Андрій сидів за кухонним столом у своїй старій квартирі на околиці Києва, попиваючи каву з тріснутої чашки. Йому було тридцять п’ять років, і ця квартира була єдиним, що нагадувало йому про дитинство.
Стіни, пофарбовані в жовтий колір, який вицвів з часом, старі меблі, що скрипіли при кожному русі, і той самий вид з вікна на сірі панельні будинки.
Він працював програмістом у невеликій IT-компанії, заробляв достатньо, щоб жити скромно, але не вистачало на щось більше. Андрій не любив змін.
Його життя було передбачуваним: робота, спортзал тричі на тиждень, вечори з книгами або серіалами. Він не одружений, не мав дітей. “Навіщо ускладнювати?” – думав він часто.
Того вечора, коли сонце вже сідало за горизонт, у двері постукали. Андрій здивувався – гості в нього бували рідко. Він підвівся, підійшов до дверей і глянув у вічко.
Там стояла жінка середнього віку, з довгим волоссям, зібраним у хвіст, і маленька дівчинка, років шести, що трималася за її руку. Жінка виглядала знайомо, але Андрій не міг згадати. Він відчинив двері.
– Добрий вечір, – сказала жінка, посміхаючись нервово. – Андрію? Це ти?
Він завмер. Голос… Цей голос він чув у снах, у спогадах. Мати. Олена. Вона пішла, коли йому було п’ятнадцять. Просто зникла одного ранку, залишивши записку:
“Вибач, сину. Я мушу піти. Люблю тебе”.
Батька не стало через рік, і Андрій залишився сам. Він доглядав квартиру, платив рахунки, вчився, працював. А тепер вона тут, через двадцять років.
– Мамо? – прошепотів він, не вірячи своїм очам. – Це ти?
– Так, сину. Це я, – відповіла Олена, і сльози заблищали в її очах. – Можна увійти?
Андрій відступив, пропускаючи їх. Дівчинка, з великими блакитними очима і кучерявим волоссям, сором’язливо ховалася за матір’ю. Вони зайшли до вітальні, де Андрій швидко прибирав розкидані папери.
– Хто це? – запитав він, вказуючи на дівчинку.
– Це твоя сестра, Андрію. Мар’янка. Їй шість років, – сказала Олена, сідаючи на диван і саджаючи дівчинку поруч. – Я… я повернулася. Ми будемо жити тут.
Андрій сів навпроти, відчуваючи, як серце калатає. “Повернулася? Просто так?” – подумав він.
– Повернулася? Після двадцяти років? – його голос тремтів від гніву. – Ти пішла, мамо. Залишила мене самого. Батька не стало через тебе! А тепер приходиш з дитиною і кажеш, що будеш жити тут?
Олена зітхнула, дивлячись у підлогу.
– Я знаю, що завдала болю. Але в мене не було вибору. Твій батько… він був… Я терпіла заради тебе, але одного дня не витримала. Я втекла до подруги в Одесу, а потім… життя склалося інакше.
– Інакше? – Андрій підскочив. – А я? Я залишився тут, сам! Школа, університет, робота – все сам! Ти навіть не подзвонила, не написала!
Мар’янка заплакала тихо, ховаючи обличчя в подушку.
– Не кричи, будь ласка, – попросила Олена. – Вона лякається. Андрію, я шкодую. Кожного дня шкодувала. Але я боялася повертатися.
– І правильно думала! – вигукнув він. – А тепер що? Прийшла і хочеш, щоб я просто прийняв тебе назад?
Олена підвелася, підійшла до вікна.
– Не просто так. Квартира – моя. Вона записана на мене. Я не продавала її, просто залишила тобі. Але тепер нам з Мар’янкою немає куди йти.
Її батько… він покинув нас. Ми жили в орендованій квартирі в Львові, але грошей не вистачає. Тут наш дім.
Андрій відчув, як земля йде з-під ніг.
– Твій дім? Це мій дім! Я жив тут двадцять років, платив за все, ремонтував! А ти хочеш, щоб я пішов? Зібрав речі і пішов на оренду?
