнім.
— Це якесь безглуздя, — продовжувала Олена, розходжуючи по кухні. — Ну й дідочок виявився. Ти в нього єдина, хто взагалі до нього в дитинстві їздив. Я бачила фотку, де ти на лавці з ним, ще в хусточці, а він тобі квартиру пошкодував.
Наталя мовчки дивилася в стіл. Не хотілося ні пити, ні їсти, а тим більше говорити. В голові крутилася одна думка: невже все це правда?
Олена підійшла до матері, присіла поруч і притулилася чолом до її плеча.
— Мам, ну ти не здавайся. Я з тобою поїду, винесемо стапі речі всі, приберемо. Я допоможу тобі зробити оголошення про продаж в інтернеті. Може, хоч щось за це виручиш.
Через пару днів вони нарешті зібралися й поїхали дивитися дідову спадщину. Дорога йшла все далі в глушину, поки асфальт не змінився на грунтовку та колії, а мобільний зв’язок то з’являвся, то зникав. Олена притулилася до скла, дивлячись на криві дахи рідкісних будинків.
— Мам, ти впевнена, що тут взагалі живуть люди?
Наталя промовчала. Її погляд був зосереджений уперед, але бачила вона більше минуле, ніж дорогу. Вона була тут дитиною. Тоді село жило, паслися корови, працював сільський магазинчик, лунав крик півня. Зараз все здавалося мертвим.
Проїхавши три будиночки із забитими вікнами, вони зупинилися біля крайнього, непримітного, пофарбованого в сіро-зелений, з низьким парканом та залізною хвірткою. Все тут було моторошно чистим. Трава перед будинком коротка, немов після армійської машинки. Кущі підрізані симетрично, дерева побілені. Жодного впалого яблука.
— Ну ось і наш родинний будинок, — пробурмотіла Олена. — Я, звичайно, чула, що прадід був нелюдимим педантом, але це вже занадто, наче ножицями вирізано. Не здивуюся, якщо в будинку все, що він нам залишив, — лава та стіл.
Наталя штовхнула хвіртку й повільно увійшла. Будинок стояв тихо, наче чекав. Всередині — саме те, чого вони боялися й очікували одночасно. Дерев’яна лава, старий стіл, акуратно застелене ліжко. Шафа із замотаною шпагатом ручкою.
— Мам, ти бачиш? — прошепотіла Олена. — Де старе лахміття? Де? Ну хоч щось? Як він жив? Тут навіть нічого немає. Навіть пилу немає.
Наталя оглянула кімнату поглядом. Тут було все так само, як у дитинстві.
— У діда завжди так було, — зітхнула Наталя. — Бабусі рано не стало, а дід завжди був суворим, тому ми до нього й не їздили. З ним і не поговориш толком, і робити тут нічого.
— А звідки в нього тоді шикарна квартира в столиці? — не вгамовувалася Олена. — Грабував, чи що, на великій дорозі? У нього навіть телевізора тут немає.
Наталя присіла на лаву, мовчала. Олена стояла посеред будинку, розгублено озираючись.
— Мам, тобі не дивно: діда вже досить давно немає, а хто ж тут все прибрав? Мишка-норушка, чи що?
І саме в цю мить заскрипіли двері. На порозі стояла жінка в хустці, зі спокійним обличчям, прямим поглядом. Вона по-своєму увійшла й подивилася на гостей без особливого подиву, наче знала, що вони скоро прийдуть.
— Я Прокопівна, — сказала вона. — Ви, значить, його онука.
Наталя встала, не знаючи, що сказати. Жінка кивнула й жестом запросила їх вийти.
— Ходіть зі мною, я вам покажу.
Наталя пішла за жінкою. Олена потягнулася слідом. За будинком був великий яблуневий сад, і коли вони його пройшли, подих перехопило в обох. Там, де очікувалася запущена трава та іржаві сараї, простягався величезний пташиний двір: сітчасті огорожі, просторі вольєри, годівниці, напувалки, акуратні доріжки, чистота.
Птахи були непрості — рідкісні, великі, важливі. І було їх багато, забагато для сільського дідуся.
— Ого, — тільки й видихнула Олена. — Це що, все це було тут? Він тримав це в секреті? Серйозно?
Прокопівна кивнула. Наталя стояла, притиснувши пальці до губ, не в силах відвести очей. Олена прошепотіла:
— Мам, та у нас тут ціла страусина імперія.
