— Та навіщо тобі ті гроші на рахунку маринувати? Сім’я — це спільний котел, Оленко, а ти все ховаєш, як миша церковна. Ми ж з Ігорем для вас стараємося, щоб весілля було людське, щоб перед людьми не соромно. А ти?
Єлизавета Сергіївна зітхнула, поправляючи масивну брошку, яка бачила ще Брежнєва. Вона сиділа на кухні у Олени так, наче вже купила цей стілець, стіл і повітря в приміщенні. Ігор, наречений, сидів поруч, опустивши очі в чашку з чаєм. Він завжди так робив, коли мама починала наступ, — перетворювався на предмет інтер’єру.
Олена помішувала ложечкою холодну каву і відчувала, як всередині закипає глухе роздратування. Їй 30 років. Вона вміє заробляти, вміє збирати і чудово знає ціну грошам. І ось зараз ця жінка, майбутня друга мама, намагається переконати її спустити всі накопичення на одну ніч гулянки для півсотні родичів, яких Олена бачила тільки на старих фотографіях.
— Єлизавето Сергіївно, — Олена говорила спокійно, хоча хотілося вдарити чашкою об стіл. — Я вже озвучила свою позицію. Ми хочемо просту розписатися. Я, Ігор, батьки та фотограф. Усе. Ніяких лімузинів, голубів та тамади з баяном.
— Це не весілля, це похорон молодості, — звела руки свекруха. — Ігор у мене єдиний син. Я все життя мріяла, як поведу його під вінець, як кричатимуть: «Гірко!» А ти хочеш мене радості позбавити, Ігорю? Ну скажи їй.
Ігор підняв погляд, сповнений суму.
— Олено, ну правда, мама ж мріє. Можемо поступитися? Один раз живемо.
— Саме так. Один, — відрізала Олена. — І я не хочу починати це життя з боргів. Мої гроші — це перший внесок за іпотеку або подушка безпеки, але не свято.
У підсумку битва гаманців закінчилася дивним компромісом, точніше, повною капітуляцією Ігоря. Єлизавета Сергіївна заявила: «Раз наречена у нас така економна, ми самі все влаштуємо». Ігор потаємно від Олени взяв споживчий кредит. Величезний, безглуздий кредит, щоб оплатити банкетний зал із позолотою, кортеж і триповерховий торт. Олена дізналася про це випадково, побачивши повідомлення із банку на його телефоні, але промовчала: «Хочете цирк — платіть за квитки самі». Вона купила собі тільки сукню, лаконічну, дорогу, яку потім можна перешити у вечірню, та туфлі. Свої збереження вона принципово не чіпала.
За два тижні до весілля Єлизавета Сергіївна змінила гнів на милість. Вона приїхала до молодих із ключами, перев’язаними червоною стрічкою.
— Ось, — урочисто поклала вона зв’язку на стіл. — Живіть. Моя друга квартира, двокімнатна на Соборній. Квартира, звісно, на мені залишиться. Самі розумієте, часи зараз такі, але житимете там ви. Збирайте на своє гніздечко, діточок народжуйте.
Олена прийняла подарунок із насторожею. Безкоштовне житло — це, звісно, добре. Оренда нині кусається, і можливість відкладати по повній програмі тішила. Вони з Ігорем поїхали, подивилися. Квартира була старесенька, із запахом нафталіну та радянської поліролі, але чиста. Дві кімнати: одна велика, прохідна, друга — менша, ізольована.
— У маленькій зробимо дитячу, — мрійливо сказав Ігор, обіймаючи Олену за плечі. — Ну, на майбутнє.
Олена кивнула. Їй подобалася ця думка. Вона навіть придивлялася в магазині світлі шпалери, щоб переклеїти тьмяні квіти в тій кімнаті, але купувати не поспішала. Життєвий досвід підказував: «Не вкладай ні копійки в стіни, які тобі не належать, поки не побачиш штамп у паспорті чи хоча б договір оренди».
Підготовка до весілля вийшла на фінішну пряму. Єлизавета Сергіївна дзвонила по десять разів на день, уточнюючи колір серветок та розсадку тітоньки Маші з Полтави. Олена відсторонено кивала, займаючись своєю роботою та подумки рахуючи дні до відпустки. Їй здавалося, що після РАЦСу це все закінчиться. Свекруха заспокоїться, отримавши своє свято, і залишить їх у спокої. Наївна.
За день до весілля Ігор з друзями сидів у барі. Олена вирішила не гаяти часу й відвести частину речей у квартиру. Завтра буде не до того: зачіска, макіяж, РАЦС, банкет. Хотілося, щоб валізи з одягом та косметикою вже чекали на місці. Вона викликала таксі, завантажила три сумки та поїхала на вулицю Соборну. У голові крутилися думки про завтрашній день. Хвилювалася вона? Швидше відчувала втому. Хотілося просто розписатися та поїхати кудись, де немає телефонів і свекрухи.
