— Це все зрозуміло. Але я ж так багато вклала в цю квартиру, а тепер, виходить, жодного стосунку до неї не маю. Знайдеш собі нового чоловіка, вийдеш заміж і все: упливли мої грошики в чиюсь чужу кишеню!
— Анно Ігорівно, я вас не розумію. Про яку квартиру ви говорите? Слава залишив її нам з сином, коли пішов. Ви можете приходити до нас, бачитися з онуком, але жодних прав на наше майно ви не маєте! — Яна намагалася стримувати емоції, але останнім часом свекруха робила все, щоб перетворити спілкування на випробування.
Зі Славиком, сином Анни Ігорівни, Яна розлучилася всього півроку тому. Колі міцні стосунки розсипалися буквально за кілька місяців, перетворившись на спільне існування на одній території та постійні сварки. Тільки перед розлученням чоловік знайшов у собі сміливість визнати, що давно знайшов іншу жінку, а тому не буде ділити майно і залишить Яні з сином квартиру, куплену після весілля.
З того часу, як Яна офіційно стала вільною, свекруха раптом спалахнула до неї та онуку неземною любов’ю, чого не було під час шлюбу Яни і Слави. Пояснювала вона свою поведінку просто:
— Мені соромно за вчинок сина. Не хочу, щоб онук ріс, не знаючи родичів з боку батька.
Яні було неприємно спілкуватися з матір’ю колишнього чоловіка, але заради сина вона терпіла, хоча свекруха поводила себе не найприємнішим чином. Вона приходила до колишньої невістки додому й починала розповідати, скільки всього подарувала їхній родині, скільки грошей вклала в допомогу і як шкодує, що син залишив усе це.
— Анно Ігорівно, я Славу не виганяла і квартиру у нього не відбирала. Ми мирно розійшлися, а його рішення залишити синові хоч житло, гідне поваги. Так, мені образливо за себе, але син не став батькові чужим. Тому все логічно і справедливо. — Яні щоразу важче було розмовляти зі свекрухою спокійно і без емоцій.
— Це все зрозуміло. Але я ж так багато вклала в цю квартиру, а тепер, виходить, жодного стосунку до неї не маю. Знайдеш собі нового чоловіка, вийдеш заміж і все: упливли мої грошики в чиюсь чужу кишеню! — плакала жінка, намагаючись при кожному візиті непомітно забрати з собою те, що колись дарувала молодій родині.
Яна бачила, що мати колишнього чоловіка тихенько кладе в сумку статуетки і намагається непомітно забрати чайник, але удавала, що не помічає цього.
— Хай подавиться своїми кастрюльками із колгоспним дизайном! Мені не шкода! Але ж вона могла б попросити, а не ось так поводитися: прийшла до онука свята жінка, а сама до нього навіть не підійшла, зате всі нерви вимотала своїм ниттям, що я займаю її квартиру, — скаржилася Яна подрузі.
— А ти поверни їй усі подарунки! Чого ти терпиш? — запитала подруга.
— Не можу, не хочу сваритися. Мій син із нею спілкується. Вона його бабуся. А повертати бабусі подарунки треба акуратно.
Яні теж хотілося зібрати все, що за десять років шлюбу дарувала свекруха, і кинути їй в обличчя, але заради спілкування сина з бабусею, вона стримувала себе.
Тим часом свекруха ставала щоразу настирливішою і майже відкрито вимагала повернути її гроші, які вона нібито давала синові на купівлю квартири, або звільнити житло. При цьому мати колишнього ніколи не говорила відкритим текстом, ховаючись за натяками.
— Ось як би мені зараз ці гроші допомогли. Стільки всього купила б, ремонт би зробила…
Під час одного з таких візитів Яна вирішила прояснити ситуацію раз і назавжди.
— Анно Ігорівно, що вам від мене потрібно? Квартира моя! Слава залишив її мені й синові, не заявляючи на неї жодних претензій. Йому, на щастя, вистачило виховання не ділити нажите майно. Дякую вам за те, що виховали такого порядного сина. Тільки мені здається, що вам тієї порядності не досталося зовсім! Чому я повинна повертати вам квартиру чи гроші за неї? — не витримала Яна.
— А тому що я давала синові грошей у борг на купівлю цієї квартири. Він не встиг до весілля її купити, от і довелося оформляти як майно, набуте у шлюбі, — відповіла свекруха.
— Правда? А нічого, що ми разом складали свої накопичення, щоб купити квартиру і не лізти в іпотеку. Отже, половина квартири моя. І ви до неї не маєте жодного стосунку. Не припините ваші «наїзди», буду змушена викликати поліцію і обмежити ваше спілкування з онуком. Ви погано на нього впливаєте.
— Та викликай кого хочеш! А тільки от у мене є доказ того, що я синові переказала велику суму грошей. Якраз рівну вартості квартири. І призначення платежу є: гроші в борг. А назад я нічого не отримала, отже, борг не повернений, — Анна Ігорівна пред’явила притензії. Вона довго думала, що сказати, розуміючи, що розмова рано чи пізно відбудеться.
— Тоді ви повинні були з сина розписку взяти. — Яна розуміла, що свекруха говорить неправду, але всередині щось зрадницько стиснулося.
— Та мені пара дрібниць змусити його написати її «заднім» числом! Отже, звільняй квартиру! У мене є документ, що підтверджує, що я вам грошей у борг давала. А отже, я можу вимагати їх назад. У суді розсудять! — Анна Ігорівна не збиралася йти до суду. Її «документ» був погано виконаною підробкою, яку сконструювала племінниця, що працює в банку. Але жінка сподівалася, що колишня невістка злякається суду і сама викладе половину вартості квартири.
Яна ж не хотіла так просто віддавати гроші. Вона вирішила звернутися до колишнього чоловіка і попросити пояснень щодо поведінки його матері.
— Я не знаю, чого вона видумала. Я з нею поговорю. Не хвилюйся. Якщо я обіцяв, що квартира ваша, отже, ваша, — відповів колишній чоловік.
На щастя, Слава пообіцяв не писати жодних розписок і поговорити з матір’ю. Кілька днів Анна Ігорівна не з’являлася у квартирі колишньої невістки з онуком. А потім почала телефонувати і погрожувати, якщо Яна не поверне всі подарунки та гроші, то до неї прийдуть з опіки і заберуть дитину.
— Я повідомлю, що ти погана мати! Мені повірять, ось побачиш! У мене скрізь зв’язки.
— Ви так сильно «любите» онука, що готові піти на все, аби його в дитячий будинок відправити? У такому разі я вам бажаю старість зустріти у будинку для літніх людей! — крикнула Яна і скинула виклик.
Колишня невістка вирішила, що з неї досить. Зібравши всі подарунки свекрухи і поклавши невелику суму грошей зверху, вона виставила сумку за двері і заблокувала номер свекрухи.
На щастя, до суду не дійшло. Після того як Слава поговорив з матір’ю, Анна Ігорівна відступила. Вона зрозуміла, що її син думки не змінить, і попрощалася з надією отримати хоч щось від квартири.
