Надія Петрівна, наче героїня пригодницького фільму, проводжала потяг “Київ – Варшава”. Її син, Роман, та невістка, Світлана, махали їй, ледь стримуючи сльози щастя, що просочилося крізь гіркоту розлуки.
“Мамо, головне — бережіть себе!” — крикнув Роман, тримаючи за руку дружину при надії.
“І не забувайте: за рік, як повернетеся, ми вже будемо збирати речі у власну квартиру у Франківську!” — додала Світлана, її голос бринів від мрії.
Надія Петрівна, 53-річна жінка з міцною сільською закалкою, кивнула. Її план був простий, як і її життя досі: поїхати до Польщі на збирання полуниці, рік працювати, як бджілка, і привезти достатньо грошей, щоб молоді могли купити омріяну двокімнатну квартиру в обласному центрі. Сама ж вона була готова далі жити в їхньому затишному, хоч і старому, будинку в селі. Адже діти — це головне. Так вона думала.
Минули тижні, що перетворилися на місяці. Роман та Світлана дбайливо збирали кожну копійку, яку Надія Петрівна надсилала з Польщі. Гроші йшли стабільно, але… не так багато, як вони очікували, враховуючи напружену працю.
На телефонні дзвінки жінка відповідала коротко, посилаючись на втому та поганий зв’язок.
Одного вечора Світлана, прогортаючи стрічку мережі, випадково натрапила на фотографію, яка змусила її серце застигнути. На ній була Надія Петрівна. Але це була зовсім інша Надія Петрівна.
Замість робочого одягу — елегантне пальто та фірмова сумка. Замість втомленого погляду — сяюча усмішка і професійний макіяж. Фото було з модного варшавського кафе.
Світлана тихенько покликала Романа. Вони почали копати глибше. Її сторінка, раніше присвячена розсаді та рецептам, тепер вибухнула селфі з дорогими кремами, “луками” в новому брендовому одязі та… фотографіями з якимсь спортивним чоловіком років 45. Усі підписи були лише польською та англійською мовами.
“Вона… це мама моя? Я невірю власним очам. Мама в стосунках з молодим чоловіком? І витрачає гроші на оце все?” — прошепотів Роман, його голос був схожий на хрип. “Наші гроші? Гроші на квартиру? На моє майбутнє?”
Вони не могли повірити, що їхня самовіддана мати, яка все життя жила заради дітей, раптом почала жити для себе.
Час наближався до свята Миколая. Роман і Світлана сиділи вдома, дивлячись на засніжене вікно. Надія Петрівна мала зателефонувати — це була їхня традиція. Молоде подружжя вирішило, що не будуть влаштовувати скандал, а просто спитають прямо про фотографії.
О 20:00 залунав відеодзвінок. На екрані з’явилася Надія Петрівна. Вона сиділа у світлій, схожій на готельний номер, кімнаті.
Її волосся було ідеально укладене, а на шиї блищало скромне, але дороге намисто. Позаду неї, у розфокусі, майнула чоловіча рука.
“Вітаю, Ромасику! І тобі, Світланко, вітаю зі святом! Як мої онуки там?
Що, ще немає” — її голос був напрочуд веселий і легкий.
“Мамо, вітаємо. Ми хотіли спитати… ми бачили твої фото. З тим чоловіком… і в такому дорогому одязі”, — почав Роман, намагаючись зберегти спокій.
Надія Петрівна ледь помітно посміхнулася. Її очі, які завжди здавалися втомленими, тепер іскрилися. Вона витримала паузу, немов смакуючи цей момент.
“Ах, це Кшиштоф. Він… мій діловий партнер. І не тільки”, — вона грайливо підморгнула. “Знаєте, діти, коли вам за 50, ви раптом усвідомлюєте, що життя може бути не лише про консервацію, городи і чужі мрії. Це може бути про добірні креми, якісний одяг і чоловіка, який цінує вашу справжню цінність.”
Світлана відкрила рот від подиву. Роман сидів нерухомо, як кам’яний.
“Мамо, а… а як же квартира? Ми ж… ми ж рік чекаємо. Це наша мрія. Ти ж обіцяла!” — вирвалося у Романа.