Піднявшись на третій поверх, Олена дістала ключ, який їй урочисто вручили два тижні тому, вставила в замкову щілину, повернула. Ключ не рухався. Вона спробувала ще раз, натиснула, потягнула на себе. Даремно. Замок був інший. Личинка блищала новизною, на відміну від старої подряпаної двері.
— Дивно, — пробурмотіла Олена. Серце неприємно тьохнуло. — Може, Ігор змінив замки? Але навіщо й чому не сказав?
Вона натиснула на дзвінок. За дверима почулися човгаючі кроки, потім клацання, і двері розчинилися. На порозі стояла Єлизавета Сергіївна у домашньому халаті в квіточку, з бігудями на голові.
— Ой, Олено! — свекруха навіть не зніяковіла. — А ти чого це без попередження? Ігор же казав, ви тільки післязавтра заїжджати збиралися.
Олена завмерла з валізою в руці.
— Ключ не підійшов, — тільки й змогла сказати вона. — Єлизавето Сергіївно, а ви що тут робите?
Свекруха пропустила її всередину, махнувши рукою.
— Заходь. Чого на порозі стояти? Важкі сумки які носиш. Тобі ж народжувати ще. Берегтися треба.
Олена пройшла в коридор і тут же зрозуміла, що порожня кімната під дитячу більше не порожня. Двері в маленьку кімнату були відчинені. Звідти визирав кут масивного лакового комоду, яку Олена бачила в квартирі свекрухи на іншому кінці міста. Там же виднілося ліжко з купою подушок і той самий фікус, який Єлизавета Сергіївна називала своєю другою дитиною.
— Ви переїхали? — голос Олени прозвучав жахаюче рівно.
Єлизавета Сергіївна вперла руки в боки, усім своїм виглядом показуючи, що тут господиня вона.
— Ну а як ти думала, дитятко? Весілля-то хто оплачував? Кредит гасити треба, отож. Ось я свою квартиру квартирантам здала. Гроші гарні, якраз Ігорю на виплати підуть. А я тут поживу. Місця всім вистачить. Ви у великій кімнаті, я в маленькій. Буду допомагати, наглядати, супчик зварю, поки ти на роботі. Ти ж готувати толком не вмієш. Чоловіка годувати треба.
— Тобто… — Олена повільно поставила валізу на підлогу. — Ми будемо жити разом. В одній квартирі. У вашій квартирі?
— Ну звісно, — радісно підтвердила свекруха.
— А дитяча?
— Ну потім придумаємо. Ліжечко до вас у спальню поставимо. Перший час дитина все одно з матір’ю має бути. Зате я завжди поруч. Підкажу, навчу. Ігор погодився, сказав: «Як мама вирішить, так і буде. Він же в мене золотий, не то що нинішня молодь».
Ігор знав. Він не просто знав, а погодив це. Поки Олена мріяла про колір шпалер у дитячій, вони з мамою перевозили меблі. Вони все вирішили за неї, за її спиною. У цю мить Олені захотілося заревти: перевернути вішалку з пальто, розбити дзеркало в передпокої, висказати все, що накипіло за ці місяці, про нав’язливі поради, про кредит, про «маринування грошей». Але вона вдихнула і видихнула.
— Зрозуміло, — сказала вона, і на її обличчі з’явилася легка посмішка. — Значить, сюрприз.
— Сюрприз? — підхопила Єлизавета Сергіївна. — Ну залишай речі, я розберу.
— Ні. — Олена взялася за ручку валізи. — Речі я поки заберу. Мені там дещо попрасувати треба. Сукню, фату, самі розумієте. Завтра побачимося.
Вона розвернулася і вийшла, не чекаючи відповіді. У ліфті вона дістала телефон. Десять пропущених від Ігоря. Мабуть, згадав, що забув попередити про нюанс. Олена вимкнула телефон.
Ранок весілля виявився сонячним. На лихо, пташки співали, сонце засліплювало, а біля під’їзду Олени вже сигналив білий лімузин, той самий, за який Ігор розплачуватиметься наступні пару років. Олена вийшла до нареченого. Вона була сліпуча. Сукня сиділа ідеально. Макіяж ховав сліди безсонної ночі. Ігор, побачивши її, видихнув і кинувся обіймати. Він був нервозний, очі бігали.
— Оленко, ти королева. Слухай, ти вчора до мами заїжджала, вона дзвонила, казала, ти дивною була. Ти ж не сердишся? Ну про квартиру це тимчасово, чесно. Зате кредит закриємо швидко.
Він шепотів це їй на вухо, поки фотограф клацав затвором, вимагаючи більше пристрасті.
— Потім поговоримо, любий, — посміхнулася Олена. — Не будемо псувати кадр.
