— Це що, жарт? — обурилася Лєна, повертаючись до нотаріуса. — Дядько отримує квартиру, а нам — сільська розвалина? Де справедливість. Але дідусь знав, що робить і розпорядився своїм майном саме так.
У кабінеті нотаріуса було тихо й душно. Біля вікна, на самому краєчку стільця, зігнулася Наталя — бліда, стримана, з втомленим виразом обличчя й тінями під очима. Поруч із нею на стільці ворушилася Лєна, дочка-студентка, у простій куртці. Навпроти, вальяжно розвалившись, сидів двоюрідний брат Наталії Костянтин. Доглянута борідка, дорогий годинник, лоск людини, задоволеної життям. Біля нього — Аліна, дружина, молода жінка у білому пальті та лакированих ботильйонах бежевого кольору.
Наталія постійно дивилася на її бездоганні нігті й ховала свої руки. Грошей на манікюр у неї не було. Аліна не турбувала навіть видимістю пристойності, позіхаючи від нудьги. За спиною Костянтина перешіптувалися його батьки, кидаючи на Наталію погляди холодні, з ледь помітним прищуром. Нотаріус відкашлявся, порушуючи тишу, і приступив до читання заповіту покійного діда Наталії та Костянтина.
— Трикімнатна квартира в центрі міста за адресою… переходить у власність Савіна Костянтина Васильовича.
Костянтин самовдоволено усміхнувся й повернувся ковзним поглядом до дружини.
— Ну що я казав?
Аліна ліниво потягнулася.
— Ну хоч не в хрущовці, і Слава Богу.
Нотаріус продовжив.
— Житловий будинок із земельною ділянкою та господарськими будівлями, розташований у селі Юрине, передається у власність Савіної Наталії Василівни.
Настала коротка дзвінка пауза. Лєна підвела голову й, вражена, подивилася на матір.
— Це що, жарт? — кинула вона, повертаючись до нотаріуса. — Дядько отримує квартиру, а нам — сільська розвалина.
— Лєночко, — промовив Костянтин, прикриваючи ввічливістю усмішку. — Дід, мабуть, краще знав, хто до чого пристосований.
Його мати й батько обмінялися значущими поглядами. Олена повернулася до матері.
— Мамо, ти це чула? Скажи щось.
Наталія мовчала. Горло стиснув спазм від образи. А що тут скажеш? Діда більше немає. Вона лише кивнула, наче погоджуючись із усім. Лєна стиснула руки.
— На цьому, власне, все, — сказав нотаріус, складаючи папери. — Підписи тут, тут і ось тут.
Коли всі піднялися, Костянтин нахилився до Наталії й промовив, посміхаючись:
— Ну, подумай, Наташо, село саме тут для тебе. Сама бачиш, у місті не склалося. Чоловіка немає, на трьох роботах пашеш, а ефекту нуль. А там — свіже повітря, пташки, відпочинеш.
Лєна сіпнулася було щось сказати, але мати вже розвернулася й попрямувала до виходу.
Вони їхали додому мовчки. Повз миготіли люди, машини, але Наталія нічого не бачила. Все пливло сірим туманом перед очима. Дома жінка повільно зняла туфлі, пройшла на кухню й сіла, не вмикаючи світло.
— Мамо, ти в порядку? — запитала Лєна, заглядаючи їй у вічі. У пітьмі обличчя матері здавалося ще більш втомленим і пустим.
— Це якийсь бред, — продовжувала Лєна, розходячись по кухні. — Ну і дідусь виявився. Ти в нього єдина, хто взагалі до нього в дитинстві їздив. Я бачила фотку: ти з ним на лавці, ще в хустці, а він тобі квартиру не залишив. Дядько взагалі про нього не згадував.
Наталія мовчки дивилася в стіл. Не хотілося ні пити, ні їсти, а тим більше — говорити. У голові крутилася одна думка: невже все це правда?
Лєна підійшла до матері, присіла поруч і притулилася щокою до її плеча.
— Мамо, ну ти не здавайся, я з тобою поїду. Винесемо старе, приберемося. Я допоможу тобі дати оголошення про продаж в інтернеті. Може, хоч щось за цей мотлох виручимо.