Олена витягнула телефон, пару раз клацнула себе на фоні неймовірної краси птахів і з труднощами, але завантажила фото в мережу з підписом: «Коли дід виявляється магнатом курячого королівства. Я в Глухоманові, де навіть з інтернетом біда, а тут — зоопарк на мільйон».
Наталя сиділа на лавці біля ґанку, уважно слухаючи Прокопівну, яка неспішно розповідала, як 20 років допомагала дідові з господарством, поки той, незважаючи на вік, сам вів облік, листування й навіть укладав угоди про поставки яєць та молодняка. Все було по-тихому, по-дідовому, без зайвих слів.
Наступного дня телефон Наталі здригнув від дзвінка. Вона глянула на екран. Костянтин.
— Наталю, привіт. — Голос був обгорнутий удаваною турботою. — Слухай, я все думаю про тебе. Ну як ти там одна в цій глушині? Може, заскочити, подивитися, чимсь допомогти? Ми ж все-таки родина.
Наталя не поспішала з відповіддю. Потім промовила тихо й стримано:
— Приїжджай, тільки, будь ласка, не бери Аліну. Тут брудно, мошки, комарі. Не думаю, що їй тут буде приємно.
— Як скажеш, — відповів Костянтин і поклав слухавку.
Минуло не більше двох годин, як модна машина з тонованим склом зупинилася біля хвіртки. Костянтин вийшов у лакованих черевиках, у темних джинсах та світлій сорочці, з виду розслаблений, але напруга в поставі видавала інше. Він привітався, оглянувся.
— Ну, показуйте ваш скарб, — усміхнувся він.
Коли він вийшов на заднє подвір’я, то застив на місці, втупившись у просторий, ідеально вибудований пташиний комплекс з вигулом, підведеною водою, зерносховищами та вольєрами, що тягнулися до самого краю ділянки. Павичі гордо пройшли повз, фазан ляснув крилами, а гуси розважливо заґелґотали, наче за командою. Костянтин повільно зняв окуляри й наче сам собі прошепотів:
— Так ось звідки квартира!
Але в його очах застиг не подив. У них миготіли семизначні цифри. Він уже прикидав, скільки можна витиснути з такого господарства, якщо підійти з розумом і з правильними людьми.
Вечір у селі підкрався непомітно. На небі висипали зірки. Олена пішла спати, натягнувши на вуха капюшон і бурмочучи щось про комариний апокаліпсис. Костянтин стояв на ґанку й утягав свіже повітря носом.
— Слухай, Наташ, пізно вже в місто вночі. Давай я тут переночую. Тим більше, завтра хотів ще дещо по господарству подивитися, допомогти, якщо що.
Наталя кивнула мимовільно, без тіни сумніву. Все ж родина.
Перед світом, коли сонце тільки починало забарвлювати вікна рожевуватим світлом, вона накинула на плечі легку куртку й вийшла на задній двір. Птахи вже ворошилися в загонах, цокали дзьобами й чекали їжі. Наталя пішла до годівниць, але, не дійшовши, зупинилася. З-за кута пташника донісся приглушений голос Костянтина.
— Та я ж не чужий, Прокопівно. Хіба ж не образливо буде, якщо все це розвалиться в руках… ну, скажімо так, людини непідготовленої.
— Наталя не дурна, — відозвалася сусідка глухо. — Хоч мовчить, але все бачить.
— Ну й чудово. Тоді треба допомогти їй підказати, що й як. Або навіть допоможемо оформити господарство на мене, а їй — пенсію довічну чи якусь фіксовану частку. Ви ж бачите, я — людина діла.
Наталя стиснула ручку відро так, що побіліли кісточки пальців. Слова пронизували, ніж ніж.
— Я подумаю, — відозвалася Прокопівна, помедливши.
Наталя відійшла, не промовивши ані звука, так і не насипавши корму. У грудях гуло то від злості, то від болю, або від образи, якої стало останнім часом забагато.
Наталя увійшла в будинок і сіла на лаву. Зараз встане дочка. Треба було готувати щось на сніданок, але в голові думки розбігалися. Костянтин з’явився на порозі з діловим виглядом.
— Наташ, я, мабуть, уже рушаю. Справи в місті, — сказав він, збираючи свої речі. — Якщо що, телефонуй, заскочу, допоможу.
