Вітальня була залита м’яким вечірнім світлом, але атмосфера всередині нагадувала передгрозове затишшя. Карина стояла біля вікна, стискаючи в руках копію батькового заповіту.
Папір злегка тремтів у її пальцях. Навпроти, у глибокому кріслі, сиділа Олена Петрівна — жінка з ідеальною поставою та непроникним обличчям.
— То це правда? — голос Карини здригнувся, але вона миттєво взяла себе в руки. — Нотаріус сказав, що батько переписав документ за два місяці до свого відходу. Після вашої «довгої розмови про майбутнє роду».
Олена Петрівна спокійно відпила чай, навіть не глянувши на доньку. — Твій батько завжди був справедливою людиною, Карино. Він розумів, що сім’я — це не ті, хто поруч у важку хвилину.
— Сім’я?! — Карина різко розвернулася. — Мамо, давай без цієї фальші. Це ти придумала і підказала батькові, щоб він свій спадок поділив на чотирьох: на мене та на них.
На Максима, Дениса та Аліну. Ти мала на увазі своїх дітей від першого шлюбу, яких мій батько просто терпів заради тебе! Мамо, як ти могла? Це мій батько! Його бізнес, його заводи, цей будинок — він будував це все для своєї єдиної доньки!
Олена Петрівна нарешті поставила чашку на столик. Дзвін порцеляни об скло пролунав.
— А яка різниця, хто батько? — холодно запитала вона. — Карино, вони мої діти теж. Ти виросла в розкоші, вони — у тіні твоїх капризів.
Вони допомагали йому в офісі, коли ти подорожувала Європою. Денис займався логістикою, Максим фактично жив на виробництві останні два роки.
— Вони працювали за зарплату! — вигукнула Карина. — За дуже високу зарплату, яку він їм платив лише тому, що ти благала «прилаштувати хлопчиків». Це не дає їм права на його власність. Це маніпуляція, мамо. Ти скористалася його слабкістю, коли він хворів. Ти нашіптувала йому, що я «надто легковажна», а твої сини — «справжня опора».
— Я дбала про справедливість, — Олена встала і підійшла до доньки. — Ти отримала чверть. Цього цілком достатньо, щоб жити безбідно до кінця днів. Чому ти така жадібна? Вони — твої брати і сестра.
— Вони мені не брати і не сестра! — Карина відступила на крок, її очі палали від образи. — Вони — діти людини, яку ти кохала до батька. Ми чужі люди. Ти просто вирішила забезпечити своє «перше життя» за рахунок мого батька. Це зрада. Ти зрадила його пам’ять і зрадила мене. Як ти будеш дивитися мені в очі, знаючи, що вкрала моє майбутнє?
— Вкрала? — Олена Петрівна звузила очі. — Я дала цьому дому тепло, якого в твоєму батькові не було роками. Я терпіла його важкий характер, його вічні відрядження. Я заслужила на те, щоб мої діти мали старт у житті. І твій батько погодився зі мною. Він сказав: «Олено, ти права, вони стали мені рідними».
— Він ніколи б так не сказав, якби був при пам’яті! — голос Карини зірвався на крик. — Ти просто майстерно грала роль люблячої дружини, поки він згасав. Аліна… вона ж навіть не віталася з ним останні пів року, поки не дізналася про зміни в заповіті. А тепер вона власниця частки в компанії? Це абсурд!
— Припини цей істеричний тон, — суворо перервала мати. — Спадщина поділена. Крапка. Ти можеш або прийняти це і залишитися частиною великої родини, або судитися і втратити останню повагу. Але пам’ятай: Максим і Денис не відступлять. Вони вклали в цю справу душу.
— Вони вклали в неї свої амбіції за чужий рахунок, — прошепотіла Карина, відчуваючи, як до горла підступає ком.
— Ти не мати, ти — стратег. Ти розрахувала все до дрібниць. Але знаєш що? Батько любив мене. Справді любив. І навіть якщо ти забрала у мене майно, ти не забереш того, що я — його донька. А вони — лише тіні, які ти затягнула в наш дім.
Карина схопила сумку і попрямувала до виходу. Біля самих дверей вона зупинилася і, не обертаючись, додала: — Сподіваюся, ці гроші принесуть тобі те щастя, якого ти так прагнула. Бо доньки у тебе більше немає.
