Світлана стояла на пероні вокзалу, тримаючи в руках стару валізу, яка колись належала її матері. Її сиве волосся, зібране в акуратний пучок, гойдалося від легкого вітру, що гуляв між платформами.
Вона дивилася на потяг, який мав відвезти її до Одеси, і її серце стискалося від суміші страху, смутку й дивного, майже забутого відчуття свободи.
Їй було шістдесят три, і вперше за багато десятиліть вона робила щось виключно для себе.
— Це воно, море? — тихо спитала вона, коли поруч проходила молода дівчина з рюкзаком. Її голос тремтів, ніби вона боялася, що хтось розвінчає її мрію ще до того, як вона її здійснить.
Дівчина, весела й безтурботна, засміялася:
— Ні, це ще вокзал! Море звідси не видно.
Світлана народилася в маленькому селі на Черкащині, де замість моря були безкрайні поля пшениці та річка, що влітку пересихала до тоненького струмка.
Її життя було сповнене роботи: спочатку допомагала матері по господарству, потім вийшла заміж за Миколу, доброго, але мовчазного чоловіка, який більше любив свою тракторну бригаду, ніж розмови про мрії.
У них народилося троє дітей — двоє синів і донька. Світлана жила для них. Вона прокидалася о п’ятій ранку, готувала їжу, прала, прибирала, перевіряла уроки, а ввечері, коли всі спали, сідала за швейну машинку, щоб заробити кілька зайвих гривень на одяг чи шкільне приладдя.
Коли діти виросли, з’явилися онуки. Світлана знову була потрібна: забирати з садочка, годувати, водити на гуртки.
Вона любила своїх дітей і онуків усім серцем, але іноді, у рідкісні хвилини тиші, згадувала, як у дитинстві побачила море на листівці.
Чорне море. Безкрайнє, синє, з хвилями, що шепотіли про щось далеке й недосяжне. Вона тримала ту листівку під подушкою, поки папір не пожовк і не розсипався. Тоді вона вперше сказала собі: «Я побачу море».
Вона розповідала про свою мрію дітям. Не часто, щоб не виглядати сентиментальною, але згадувала.
«Якби ж то на море поїхати, — казала вона, миючи посуд після сімейної вечері. — Хоч раз у житті».
Сини сміялися: «Мамо, що ти там забула? Там же дорого, та й що там робити?».
Донька, Олена, була м’якшою, але завжди переводила розмову: «Мам, краще онукам на море, вони молоді, їм цікаво».
Світлана кивала, погоджувалася, але в душі щось стискалося.
Роки йшли. Микола чоловіка не стало, залишивши її в старому будинку, де все нагадувало про нього.
Діти жили своїм життям: старший син, Василь, переїхав до Києва, молодший, Ігор, оселився в сусідньому місті, а Олена з родиною була неподалік, але завжди зайнята.
Онуки росли, і Світлана помічала, що її дзвінки все рідше знаходили відгук. «Мам, ми зайняті», «Бабусю, я в справах», «Може, на вихідних заїдемо». Але вихідні минали, а дім залишався тихим.
Вона не скаржилася. Світлана звикла бути сильною, звикла тримати все в собі. Але одного вечора, коли вона сиділа на кухні, тримаючи в руках стару фотографію, де вся родина була разом, щось у ній надломилося
. На звороті фотографії вона колись написала: «Море. Обов’язково». Їй було сорок, коли вона це написала. Зараз їй шістдесят три. Скільки ще чекати?
Наступного ранку вона зібрала валізу. Не багато: кілька суконь, светр, хустка, трохи грошей, які відкладала на «чорний день». Вона не залишила записки.
Не тому, що сердилася, а тому, що не знала, як пояснити. Її діти й онуки знали про море. Вони знали, але ніколи не слухали. І Світлана вирішила, що більше не чекатиме їхнього дозволу чи розуміння.
На вокзалі було людно. Вона купила квиток на потяг до Одеси, хоч і боялася, що не впорається з усіма цими сучасними касами й автоматами.
Але їй допомогла та сама дівчина, що сміялася на пероні. Її звали Маша, і вона їхала до Одеси на вихідні з друзями. Маша була балакуча, весела, і Світлана відчула до неї дивну симпатію.
— А ви вперше на море? — спитала Маша, коли вони сіли в потязі.
Світлана кивнула, відчуваючи, як горло стискає від сліз. Вона не хотіла розповідати, що це не просто поїздка, а втеча від життя, яке вона віддала іншим. Але Маша, здається, відчула її смуток.
— Знаєте, море — це щось особливе. Воно ніби змиває все зайве. Ви побачите, — сказала дівчина і всміхнулася.
Світлана дивилася у вікно, де проносилися поля, села, ліси. Вона думала про те, що залишила вдома: недопрану білизну, недоварений борщ, недомовлені слова. Але вперше за багато років вона не відчувала провини. Вона їхала до моря.
В Одесі було шумно. Світлана зійшла з потяга, і її одразу огорнув запах солі й асфальту, змішаний із гомоном людей. Вона не знала, куди йти, але Маша, яка, здається, встигла прив’язатися до цієї тихої пані, запропонувала:
— Ходімо зі мною, я знаю гарне місце біля моря!
Світлана погодилася, хоч і соромилася. Вони йшли вузькими вуличками, повз старі будинки з облупленою фарбою, повз кафе, де гучно сміялися туристи. І ось, нарешті, вона побачила його.
Море. Воно було саме таким, як на тій листівці: синє, безкрайнє, з хвилями, що гойдалися, ніби запрошуючи її ближче.
Світлана зупинилася. Її очі наповнилися сльозами, але вона не плакала. Вона просто дивилася. Маша мовчала поруч, відчуваючи, що цей момент належить тільки Світлані.
— Я дочекалася, — прошепотіла вона.
Вона сіла на кам’яний парапет, зняла туфлі й торкнулася піску босими ногами. Хвилі ледь діставали до її ніг, але цього було достатньо.
Вона відчувала, як море шепоче їй щось своє, щось, що вона так довго хотіла почути. Воно не питало, чому вона чекала так довго. Воно просто було поруч.
Минуло кілька днів. Світлана залишилася в Одесі, знявши маленьку кімнату в старенькому пансіонаті. Вона щодня ходила до моря, сиділа на березі, слухала чайок.
Її телефон дзвонив — діти помітили, що вона зникла.
Спочатку вони сердилися: «Мамо, як ти могла? Ми ж хвилювалися!». Але Світлана спокійно відповідала: «Я на морі. Я завжди хотіла». І в її голосі була така тиха сила, що вони не знали, що сказати.
Олена приїхала до Одеси через тиждень. Вона знайшла матір на тому ж пляжі, де Світлана сиділа щодня. Олена хотіла вибачитися, пояснити, але Світлана тільки всміхнулася.
— Я не серджуся, доню. Я просто хотіла побачити море. І я його побачила.
Олена мовчала. Вона вперше зрозуміла, що її мати — не лише мати, а жінка зі своїми мріями, які вони, діти, ніколи не помічали.
Світлана повернулася додому через місяць. Вона привезла з собою маленьку мушлю, яку знайшла на пляжі. Вона поставила її на полицю, поруч із фотографією родини.
Її життя не змінилося: діти й онуки все так само приходили, просили допомоги, скаржилися на свої проблеми. Але Світлана тепер була іншою.
Вона знала, що море чекає на неї. І якщо їй захочеться, вона поїде до нього знову.
Віра Лісова