Він ще раз по-господарськи овів поглядом будинок і вийшов. Наталя нічого йому не сказала, лише довго дивилася вслід.
За півгодини з’явилася Прокопівна. Обличчя в неї було трохи напружене, але голос спокійний, нейтральний.
— Наталю, я до вечора від’їду. У поліклініці прийом у кардіолога. Давно треба було. Та й в аптеку треба. Тиск скаче. До темноти повернуся.
Наталя кивнула.
Після того, як поїхали і Костянтин, і Прокопівна, Наталя наче видихнула. Вона вийшла за хвіртку й пішла до пташника. Повітря стояло нерухоме, тепле, насичене терпким пилом дороги й солодкуватим запахом свіжої трави. За сіткою носилися індички, смішні, незграбні, з гордим виглядом. Качки розсіли біля корита, наче на показ. Курки товпилися біля огорожі й косо дивилися на жінку з цікавістю. Наталя повільно увійшла всередину, насипала корму. Птахи з шумом кинулися до їжі, кумедно обганяючи одна одну. Вона милувалася ними. Одні були важливими, інші бігали як божевільні, ще не звиклі до нової господині. І тут Наталя зловила себе на думці: «Господиня. Тепер вона господиня всього цього: цих птахів, цього будинку й саду, того життя, яке колись вів дід мовчки, суворо, і раптом ожило в кожній дрібниці. Скільки ж тут праці, скільки терпіння й скільки, виявляється, любові».
— Мамо, це просто курорт, тільки з гусями, — раптом з’явилася нізвідки Олена й засміялася. Вона зробила селфі на фоні пташника, відправила в соцмережу знімок із підписом: «Фермерська богиня. Перший день на ранчо». Наталя мовчки хитала головою, але тихцем посміхалася.
Під вечір повернулася Прокопівна. На подвір’ї лунали приглушений стукіт, шелест, кудахтання й м’який голос Наталі. Вона розмовляла з птахами. Олена була поруч, фотографуючи зухвалу курку, яка не давала пройти до напувалки.
Стара жінка зупинилася біля хвіртки, дивилася довго, не втручалася. На її обличчі не було ні посмішки, ні подиву, тільки прищурювала очі і злегка похитувала головою, наче підтвердження якихось власних роздумів. Вона підійшла й стала під навісом. Повільно промовила:
— Бачила вашого братця сьогодні з головою районної адміністрації. Усміхалися обоє, про лазеньку говорили. Однак не думаю, що мова йшла про віники.
Наталя застигла. У руці все ще залишалася миска з кормом. Олена різко випрямилася.
— Мам, це він що? Ферму через район хоче віджати. В обхід тебе.
Прокопівна перевела погляд з одної на другу, зупинилася на Наталі, знову дивилася довго й уважно, наче вичікуючи, що скаже.
Наталя повільно опустила миску, помовчала ще трохи, потім прямо, без тремтіння в голосі, сказала:
— Я не віддам. Що ж мені робити?
І в цю мить вона наче випрямилася всередині. А Олена широко усміхнулася, наче нарешті почула від мами те, що так довго чекала.
Вранці вони поїхали рано, на світанку. Пилка дорога вела до райцентру, і Наталя вперше за довгий час відчувала в грудях не тривогу, а дивну зібраність. Ні вона, ні Прокопівна не говорили вголос, навіщо їдуть. Все було обговорено ще ввечері.
— Нехай дізнається, що з сільськими бабами не жартують, — промовила Олена з жвавою усмішкою, сидячи на задньому сидінні й притискаючи до грудей папку з паперами, в якій лежала копія заповіту.
Коли ввечері машина неспішно в’їхала назад у двір, Наталя відразу відчула щось не так. Біля ґанку стояли дві машини. Одна — чорна Костянтина, інша — велика, дорога іномарка.
Олена присвиснула й прищурилася.
— Ого, хтось тут уже лапки пригрів. Мабуть, господарює на всю.
Вони піднялися на ґанок. Двері були відчинені. Усередині пахло свіжозвареною кавою. За столом розважливо розкинувся Костянтин у сорочці із закатаними рукавами. Поруч сидів незнайомець у дорогому піджаку, з портфелем і холодним поглядом, що спостерігав за тими, хто входив.
— А ось і ви, — кинув Костянтин, не встаючи. — А ми тут кавоньку куштуємо.
Олена зробила крок уперед, схиливши голову набік.
— Ну треба ж, поки господиня у від’їзді, дядько Костя вирішив, що він тут головний.
