Цей день Свєта ніколи не забуде. Її Вася поїхав зранку на вокзал зустрічати тещу і не повернувся. Точніше, повернувся, але лише ввечері. І без тещі. На своє виправдання тільки розводив руками та винувато усміхався.
— Ти, Вася, як би це м’якше сказати… На тебе ні в чому не можна покластися, розумієш?
— Не розумію, — усміхнувся Вася й потягнувся до дружини, щоб обійняти, як завжди робив, коли вона приходила додому.
— Ну от, знову, — похитала головою Свєта, відштовхуючи чоловіка. — Я йому про серйозні речі говорю, а він усміхається. Коротше, я вирішила… Розлучаємось.
Вася перестав усміхатися й здивовано глянув на Свєту. Ні, ну всяке він собі надумав, коли дружина зателефонувала й попередила, що ввечері хоче з ним серйозно поговорити. Але щоб розлучатися…
— Свєт, ти що?
— Нічого, Вася. Казала мені мама, щоб не квапилася, а я не послухала. Не можу я більше з тобою жити.
Свєта відвернулася й заплакала. За три роки подружнього життя вона «натерпілася» чимало, і тепер настав той самий момент, коли терпіти несила. Вона любила чоловіка, але жити з ним було важко.
У день весілля він примудрився загубити обручки, які вона особисто обирала й на які пів року відкладала із зарплати чималі гроші. Це був перший дзвіночок. Але тоді, хоч їй і було образливо до глибини душі, вона все ж дала йому другий шанс: з ким не буває… А обручки вони встигли купити нові, простіші. Свєта сама поїхала за ними, а її мама лише демонстративно охала й примовляла: «Не доля, доню. Не виходь за нього заміж! Ох, пошкодуєш потім».
Маму вона не послухала. Вийшла. Але особливості Васі з часом стали проявлятися надто часто, щоб можна було махнути рукою й не звертати уваги. Свєта згадала, як на минулий Новий рік, який на сімейній раді одностайно вирішили святкувати удвох, вони вийшли на вулицю помилуватися салютом, а потім не змогли потрапити до квартири, бо Вася зачинив двері, а ключі взяти забув.
В інших квартирах усі сміялися й співали пісні, а Свєта сиділа навпочіпки біля зачинених дверей і голосно плакала. Чоловіка поруч у той момент не було: він шукав бодай когось, хто зможе відкрити двері. Спочатку пробігся по сусідах, які кликали їх до себе, потім побіг в інші під’їзди. Години дві шукав.
І знайшов… Привів домушника. Колишнього. Худорлявий дідусь хвилину повозився із замком, і двері відчинилися. Ось тобі й диво в новорічну ніч. Правда, святкового настрою вже не було. Свєта навіть нічого не їла, одразу лягла спати. А наступного дня на всяк випадок замінила замки.
Вася ще жартував: «Свєт, ну навіщо гроші витрачати? Домушники ж будь-які замки можуть відкрити. А Іван Федорович давно відійшов від справ, не буде він закон порушувати…». Можливо, він і мав рацію, але вона вирішила перестрахуватися. Береженого Бог береже.
Потім він зник на день матері. Цього дня Свєта ніколи не забуде. Її Вася зранку поїхав на вокзал зустрічати тещу й не повернувся. Точніше, повернувся, але вже ввечері. І без тещі. На своє виправдання тільки розводив руками та винувато усміхався.
А мама сама дісталася. Ще й умудрилася з важкими сумками піднятися на сьомий поверх. Дочці ж спеціально не стала дзвонити, щоб та на власні очі побачила, який у неї чоловік.
Власне, мама й розповіла Свєті, що хтось у ліфті застряг: «Не твій, часом?».
Справді, Вася. Застряг. Між четвертим і третім поверхом. А телефон у поспіху вдома забув, тому й не подзвонив. Ліфтер лише ввечері з’явився. От і вийшло – ні свята, ні радості від приїзду мами… Тільки й слухала весь день від неї, який у неї чоловік, та бігала що п’ять хвилин до ліфта перевірити, чи все гаразд з коханим.
Пригадала Свєта і невдалу літню відпустку, яку вони так ретельно планували й про яку так давно мріяли. Точніше, це вона планувала, а Вася, як завжди, усе зіпсував. По дорозі на вокзал він усміхався, показуючи квитки на потяг, казав, що на нього можна покластися. Вона й розслабилася, повірила. Була впевнена, що цього разу нічого не станеться. Але сталося. Квитки він узяв, а паспорт свій удома залишив.
Свєта могла б поїхати без нього, та не поїхала. Чоловіка ж залишити було ні на кого. Довелося повернутися.