Через пару днів вони нарешті зібралися й поїхали дивитися дідову спадщину. Дорога йшла все далі в глушину, поки асфальт не змінився на вибоїни й колії, а мобільний зв’язок то з’являвся, то пропадав. Лєна притулилася до скла, дивлячись на дахи старих будинків.
— Мамо, ти впевнена, що тут взагалі люди живуть?
Наталія промовчала. Її погляд був звернений уперед, але бачила вона більше минуле, ніж дорогу. Вона бувала тут дитиною. Тоді село жило, паслися корови, працював сільський магазин, лунав спів півнів. Зараз усе здавалося нежилим. Проїхавши три будинки з забитими вікнами, вони зупинилися біля крайнього, невиразного, пофарбованого в сіро-зелений колір, з низьким парканом і залізною хвірткою. Усе тут було моторошно охайним. Трава перед будинком наче підстрижена, кущі підрізані симетрично, дерева побілені. Жодного яблука на землі.
— Ну ось і наш родинний особняк, — пробурмотіла Лєна. — Я, звичайно, чула, що прадід був нелюдимим, але це вже занадто. Ніби ножицями вистрижено. Не здивуюся, якщо в будинку все, що він нам залишив, — лава й стіл.
Наталія штовхнула хвіртку й повільно увійшла в будинок. Будинок стояв тихо, наче чекав. Всередині — саме те, чого вони боялися й очікували одночасно: дерев’яна лава, старий стіл, акуратно застелене ліжко, шафа з замком на старомодну ручку.
— Мамо, ти бачиш? — прошепотіла Лєна. — Де ну хоч щось? Як він тут жив? Нічого немає, навіть пилу немає.
Наталія оглянула кімнату. Тут усе було так само, як у дитинстві.
— У діда завжди так було, — зітхнула Наталія. — Бабусі рано не стало, а дід завжди був суворим. Тому ми до нього й не їздили, з ним і не поговорити толком. І робити тут нічого.
— А звідки в нього тоді шикарна квартира в місті? — не вгавала Лєна. — У нього навіть телевізора тут немає.
Наталія присіла на лаву й мовчала. Лєна здивовано озиралася.
— Мамо, тобі не дивно? Діда вже досить давно немає. А хто ж тут все прибрав? Прибиральниця, чи що?
І в саму цю мить заскрипіли двері, наче скаржачись на негідних гостей. На порозі стояла жінка в хустці, зі спокійним обличчям і прямим поглядом, що пронизував душу. Вона, як господиня у своєму домі, неспішно увійшла, окидаючи поглядом гостей без тіни здивування, наче давно знала про їхній візит.
— Я Прокопія, — промовила вона, ніби представляючись старим знайомим. — Ви, значить, його онука.
Наталія розгублено підвелася, не знаходячи слів. Жінка лише кивнула й жестом запросила їх за собою.
— Ходіть зі мною, я вам покажу.
Наталія, наче заворожена, пішла за нею, а Лєна, підганяна цікавістю, попрямувала слідом. За будинком їх чекав великий яблуневий сад. І коли вони минули його, в обох перехопило подих. Там, де вони очікували побачити занедбану траву й покосилі комори, простягався величезний пташиний двір, сіткові огорожі, просторі вольєри, акуратні годівниці й чисті доріжки. Усе говорило про любов і турботу. Птахи були незвичайні: рідкісні, великі, важливі, і їх було багато. Занадто багато для сільського діда.
— Ого, — тільки й видохнула Лєна. — Це що? Все це…
— Він утримував це в секреті.
— Серйозно?
Прокопія мовчки кивнула. Наталія стояла, притиснувши пальці до губ, не в силах відвести погляд. А Лєна прошепотіла:
— Мам, та у нас тут ціла страусина імперія.
Лєна вихопила телефон, пару раз клацнула себе на тлі неймовірної краси птахів і ледве завантажила фото в мережу, підписавши: «Коли дід виявляється магнатом кур’ячого королівства. Я в Глухоманах, де навіть з інтернетом біда, а тут — зоопарк на мільйон».