– Так, – сказала Олена твердо. – Ти дорослий, заробляєш. Знайдеш собі квартиру. А ми з Мар’янкою залишимося тут. Це найкраще для всіх.
Андрій не міг повірити. Він вийшов на кухню, налив собі води, намагаючись заспокоїтися. “Як вона сміє? Після всього?” – думав він.
Повернувшись, він побачив, як Мар’янка грається з його старою іграшкою – дерев’яним конем, який лежав на полиці.
– Мамо, дивись, кінь! – сказала дівчинка радісно.
Олена посміхнулася.
– Так, доню. Це був Андріїв, коли він був маленьким.
Андрій сів поруч з дівчинкою.
– Привіт, Мар’янко. Я Андрій. Твій… брат.
Вона подивилася на нього великими очима.
– Брат? Мама казала, що в мене є брат, але він далеко.
– Не так далеко, – відповів він м’яко. – Хочеш, я покажу тобі кімнату?
Олена кивнула, і Андрій повів їх коридором. Квартира була трикімнатною: вітальня, його спальня і колишня батьківська, яку він використовував як кабінет. Він відкрив двері.
– Тут можете оселитися, – сказав він, хоча в душі кипів. “Чому я це роблю?” – подумав.
Тієї ночі Андрій не спав. Він лежав у ліжку, згадуючи минуле. Мати була доброю, коли він був дитиною: читала казки, готувала пиріжки. Але батько… так, він пам’ятав сварки.
Одного разу батько розбив вазу об підлогу, і Андрій плакав у своїй кімнаті.
“Може, вона мала рацію?” – подумав він. Але гнів не відпускав.
Наступного ранку Олена готувала сніданок. Запах яєчні наповнив квартиру.
– Доброго ранку, сину, – сказала вона. – Сідай, поїж.
Андрій сів, але їв мовчки.
– Нам треба поговорити, – почав він. – Чому ти не повернулася раніше? Чому не подзвонила?
Олена сіла навпроти, Мар’янка гралася в іншій кімнаті.
– Я боялася. Після того, як пішла, я зустріла чоловіка в Одесі. Він був добрим спочатку, але потім… все повторилося.
В мене появилася Мар’янка від іншого, у Львові. Життя було важким. Працювала прибиральницею, офіціанткою. Грошей ледь вистачало. А про тебе… я дивилася твої фото в соцмережах. Бачила, як ти виріс.
– Дивилася? І не написала? – Андрій стиснув кулаки.
– Думала, ти не пробачиш. Але тепер, коли Мар’янці потрібен дім, я мусила повернутися. Квартира – це все, що в мене є.
– А в мене? – запитав він. – Це мій дім! Я не піду.
Олена зітхнула.
– Підеш, Андрію. Я вже подзвонила юристу. Квартира на мені. Ти можеш оскаржити, але це довго і дорого. Краще знайди собі інше місце. Я дам тобі місяць.
Він підскочив, перекинувши стілець.
– Місяць? Ти жартуєш! Після всього, що я пережив?
Мар’янка забігла, налякана шумом.
– Брате, не кричи на маму! – сказала вона, хапаючи Олену за руку.
Андрій заспокоївся, дивлячись на неї.
– Вибач, маленька. Я не хотів.
Того дня Андрій пішов на роботу, але не міг зосередитися. Колега, Ігор, помітив.
– Що з тобою, Андрію? Виглядаєш, ніби привид побачив.
– Майже, – відповів він. – Мати повернулася після двадцяти років. З сестрою.
Ігор присвиснув. – Серйозно? І що кажеш?
– Хоче, щоб я пішов з квартири. Каже, це її.
– Ого. А ти?
– Не знаю. Гніваюсь, але… сестра. Вона така мила. І мати виглядає втомленою.
– Подумай, старий. Може, пробачити?
Андрій повернувся додому ввечері. Олена готувала вечерю.
– Давай поговоримо спокійно, – сказав він. – Розкажи все з початку.
Вони сіли за стіл. Мар’янка малювала в кімнаті.
– Коли я пішла, – почала Олена, – я поїхала до подруги в Одесу. Твій батько шукав мене, але я сховалася. Потім зустріла Миколу. Він був моряком, обіцяв щасливе життя. Але він пив, бив. Я втекла знову, до Львова.