Костянтин усміхнувся, піднімаючи чашку.
— Ти б обережніше, Оленочко. Іноді краще сидіти тихо, ніж гавкати без приводу. Не сором перед гостем. Ми важливі речі обговорюємо.
Наталя різко завмерла, відчувши, як щось холодне стислося всередині.
— А ти з чого вирішив, що маєш право щось обговорювати без мого відома? — запитала вона, дивлячись прямо.
— Та годі, Наташ, ну ти ж сама розумієш, важко тобі буде. Грошей немає, досвіду тим більше. А в мене — зв’язки. Можу все влаштувати швидко й грамотно. Видихнеш, дякуватимеш. А поки… — він глянув на Олену. — Нехай твоє дитятко язичок-то прикусить.
Наталя ступнула ближче. У голосі вже не було ні розгубленості, ні терпіння.
— Ти хто такий, щоб ображати мою доньку? Хто ти тут, Костю? Ніхто. Просто гість, і то не сказала б, що запрошений.
Він хмикнув.
— Ну, це — до пори, до часу. Не хвилюйся.
Наталя, не відводячи погляду, дістала з сумки тонку папку, вийняла один аркуш із гербовою печаткою й поклала на стіл. Папір ліг між нею й Костянтином.
— Вже потурбувалася й уже оформила все сьогодні. Заповіт набрав чинності, документи подані й зареєстровані. Я тут — господиня.
Костянтин кліпнув. Його супутник підняв брову й поправив окуляри. Олена промовила тихо, але виразно:
— От і все, дядьку. Програв у захватчика. Марш геть, поки чайник не закупівлі.
Костянтин подався уперед. У голосі заскребло роздратування.
— Я ще розберуся з усім цим безглуздям…
— Усе вже, — перебила Наталя. — Їдь до себе в місто. Провалюй, поки індиків не нацькувала.
Костянтин з-під лоба подивився на чоловіка з портфелем, але той не поспішав йти. Він усміхнувся Наталі.
— Наталю, радий знайомству. Тепер мені ясно, з ким вести справу. Буду радий обговорити з вами співпрацю щодо вашої пташиної ферми.
Він обернувся до Костянтина.
— А вам, Костянтине, успіхів в інших проєктах.
Костя шумно відсунув стілець, пройшов до виходу, не обертаючись. Двері гупнули. Олена дивилася на матір і, засміявшись, випалила:
— Ну, мамо, ти була просто вогонь!
Наталя втомлено сіла за стіл і подивилася в обличчя багатому інвестору.
Минуло 2 місяці.
Яблуні вже скинули перше листя, і вранці над пташниками стелилася пара. Наталя вийшла на двір, застібнувши тугіше теплу жилетку, й на мить зупинилася, дивлячись, як Прокопівна спритно відкриває запори на клітках. Вони спрацювалися без зайвих слів, наче завжди знали одна одну. У кожної була своя зона відповідальності, свій порядок. До зими готувалися ґрунтовно: утеплили гніздів’я, перекрили дах, заготовили корм і домовилися з ветлікарем про осінній огляд усього поголів’я.
— Диви, які важливі ходять, наче генерал і ад’ютант, — усміхнулася Наталя, спостерігаючи, як пара білогрудих бронзових індиків чинно шествує вздовж огорожі.
Прокопівна посміхнулася у відповідь. Наталя поправила напувалку, і на обличчі відбилася суміш втоми й задоволення.
— Так, Костик, звичайно, паршивець, але треба віддати належне. Інвестора привів з толком. Той не базікав даремно, подивився господарство, прицінився й не втік. А тепер що-тижня йдуть відвантаження в два столичні ресторани, де добре платять за свіжий нефабричний продукт. Плюс пару тижнів тому надійшло довгострокове замовлення з ближнього зарубіжжя.
Олена весь цей час не сиділа склавши руки: допомагала матері, як могла, а ще вела свій профіль у соцмережах, перейменувавши його на «Королева ранчо», і щодня викладала короткі ролики зі своїми улюбленцями: то з яскраво-синіми павичеподібними індичатами, то з півниками. Число підписників росло, росло й число приватних замовлень.
Наталя усміхнулася, притулилася до стовпа навісу, вдихнула прохолодне повітря, насичене сіном, зерном і солодкуватою вологістю осені. Тут було її місце, її дім і її справжнє життя.