Наталія сиділа на лаві біля ганку, уважно слухаючи Прокопію, яка неспішно розповідала, як двадцять років допомагала дідові з господарством, поки той, незважаючи на вік, сам вів облік, листування й навіть укладав угоди на постачання яєць і молодняка. Усе було по-тихому, по-дідовому, без зайвих слів.
Наступного дня телефон Наталії здригнувся від дзвінка. Вона глянула на екран. Костянтин.
— Наталю, привіт, — голос був обгорнутий турботою. — Слухай, я все думаю про тебе. Ну як ти там сама в цій глушині? Може, заскочу, подивлюся, чим допоможу? Ми ж все-таки родина.
Наталія не поспішала з відповіддю, потім промовила тихо, стримано.
— Приїжджай. Тільки, якщо можна, не бери Аліну. Тут брудно, мошки, комарі. Не думаю, що їй тут буде приємно.
— Як скажеш, — відповів Костянтин і поклав слухавку.
Минуло не більше двох годин, як модна машина з тонованими шибками зупинилася біля хвіртки. Костянтин вийшов у лакированих черевиках, у темних джинсах і світлій сорочці. З виду розслаблений, але напруга в поставі видавала інше. Він привітався, оглянувся.
— Ну, показуйте ваше скарбище, — усміхнувся він.
Коли він вийшов на задній двір, то завмер на місці, втупившись у просторий, ідеально облаштований пташиний комплекс з вигулом, підведеною водою, зерносховищами й вольєрами, що тягнулися до самого краю ділянки. Пави гордо пройшли повз, фазан ляснув крилами, а страуси вальяжно прогулювалися, наче за командою. Костянтин повільно зняв окуляри й немов сам собі прошепотів:
— Ось звідки квартира…
Але в його очах застигло не здивування. У них миготіли величезні числа. Він уже прикидав, скільки можна вичавити з такого господарства, якщо підійти з розумом і правильними людьми. Вечір у селі насунув непомітно. На небі всипали зірки. Лєна пішла спати, натягнувши на вуха капюшон. Костянтин стояв на ґанку й втягував ніс свіже повітря.
— Слухай, Наташо, пізно вже в місто. Давай я тут переночую. Тим більше завтра хотів ще дещо по господарству подивитися, допомогти, якщо що.
Наталія кивнула машинально, без тіни сумніву. Все ж родина. Перед світанком, коли сонце лише починало забарвлювати вікна рожевим світлом, вона накинула на плечі легку куртку й вийшла на заднє подвір’я. Птахи вже ворушилися у загородах, клацали дзьобами й чекали їжі. Наталія пішла до годівниць, але не дійшовши, зупинилася. З-за рогу пташника донісся приглушений голос Костянтина.
— Та я ж не чужий, Прокопіє. Хіба не шкода буде, якщо все це розвалиться… в руках, ну, скажімо так, людини непідготовленої.
— Наталія впорається, — відгукнулася сусідка глухо. — Хоч і мовчить, але все бачить.
— Ну й чудово. Тоді треба допомогти їй, підказати, що й як. Або навіть допоможемо оформити господарство на мене, а їй — пенсію довічну чи якусь фіксовану частку. Ви ж бачите, я людина ділова.
Наталія стиснула ручку відра так, що побіліли пальці. Слова пронизали, як ніж.
— Я подумаю, — відгукнулася Прокопія, помовчавши.
Наталія відійшла, не промовивши й звука, так і не насипавши корм. У серці гуло — то від злості, то від образи, яка стала останнім часом надто частою.
Наталія зайшла в будинок і сіла на лаву. Зараз встане дочка, треба б приготувати щось на сніданок. Але в голові розбігалися думки. Костянтин з’явився на порозі з діловим виглядом.
— Наташо, я, мабуть, вже рушаю. Справи в місті, — сказав він, збираючи свої речі. — Якщо що, дзвони, я прискочу, допоможу.
Він ще раз по-господарськи обвів поглядом будинок і вийшов. Наталія нічого йому не сказала, лише довго дивилася вслід. За півгодини з’явилася Прокопія. Обличчя в неї було трохи напружене, але голос спокійний, нейтральний.
— Наталю, я до вечора від’їду. У поліклініці прийом у кардіолога давно треба було. Та й в аптеку треба, тиск скаче. До темряви повернуся.