Там працювала, зустріла Петра – батька Мар’янки. Він був художником, романтиком. Появилася вона, але Петро злякався відповідальності, пішов. Залишив нас самих.
– Чому не повернулася до мене? – запитав Андрій.
– Боялася. Думала, ти мене не приймеш. І квартира… я знала, що ти там. Не хотіла руйнувати твоє життя.
– Але тепер руйнуєш? – сказав він гірко.
– Ні. Ти сильний, Андрію. Знайдеш вихід. А Мар’янці потрібен стабільний дім. Школа, друзі.
Мар’янка підбігла. – Брате, подивись, що я намалювала! – вона показала малюнок: будинок, сонце, фігури.
– Це ми? – запитав Андрій.
– Так! Мама, ти і я!
Він посміхнувся вперше.
Наступні дні були напруженими. Андрій намагався звикнути. Він грався з Мар’янкою, розповідав їй казки.
– Розкажи про дракона! – просила вона.
– Добре. Жив-був дракон, який охороняв скарб…
Олена дивилася на них, посміхаючись.
– Ти добрий брат, – сказала вона одного вечора.
– Може, – відповів він. – Але я не піду. Давай жити разом.
Олена похитала головою.
– Ні. Квартира мала для трьох. І… я хочу почати заново. Без минулого.
– Без мене? – запитав він.
– Ти нагадуєш мені про помилки.
Це боляче зачепило хлопця. Через тиждень він знайшов оголошення про оренду квартири. Дешево, але далеко від центру.
– Я подивився квартири, – сказав він Олені. – Але чому я? Чому не ти?
– Бо я мати з дитиною. Нам важче.
– А я син, якого ти кинула!
Вони сварилися часто. Мар’янка плакала.
– Не сваріться! – кричала вона. – Я люблю вас обох!
Одного дня Андрій запросив матір на прогулянку до парку.
– Давай поговоримо без крику, – запропонував він.
Вони йшли алеєю, Мар’янка бігала попереду.
– Я пробачаю тебе, мамо, – сказав Андрій. – Але дай мені час. Не виганяй.
Олена зупинилася. – Я не можу. Мені потрібно бути самою. З Мар’янкою. Ти – нагадування про біль.
– А вона? Вона моя сестра!
– Так, але… ти можеш відвідувати.
Андрій відчув відчай. – Це несправедливо!
Вони повернулися додому мовчки. Наступного тижня прийшов юрист. Молодий чоловік у костюмі.
– Добрий день. Я представляю пані Олену. Квартира дійсно на ній. Ви маєте виселитися через місяць.
Андрій підписав папери, але в душі кипів.
– Ти серйозно? – запитав він матір.
– Так. Вибач.
Мар’янка плакала. – Брате, не йди!
– Я буду приходити, обіцяю.
Він збирав речі повільно. Книги, одяг, фото. Знайшов стару фотографію: він з матір’ю в дитинстві.
– Пам’ятаєш це? – показав він Олені.
– Так. Щасливі часи.
– Чому ти їх зруйнувала?
– Життя зруйнувало.
В останній день Андрій стояв з валізою.
– Прощавай, мамо. Доглядай сестру.
– Дякую, сину. Приходь.
Він пішов, але не на оренду. Він подав до суду. “Квартира – моя по праву проживання”, – думав він.
Суд тривав місяці. Свідчення, аргументи.
– Вона кинула мене! – казав Андрій.
– Я мала причини! – відповідала Олена.
Суддя вирішив на користь Андрія: “Ви прожили там двадцять років, платили все. Квартира ваша”.
Олена заплакала.– Як ти міг?
– Як ти могла вигнати мене?
Але Мар’янка… Андрій не міг дивитися на її сльози.
– Залишайтеся, – сказав він. – Разом.
Олена погодилася. Вони почали жити як сім’я. Повільно, з діалогами, прощенням.
– Я люблю тебе, сину, – сказала Олена одного вечора.
– І я тебе, мамо.
Мар’янка сміялася. – Ми разом!
Історія тривала. Андрій знайшов кохання, Олена – спокій. Квартира стала домом для всіх.
Валентина Довга