Надія Петрівна зробила глибокий вдих і, дивлячись синові прямо у вічі, випалила ті слова, які стали найгіршим Миколаївським подарунком у їхньому житті.
“Романе, я куплю квартиру собі. У Варшаві, так. У Франківську? Ні. А ви живіть у селі з дружиною. У вас великий будинок, вам вистачить. А мені… мені вже не вистачить вашого села. Мені потрібен світ, де мене не вважають лише матір’ю і господинею.”
Зв’язок обірвався, залишивши їх у сільській тиші. Світлана обійняла чоловіка, її здивуванню не було меж.
Гроші, що вони відкладали, були невеликою сумою, але обіцянка Надії Петрівни була їхнім золотим запасом. Вони були здивовані егоїзмом своєї матері та свекрухи.
Жінка, яка все життя їм розповідала про марнотрацтво, про те як економити гроші, щоб мати дах над головою.
“Вона… вона зробила свій вибір, Світланко”, — тихо сказав Роман, погладжуючи живіт дружини. “Нам доведеться все починати з нуля. Але… тепер ми знаємо, що покладатися можна лише на себе.”
Замість ілюмінації Франківська, їх чекала темна зимова ніч у селі. Але замість материнської допомоги, вони отримали урок, який був дорожчим за будь-яку квартиру: твоє життя — твоя відповідальність
Роман і Світлана не могли спати всю ніч після дзвінка. Слова Надії Петрівни звучали в голові Романа як вирок: «Я куплю квартиру собі». Біль був не стільки від втрати грошей, скільки від зради. Його мати, його опора, обрала блиск Варшави замість затишку сім’ї.
Наступного дня Роман, завжди м’який і нерішучий, прокинувся іншою людиною. У його очах застигла холодна рішучість
Роман швидко одягнувся і вийшов на подвір’я. Сніг хрустів під його чобітьми… Він підійшов до старого сараю, який служив його батькові, а тепер і йому, сховком для інструментів і всілякого мотлоху. Його руки безцільно погладили запорошене руків’я старої лопати.
«Світланко, ти права. Це наш урок. І цей урок коштує більше за квартиру», — подумав він, згадуючи слова дружини. Він подивився на великий, міцний, хоч і пошарпаний часом, сільський будинок, де народився. Усе життя вони мріяли про «квартиру у Франківську», вважаючи її символом успіху та сучасності, а село — синонімом бідності та обмеженості. Але тепер, після цього всього від Надії Петрівни, це село, цей будинок і ця земля раптом набули нової ваги.
Вони були їхніми, без будь-яких умов чи боргів перед матір’ю. Це була їхня фортеця.
Роман повернувся додому і знайшов Світлану на кухні. Вона намагалася заварити каву, її руки тремтіли. На столику лежав зошит, де вона ще вчора розписувала, скільки плитки вони куплять на кухню в новій квартирі.
Тепер ці записи виглядали іронічно.
“Люба,” — почав він, його голос був спокійним і твердим,
— “Надія Петрівна права в одному: у нас є великий будинок. І у нас є земля. Ми більше не чекаємо на її гроші. Ми зробимо свій золотий запас самі.”
Світлана підняла на нього здивовані, набряклі від сліз очі.
“Що ти маєш на увазі, Романе? Як? Ми ж… ми ж не маємо великих заощаджень.”
“Я йду вчитися. В Інтернеті.
У мене є руки, голова, і час. Я закрию сарай, і більше не буду чекати роботи від дядька Миколи, як завжди. Я буду працювати тут.
На себе,” — він обвів рукою вітальню, де стояв старий, але робочий комп’ютер, залишений їм ще батьком.
“Я не буду сидіти і жаліти себе, поки мама кайфує і набувається у Варшаві.
Мене вчора сусід питає:
Це твоя мама? Я невірю власним очам. Сільська жінка, а що витворяє. Їй же 53-роки і вона в стосунках з молодим чоловіком? І витрачає гроші на оце-е-е?
Ну а я вирішив, що ми створимо наш Франківець тут, у нашому будинку, з нашими правилами,”
— завершив Роман, уперше за багато років відчуваючи себе справжнім господарем свого життя, а не сином, який чекає подачки.