Наталія кивнула. Після того, як поїхали Костянтин і Прокопія, вона наче видихнула, вийшла за хвіртку й пішла до пташника. Повітря стояло нерухоме, тепле, насичене терпким пилом дороги й солодкуватим запахом свіжої трави. За сіткою носилися індички, смішні, незграбні. З гордим виглядом качки розсілися біля корита, наче на показ. Кури товпилися біля огорожі й косо дивилися на жінку з цікавістю.
Наталія повільно увійшла всередину, насипала корм. Птахи з галасом кинулися до їжі, кумедно обганяючи одне одного. Вона милувалася ними. Одні були важливі, інші бігали, як шалені, ще не звиклі до нової господині. І тут Наталія зловила себе на думці: «Господиня!». Тепер вона господиня всього цього: цих птахів, цього будинку й саду, життя, яке колись вів дід мовчки, суворо, а тепер раптом ожило в кожній дрібниці. Скільки ж тут праці, скільки терпіння й скільки, виявляється, любові.
— Мамо, це просто курорт, тільки з гусями, — раптом з’явилася нізвідки Лєна й засміялася.
Вона зробила селфі на тлі пташника, відправила в соцмережу знімок із написом: «Фермерська богиня! Перший день на ранчо». Наталія похитала головою, але потаємно посміхалася.
Під вечір повернулася сусідка. На подвір’ї лунали приглушені стуки, шепіт, кудахтання, м’який голос Наталії. Вона розмовляла з птахами. Лєна була поруч, фотографуючи зухвалу курку, яка не давала пройти до напувалки. Літня жінка зупинилася біля хвіртки. Дивилася довго, не втручаючись. На її обличчі не було ні посмішки, ні подиву, лише прищур, легке похитування головою, наче підтвердження якихось власних роздумів. Вона підійшла й стала під навісом. Повільно промовила:
— Бачила вашого братця сьогодні з головою районної адміністрації. Усміхалися обоє, про лазню говорили. Однак не думаю, що мова йшла про інше.
Наталія завмерла. У руці все ще тримала миску з кормом. Лєна різко випрямилася.
— Мамо, це він що, ферму через район хоче віджати? В обхід тебе?
Прокопія перевела погляд з однієї на другу, зупинилася на Наталії, знову оглянула довго, уважно, наче щось вичікуючи. Наталія повільно опустила миску, помовчала ще трохи, потім прямо, без тремтіння в голосі, сказала:
— Я не віддам. Що ж мені робити?
І в цю мить вона наче випрямилася всередині. Олена широко посміхнулася, наче нарешті почула від мами те, що так давно чекала.
Вранці вони поїхали рано, на світанку. Пильна дорога вела до районного центру, і Наталія вперше за довгий час відчула в серці не тривогу, а дивну зібраність. Ні вона, ні Прокопія не говорили вголос, навіщо їдуть. Все було обговорено ще ввечері.
— Нехай дізнається, що з сільськими бабами не жартують, — промовила Лєна з пожвавленою усмішкою, сидячи на задньому сидінні й притискуючи до себе теку з паперами, де лежала копія заповіту.
Коли ввечері машина неспішно в’їхала у двір, Наталія одразу відчула непорядне. Біля ґанку стояли «Мерседес» Костянтина й масивна блискуча машина поважної людини. Олена присвиснула, примружившись.
— Ого, хтось уже лапки погрів, господарює.
Вони піднялися на ґанок. Двері були відчинені. Зсередини манив запах свіжозвареної кави. За столом, вальяжно розвалившись, сидів Костянтин у сорочці з закачаними рукавами. Поруч, наче крижані брила, за столом сидів незнайомець у дорогому піджаку, з невід’ємним портфелем і пронизливим поглядом, що ковзнув по тих, хто увійшов.
— А ось і ви! — кинув Костянтин, не зваживши встати. — А ми тут кавою балуємося.
Лєна, змірявши його лукавим поглядом, схилила голову набік.
— Оце так, поки господиня у від’їзді, дядько Костя вирішив, що він тут головний.
Костянтин усміхнувся, підіймаючи чашку.