Олена Петрівна залишилася стояти посеред порожньої вітальні. Вона повільно підняла чашку, але рука її, ледь помітно, тремтіла. На столі лежав заповіт — документ, який розділив їхні життя назавжди.
Минуло два тижні. Карина не відповідала на дзвінки, а її адвокат уже надіслав офіційний запит на перевірку медичного стану батька в останні місяці його життя. Проте сьогодні їй довелося повернутися в офіс — батькову компанію «Гранд-Буд», щоб забрати особисті речі.
У коридорі вона зіткнулася з Максимом. Він уже встиг зайняти кабінет їхнього комерційного директора і виглядав так, ніби володів цим місцем усе життя.
— О, Карино, привіт! — Максим спробував усміхнутися, але його очі залишалися холодними. — А ми якраз обговорювали новий контракт на постачання металу. Заходь, Денис і Аліна теж тут.
Карина стиснула зуби. Вона увійшла до кабінету, де її зведені брати та сестра вже розклали свої папери на столі її батька. Аліна, наймолодша з них, розглядала каталог ювелірних виробів, ліниво гортаючи сторінки.
— Що ви тут робите? — тихо, але твердо запитала Карина. — Рішення про вступ у спадщину ще не набрало сили. Ви не маєте права розпоряджатися справами фірми.
— Ми маємо довіреності, підписані твоєю мамою, — спокійно відповів Денис, не відриваючись від монітора. — Вона тепер голова наглядової ради, якщо ти забула. Ми просто рятуємо бізнес від застою. Поки ти займалася своїми виставками, тут накопичилося багато проблем.
— Проблем, які ви самі й створили, щоб батько зневірився у моїх здібностях! — Карина підійшла до столу і грюкнула папкою.
— Я знаю, що це ви затримали звіти минулої осені. Це був план. Ви з мамою працювали в команді.
Аліна нарешті відірвала погляд від каталогу і пирхнула: — Карино, ну досить. Тобі просто образливо, що ти тепер не «принцеса на горошині». Батько бачив, що ми працюємо, а ти — просто витрачаєш. Це логічно — дати активи тим, хто вміє ними керувати. Мама просто відкрила йому очі.
— Відкрила очі? — Карина відчула, як закипає лють. — Вона засліпила його! Він був хворий, він потребував підтримки, а не вашого бізнес-плану поділу майна. Ви прийшли в наш дім ні з чим. Моя мама привела вас, коли ви були підлітками, і мій батько дав вам усе: освіту, машини, статус. І вам виявилося мало? Ви вирішили забрати в мене й останню пам’ять про нього?
— Це не пам’ять, це бізнес, — відрізав Максим, підводячись. — І ми не дозволимо тобі його розвалити через свої емоції. Мама хоче, щоб ми були однією родиною, але якщо ти хочеш війни — ти її отримаєш. Тільки врахуй: у нас є ресурси, юристи і підтримка твоєї власної матері. А що є у тебе, крім прізвища?
— У мене є правда, — Карина випросталася, дивлячись братові прямо в очі. — І я доведу, що цей заповіт був підписаний під тиском. Мамо може думати, що вона все прорахувала, але вона забула про одне: батько залишив мені не лише чверть акцій.
Він залишив мені свій щоденник, який він вів у лікарні. І там, Максиме, написано зовсім не те, що ви хотіли б почути в суді.
В кабінеті запала мертва тиша. Усмішка зникла з обличчя Максима. Денис нарешті відірвався від комп’ютера, а Аліна повільно закрила свій каталог.
— Ти блефуєш, — процідив Денис.
— Перевірте, якщо хочете, — холодно відповіла Карина. — Але з цього моменту кожне ваше рішення в цій компанії буде під моїм контролем. Я не дозволю вам розірвати на шматки те, що будував мій батько.
Вона розвернулася і вийшла, залишивши їх у стані розгубленості. На виході з офісу вона побачила машину матері. Олена Петрівна спостерігала за нею через скло. Вони не сказали одна одній жодного слова, але погляд Карини був настільки рішучим, що мати вперше за багато років відвела очі.
Битва за спадок тільки починалася, і тепер це була не просто суперечка за гроші — це була війна за право називатися справжньою дитиною свого батька.
Вечір того ж дня Карина провела у своїй невеликій квартирі, яку батько подарував їй на повноліття. На столі перед нею лежав старий блокнот у шкіряній палітурці.