У РАЦСі було душно. Гостей набилося повна зала. Тітонька Маша з Полтави, якісь троюрідні брати, подруги свекрухи. Єлизавета Сергіївна стояла в першому ряду в люрексі, витираючи хусточкою сухі очі. Вона сяяла яскравіше начищеного паркету. Це був її тріумф. Реєстратор, жінка з високою зачіскою та голосом, від якого хотілося випрямитися, почала свою промову. Про човни кохання, про океани життя. Олена дивилася на Ігоря. Він стояв, гордо розправивши плечі, увесь час косив оком на маму, шукаючи схвалення.
— Ігоре Володимировичу, чи є ваше бажання вступити в законний шлюб щирим, вільним і добре обдуманим?
— Так, — гаркнув Ігор, так що голуби за вікном, напевно, здригнулися.
— Олено Вікторівно, чи є ваше бажання?
У залі повисла тиша. Усі дивилися на наречену. Олена повільно перевела погляд з реєстратора на Ігоря, потім на Єлизавету Сергіївну, яка вже приготувала жменю рису, щоб обсипати молодих.
— Ні, — сказала Олена голосно, чітко, без тремтіння.
По залі пролетіло зітхання, схоже на шум вітру. У Єлизавети Сергіївни відвісла щелепа. Ігор завмер з дурнуватою посмішкою, яка повільно сповзала з обличчя, перетворюючись на гримасу жаху.
— Олено, ти чого жартуєш? — прошипів він.
Олена повернулася до гостей.
— Дорогі друзі, родичі, вибачте, що зіпсувала вам свято, але я не можу зруйнувати таку міцну сім’ю. Сім’ю Ігоря та його мами.
Вона зробила паузу, насолоджуючись тишею.
— Справа в тому, що Єлизавета Сергіївна вже переїхала у нашу спальню, точніше, у кімнату, яку ми готували для дитини, щоб жити з нами, варити супчики та вчити мене життя. Ігор це схвалив. А я, знаєте, не люблю гуртожитку і не люблю, коли мене вважають просто додатком до кредиту.
Вона повернулася до свекрухи, підійшла до неї й вручила свій весільний букет.
— Це вам, Єлизавето Сергіївно. Ви ж сьогодні головна жінка. Ви все спланували. Ресторан, гостей, квартиру. Ось і нареченого забирайте. Він ваш — із витратами та боргами.
— Ти… ти стерва! — вискрикнула свекруха, багровіючи. — Ігоре, ти чуєш, що вона несе?
— Чую, мамо.
Ігор нарешті набув мови, але спрямував її не туди. Він схопив Олену за руку.
— Ти збожеволіла? Скільки грошей вкладено! Ресторан оплачено! Кредит на велику суму! Куди ти підеш?
Олена висмикнула руку.
— Гроші твої й мамині. Ось і гуляйте на них. Їжте торт, пийте напої. А мої гроші при мені, і моя нервова система — теж.
Вона розвернулася й пішла до виходу. Гості стояли наче в музеї воскових фігур. Біля дверей Олена на секунду зупинилася, подивилася на переляканого фотографа й підморгнула.
— Сподіваюся, фото вийдуть класними.
На вулиці вона зняла туфлі, кинула їх у смітник. До біса, вони все одно тисли. Дістала із сумочки балетки, сіла в свою машину, яку припаркувала за рогом, і завела мотор. Телефон розривався від дзвінків, але вона просто викинула SIM-карту у вікно. Завтра купить нову.
Минув місяць. Олена сиділа у світлому офісі банку. Навпроти неї дівчина-менеджер роздруковувала графік платежів.
— Вітаю, Олено Вікторівно. Іпотека схвалена, договір купівлі-продажу готовий. Квартира гарна, центр, новий будинок.
Олена підписала папери. Початковий внесок, ті самі гроші, які так не давали спокою Єлизаветі Сергіївні, тепер стали фундаментом її власної фортеці. Там буде тільки її кухня, її правила та її тиша.
Від спільних знайомих вона знала, як склалася доля ідеальної сім’ї. Банкет вони все ж таки відгуляли. Щоб їжа не пропала, як практично помітила Єлизавета Сергіївна. Правда, гості їли мовчки й косили погляди на нареченого без нареченої. Зараз Ігор живе з мамою у двокімнатній квартирі, у маленькій кімнаті. Кредит за весілля він платить справно, віддаючи майже всю зарплату. Єлизавета Сергіївна щодня сварить його за те, що він упустив цю хамку, але в глибині душі задоволена. Синок поруч, під наглядом, супчик їсть, нікуди не подінеться.
Олена вийшла з банку. У сумочці лежали ключі, її ключі, і жоден дублікат від них ніколи не потрапить у руки жінки в бігудях. Вона зайшла в кав’ярню, замовила найдорожчий десерт і капучино. Життя тільки починалося, і воно їй подобалося.