І таких ситуацій було дуже багато: від побутових до вселенського масштабу. Вася примудрявся відзначитися у будь-якій ситуації. А кілька місяців тому його звільнили з роботи. Свєта навіть не питала за що. Зрозуміло було й так, щось накоїв.
— Не буде мені щастя з тобою, Васю, — ледь чутно сказала Свєта, повернувшись до чоловіка. — Не можу більше так жити. Втомилася.
— Свєт, перестань. Усе буде добре.
— Не буде! Ми навіть дітей не можемо з тобою у світ привести. Що може бути доброго у нашому житті?
— Це знову мама тебе накрутила?
— Так, знову. Вона ж хоче з онуками поняньчитися. А з тобою є велика ймовірність, що вона їх взагалі ніколи не побачить. Коротше, розлучаємось ми, Васю. Я квартиру собі зняла, а речі потім заберу.
Вася мовчав.
— Завтра чекаю тебе біля РАЦСу о третій годині дня. Прошу не запізнюватися. Хоч раз давай зробимо все нормально?
Коли Свєта пішла, він ще хвилин п’ять дивився на двері й не міг повірити, що все це відбувається з ним. Ну він же не навмисно ключі забув на Новий рік, у ліфті застряг, паспорт удома залишив… А з дітьми так узагалі. Він же старається, може, просто час ще не настав?
«Забув сказати Свєтці, що роботу знайшов…» — згадав Василь. Схопив телефон, але тут же поклав його назад. Навряд чи ця новина могла щось змінити у їхніх стосунках.
Всю ніч він не міг заснути: писав Свєті повідомлення, складав вірші. Загалом, робив хоч щось, аби тільки нічого не накоїти від переживань. Очі стали злипатися лише під ранок. Власне, зранку він і ліг спати, але передбачливо завів будильник на телефоні на дванадцяту годину дня, а сам телефон поставив на зарядку.
Він не хотів розлучатися, але й засмучувати Свєту вкотре теж не хотів. Тому вирішив прийти до РАЦСу, а там — будь що буде. Урешті-решт, навіть якщо він не прийде, вона ж зможе і через суд розлучитися. Навіщо до такого доводити? Вона має рацію: треба зробити все нормально. По-людськи.
Опівдні Вася прокинувся, привів себе до ладу, одягнувся. Постояв, згадав про паспорт. Поклав у внутрішню кишеню піджака. Вийшов з квартири. Та за секунду повернувся: забув ключі.
Постояв, згадав про гаманець. Взяв його із собою про всяк випадок — раптом доведеться їхати на таксі. О пів на першу вийшов із під’їзду і попрямував у бік РАЦСу. Пішки йти хвилин двадцять-тридцять, тож точно встигне. Цього разу справді все буде добре, не підведе. Шкода тільки, що раніше так не виходило.
Вася неквапом ішов крізь парк, повністю занурившись у думки про майбутнє розлучення, і тому не відразу помітив хлопчика, який смикав його за штанину:
— Дядьку, дядьку! Допоможіть мені, будь ласка!
— Що трапилося? — спитав Вася, одсмикуючи штанину.
— Допоможіть зняти мого котика. Он він, на дереві. Злізти не може. Допоможіть, дядьку! — благав хлопчик.
Василь глянув угору й справді побачив на дереві рудого кота, який просто сидів собі на гілці й дрімав.
«Ну якщо все життя від мене були самі неприємності, чи не час стати на шлях виправлення?» — подумав Вася. До РАЦСу залишалося хвилин десять пішки, а часу було ще вдосталь. Загалом, він вирішив допомогти пацану. За п’ять хвилин він був поруч із котом і намагався схопити його однією рукою.
Але кіт, явно не очікувавши побачити тут людину, зовсім не хотів іти в руки до незнайомця. Він шипів, викручувався, як міг, а Васі хоч би що: він у свій час Свєтку з дерева знімав, невже з якимось котом не впорається?
Вася впорався. Без подряпин, звісно, не обійшлося, але впорався. Якщо спочатку кіт відчайдушно пручався, то під кінець здався. Хвилин десять Василю знадобилося, аби спуститися на землю. З усмішкою на обличчі він підійшов до хлопчика і урочисто хотів вручити йому кота. Хлопчик подивився на нього уважно, насупив брови й заявив:
— Це не мій кіт!
— У сенсі не твій?
— Мій інший.
— Так на дереві інших котів не було. Хлопче, забирай свого кота, інакше тебе на дерево замість нього закину!
Мабуть, цим усе б і закінчилося, якби не втрутилася мама хлопчика, яка вийшла з магазину й, помітивши поряд із сином підозрілого чоловіка, що намагався віддати йому невідомого кота, кинулася його рятувати. Вася ледве ноги виніс.
Відбігши на безпечну відстань, він зупинився і посадив рудого кота на землю. А той одразу ж почав тертися об ноги та нявкати, ніби щось просив.