— Ти б обережніше, Лєночко. Іноді краще тихо сидіти, ніж базікати без приводу. Не сором себе перед гостем. Ми важливі речі обговорюємо.
Наталія завмерла, наче уражена блискавкою.
— А з чого ти вирішив, що маєш право щось обговорювати без мого відома? — запитала вона, дивлячись в упор.
— Та годі, Наташо. Ну ти ж сама розумієш, тобі важко буде. Грошей немає, досвіду тим більше, а в мене — зв’язки. Можу все улагодити швидко й грамотно. Видихнеш, дякуватимеш.
А поки він глянув на Лєну.
— Нехай твоя донечка язичок-то прикусить.
Наталія ступила ближче. У голосі не залишилося ні розгубленості, ні терпіння.
— Ти хто такий, щоб ображати мою доньку? Ти хто тут, Костю? Ніхто. Просто гість, і то не сказала б, що запрошений.
Він хмикнув.
— Ну, це до часу, до часу, не турбуйся.
Не відводячи погляду, Наталія дістала з сумки тонку папку, вийняла один аркуш із гербовою печаткою і поклала на стіл. Папір ліг між нею й Костянтином, наче кордон.
— Вже потурбувалася й уже все оформила. Сьогодні заповіт набрав чинності, документи подані й зареєстровані. Я тут господиня.
Костянтин моргнув. Його супутник припідняв брову й поправив окуляри. Лєна промовила тихо, але чітко.
— Ось і все. Дядько погравав. Геть звідси, поки чайник не закипів.
Костянтин подався вперед. Голос його заскреготав від роздратування.
— Я ще розберуся з усім цим безладом.
— Усе вже, — перебила Наталія. — Їдь собі в місто, поки індиків не нацькувала.
Костянтин спідлоба подивився на чоловіка з портфелем, але той не поспішав йти. Він усміхнувся Наталії.
— Наталіє, радий знайомству. Тепер мені ясно, з ким вести справи. Буду радий обговорити з вами співпрацю щодо вашої пташиної ферми.
Він обернувся до Костянтина.
— А вам, Костянтине, успіхів в інших проєктах.
Костя шумно відсунув стілець, пройшовся до виходу, не обертаючись. Двері хлопнули. Лєна дивилася на матір і, розсміявшись, випалила:
— Ну, мамо, ти була просто вогонь!
Наталія втомлено опустилася за стіл і подивилася в обличчя багатому інвестору.
Минуло два місяці. Яблуні вже скинули перше листя, і вранці над пташником висів паровий туман. Наталія вийшла на двір, запахнувши теплу жилетку, і на мить завмерла, дивлячись, як Прокопія спритно відкриває замки на клітках. Вони зросходилися без зайвих слів, наче завжди знали одне одного. У кожної була своя зона відповідальності, свій порядок. До зими готувалися ґрунтовно: утеплили гніздовища, перекрили дах, заготовили корми й домовилися з ветеринаром про осінній огляд усього поголів’я.
— Диви, які важливі ходять, наче генерал і ад’ютант, — усміхнулася Наталія, спостерігаючи, як пара білогрудих бронзових індиків чванливо проходять уздовж тинка.
Прокопія посміхнулася у відповідь. Наталія поправила напувалку, і на її обличчі відбилася суміш втоми й задоволення.
— Та Костик, звичайно, негідник, але треба віддати належне. Інвестора привів із толком. Той не базікав даремно, подивився господарство, прицінився й не забарився. А тепер щотижня йдуть відвантаження у два столичні ресторани, де добре платять за свіжий натуральний продукт. Плюс пару тижнів тому надійшло довгострокове замовлення з іншого міста.
Лєна весь цей час не сиділа склавши руки, допомагала матері, як могла, а ще вела свій профіль у соцмережах, перейменувавши його на «Королева Ранчо», і кожного дня викладала короткі ролики зі своїми улюбленцями: то з яскраво-синіми індичатами, то з жвавими страусятами. Кількість підписників росла, а з нею — і кількість приватних замовлень.
Наталія усміхнулася, притулилася до стовпа навісу, вдихнула прохолодне повітря, насичене сіном, зерном і солодкуватою вогкістю осені. Тут було її місце, її дім і її справжнє життя.