Вона збрехала братам — це був не зовсім щоденник, а скоріше робочий записник, куди батько занотовував думки в перервах між процедурами в клініці.
Її пальці тремтіли, коли вона гортала сторінки з нерівним, слабким почерком. Більшість записів стосувалися справ, але на останніх сторінках вона знайшла те, що шукала.
«21 листопада. Олена знову заводила мову про дітей. Каже, що Карина надто вразлива для цього жорстокого світу, що бізнес її розчавить. Просить забезпечити Максима та Дениса, бо вони “сталь”. Я втомлений. Вона плаче, каже, що боїться їхнього злиденного майбутнього. Мені важко дихати під цим тиском. Вона не розуміє, що сталь ламається, а гнучке дерево — виживає. Моя Карина — це дерево. Але Олена не відступає…»
Наступний запис був датований днем підписання нового заповіту:
«Я підписав. Олена принесла папери прямо в палату. Вона сказала, що це заради миру в домі. Я бачив у її очах не любов, а розрахунок. Мені соромно перед донькою. Карино, пробач мені. Я залишив тобі ключ у старій скрині в нашому гаражі. Це єдине, що вони не знайдуть, бо вони ніколи не цікавилися моїм минулим».
Карина закрила блокнот. Серце калатало так сильно, що віддавало в скроні. Вона зрозуміла: щоденник — це лише доказ морального тиску, але «ключ» у гаражі — це щось реальне.
Наступного ранку вона поїхала до старого будинку, де вони жили ще до того, як батько став мільйонером. Олена Петрівна давно наполягала на його продажу, але батько вперто тримав його як склад для «старого мотлоху».
Коли вона відчинила іржаві двері гаража, запах мастила та пилу вдарив у ніс. У кутку, під купою брезенту, стояла та сама скриня. Вона була зачинена на масивний навісний замок. Карина згадала, що ключ від неї батько завжди носив на зв’язці разом із ключами від машини.
Вона дістала дублікат, який таємно зробила ще рік тому, і здригнулася від звуку металевого клацання. Всередині скрині не було золота чи грошей. Там лежала папка з документами на офшорну компанію, зареєстровану в Панамі, та флешка з відеофайлом.
Карина відкрила ноутбук і вставила флешку. На екрані з’явилося обличчя батька. Він виглядав виснаженим, але його погляд був чистим і рішучим.
— Карино, якщо ти це дивишся, значить, Олена зробила те, чого я так боявся, — почав він тихим голосом. — Вона розумна жінка, але її жадібність завжди була сильнішою за совість. Офіційний заповіт, який вона змусила мене підписати — це лише ширма. Я знав, що вона не дасть мені спокою в останні дні. Тому я створив цей фонд. Усі основні активи компанії «Гранд-Буд» фактично належать цій офшорній структурі, єдиним бенефіціаром якої є ти. Те, що я розділив на чотирьох — це лише оболонка, порожні рахунки та нерухомість. Справжня сила — тут.
Карина закрила обличчя руками. Вона плакала — не від багатства, а від полегшення. Батько не зрадив її. Він захистив її навіть тоді, коли був беззахисним сам.
Раптом двері гаража відчинилися. На порозі стояла Олена Петрівна. Її обличчя було блідим, а в очах світився справжній страх.
— Я бачила твою машину, — сказала вона, намагаючись зберегти спокій. — Що ти тут шукаєш, Карино? Ми ж усе обговорили.
— Ми нічого не обговорили, мамо, — Карина повільно підвелася, тримаючи в руці папку. — Ти думала, що обіграла його? Ти думала, що твої маніпуляції з заповітом спрацювали?
Олена Петрівна глянула на відкриту скриню, і її впевненість миттєво зникла. — Що це? — її голос став тонким і тремтячим.
— Це — твоя поразка, — відповіла Карина. — Батько передбачив кожен твій крок. Максим, Денис і Аліна отримають свої частки, як ти і хотіла. Але вони отримають частку в порожнечі.
Весь бізнес належить мені. І тепер я вирішуватиму, чи дозволю я тобі залишитися в тому будинку, який ти так майстерно намагалася в мене вкрасти.
Олена Петрівна мовчала. Вона дивилася на доньку так, ніби бачила її вперше. У цьому холодному гаражі, серед старих речей, ієрархія в родині змінилася назавжди.
Тетяна Макаренко