— Голодний, чи що? — спитав Вася перше, що спало на думку.
Кіт знову стрибнув на руки до свого «рятівника», який чомусь зняв його з дерева. Втім, за поведінкою кота було зрозуміло, що він прикипів до Васі, і тепер так просто не відстане. Не часто ж зустрінеш того, хто тебе з дерева зніме. А раптом це доля?
Як не намагався Василь утекти від кота, у нього нічого не виходило. Опинившись на землі, рудий одразу стрибав на руки чи спину, якщо рятівник тікав. Тоді Вася вирішив, що треба кота нагодувати, й вирушив до магазину.
У магазин із котом його не пустили, а кіт злазити з рук категорично відмовився. Довелося йти шукати інше місце. Знайшов. Кіоск. Над ним висіла вивіска з написом: «Найсмачніша шаурма в місті. Дві за ціною однієї!». Зрештою, купив він дві шаурми за ціною двох, бо вивіска, виявляється, неактуальною була. Її забули замінити, коли акція закінчилася. Проте дві шаурми за ціною однієї чоловіку продали.
І справді: прикметник «найсмачніша» з шаурмою ніяк не в’язався. Їсти це було неможливо. Навіть кіт демонстративно відвертав носа. Довелося викинути в найближчу урну. Василь дістав телефон і зблід: вісім пропущених від Свєти й час 14:30.
— Алло, Свєточко!
— Вася, тільки не кажи, що ти не зможеш прийти! Навіть не думай такого говорити!
— Я буду. Обов’язково буду. Уже підходжу.
Вася поклав телефон у кишеню й озирнувся. Місце було незнайоме. Але куди йти, він знав, тому й пішов. А потім раптом зупинився й попрямував у бік самотнього таксі. «Тут прямо хвилин п’ять їхати. Так швидше».
— Добрий день, до РАЦСу не підкинете?
— З задоволенням. Вісімдесят гривень, — привітно посміхнувся таксист. — Ні, сюди не треба, на заднє сидіння сідайте.
Вася плюхнувся на заднє сидіння, зачинив двері й простягнув водієві сто гривень. Потім глянув на кота. Той вмостився в нього на колінах і почувався найщасливішим котом на світі. Це було видно по виразу його вусатої морди. Машина рушила, кіт замуркотів, і Василь на хвилинку заплющив очі…
Прокинувся від того, що в кишені наполегливо вібрував телефон.
— Вася, ти де? Навіть не думай запізнитися! Через п’ять хвилин наша черга!
— Скоро буду. Уже під’їжд… — закінчити він не встиг, бо телефон відключився. А тоді ще й помітив, що машина стоїть на місці.
— Чого стоїмо?
— Пробка.
Василь подивився у вікно й зрозумів, що перебуває недалеко від того району, де жив. Тобто майже поряд із домом.
— А чому ми…
— Та хотів в об’їзд, а тут пробка… — відповів таксист, здогадавшись по виразу обличчя Васі, що той хоче спитати.
Василь взяв кота на руки, вискочив із машини й побіг у бік РАЦСу, до якого було хвилин двадцять-тридцять пішки. Коли він, нарешті, прибіг, то одразу побачив свою Свєту, яка сиділа на сходах. Вона плакала. Вася підійшов до неї, присів поруч й винувато усміхнувся.
— Вася, ну от що ти за людина така? З тобою ж навіть розлучитися не виходить!
— А може, й не треба розлучатися?
— А це хто ще у тебе? — спитала Свєта, коли витерши сльози, помітила на руках чоловіка рудого кота.
— Це довга історія…
— Зрозуміло, знову кудись вліз. Ладно, чого сидіти, ходімо тоді додому. Раз не виходить розлучитися, будемо жити далі. Як я там тобі обіцяла: у горі й радості. Сподіваюся, радість у нас колись трапиться.
Радість трапилася. За місяць із лишком. Свєті на електронну пошту прийшло повідомлення з клініки. Вона там була на обстеженні.
— Вася! Іди сюди!
Чоловік одразу прибіг із кухні, а слідом за ним у спальню влетів кіт Абрикос.
Вася побачив дружину всю в сльозах і нічого не зрозумів.
— Васеньку, у нас буде дитина!
Василь на кілька секунд застиг, потім схопив кота й закрутився разом із ним.
Помітивши здивований погляд Свєти, він зупинився, постояв, подумав, потім посадив кота на підлогу й підбіг до дружини, схопив її й закружляв по кімнаті з нею.
Загалом, тепер у них усе буде добре, але це не точно… У тому сенсі, що Вася може й не перестати бути таким. Хоча, якщо чесно, він дуже старається виправитися.
Особливо після того, як забув Абрикоса у ветеринарній клініці…
