Василь Іванович стояв посеред свого маленького саду, тримаючи в руках оберемок ніжно-кремових троянд. Їхній солодкуватий аромат наповнював повітря, а пелюстки тремтіли від легкого ранкового вітерця.
Він обережно збирав ці квіти, вибираючи тільки найкращі, адже вони призначалися для Любочки — його Любов Петрівни, яка так любила квіти.
Василь Іванович уже уявляв, як вона усміхнеться, побачивши цей букет, як її очі засяють теплом, як колись давно, коли вони були молодими й гуляли разом уздовж річки.
— Ці квіти я Любочці відвезу, вона їх так хотіла, — промовив він уголос, ні до кого не звертаючись, але з такою ніжністю, наче Любов Петрівна стояла поруч.
Сусідка Валя, що саме полола грядки неподалік, різко підвела голову. Її очі округлилися від подиву, і вона, відкинувши сапку, швидко підійшла до паркану, що розділяв їхні подвір’я.
— Ти що, Василю? — вигукнула вона, витираючи руки об фартух. — Куди ти їх повезеш? На кладовище хіба що! Любові Петрівни вже три роки як немає!
Василь Іванович зупинився. Він повільно повернув голову до Валі, його погляд був сповнений здивування й болю. Рука, що тримала букет, тремтіла.
Він витер піт із лоба широкою долонею і зітхнув так важко, що здавалося, весь його світ у цю мить похитнувся.
— Як же так… — тихо промовив він, дивлячись кудись у далечінь. — Я ж їй обіцяв… Вона мені говорила, що діждеться мене обов’язково.
Валя дивилася на нього з сумішшю жалю й тривоги. Вона знала Василя Івановича багато років — добрий, але впертий чоловік, який після втрати дружини наче втратив частину себе.
Любов Петрівна була його сонцем, його радістю, і коли вона пішла, Василь ніби застиг у часі, живучи спогадами.
— Василю, ти ж знаєш… — почала Валя, але він різко її перебив.
— Знаю, Валю, знаю! — Його голос тремтів, але в ньому відчувалася рішучість. — Але я обіцяв. І я поїду. Вона чекає.
Валя лише похитала головою, не знаючи, що сказати. Вона повернулася до своїх грядок, а Василь Іванович, міцно стиснувши букет, пішов до хати.
У його голові роїлися думки, спогади перепліталися з реальністю, і він не міг відокремити одне від іншого. Любов Петрівна справді казала, що чекатиме його.
Це було в їхні останні дні разом, коли вона, лежачи в лікарні, тримала його за руку й шепотіла:
— Ти тільки не забувай мене, Василю. Я чекатиму тебе, де б не була. І квіти принеси, троянди, мої улюблені.
Він пам’ятав кожне її слово, кожен погляд. І тепер, три роки потому, ці слова горіли в його серці, ніби сказані вчора.
Наступного ранку Василь Іванович зібрався в дорогу. Він надів свій старий, але акуратно випрасуваний костюм, узяв букет троянд, загорнутий у вологу тканину, щоб квіти не зів’яли, і сів у свій пошарпаний «Жигулі».
Він не сказав Валі, куди їде, лише кинув, що повернеться за кілька днів. Валя, стоячи біля воріт, лише зітхнула.
— Дивися, Василю, бережи себе, — крикнула вона йому вслід, але він лише махнув рукою, не обертаючись.
Дорога була довгою. Василь Іванович їхав до містечка, де колись вони з Любов’ю Петрівною жили разом, де пройшли їхні найкращі роки.
Там, у маленькому будинку біля річки, вони мріяли про майбутнє, ростили дітей, сміялися й плакали разом. Він не був у тому містечку з того дня, як Любов Петрівна пішла.
Але тепер він відчував, що мусить туди повернутися. Щось у глибині душі підказувало йому, що вона там, чекає його.
По дорозі він зупинився на заправці. Молодий хлопець у яскравій жилетці підійшов до машини.
— Куди їдемо, діду? — весело запитав він, протираючи скло.
— До Любочки, — відповів Василь Іванович, не відводячи погляду від дороги. — Вона чекає.
Хлопець здивовано глянув на нього, але нічого не сказав. Він лише кивнув і пішов назад до каси. Василь Іванович не помітив його погляду — його думки були далеко, у минулому.
Коли він дістався до містечка, сонце вже сідало. Вузькі вулички, старі будинки, знайомий запах річки — усе було таким, як він пам’ятав.
Він припаркував машину біля їхнього старого будинку. Будинок стояв закинутим, вікна були темними, а сад заріс бур’янами.
Але Василь Іванович цього не бачив. У його очах будинок сяяв, як колись, а на ґанку стояла Любов Петрівна, усміхаючись.
Він вийшов із машини, тримаючи букет, і повільно пішов до будинку. Його серце калатало, наче він знову був молодим хлопцем, який іде на перше побачення.
— Любочко, я приїхав, — тихо сказав він, стоячи перед дверима. — Я привіз тобі троянди, як обіцяв.
Двері були замкнені. Він постукав, але ніхто не відчинив. Василь Іванович не здивувався — він знав, що Любов Петрівна десь поруч. Він сів на стару лавку біля будинку, поклав букет поруч і почав розповідати.
— Пам’ятаєш, як ми тут гуляли? — говорив він, дивлячись у темряву. — Ти завжди казала, що річка співає, а я сміявся, бо не чув ніякої пісні. Але тепер чую, Любочко. Чую.
Він сидів так до глибокої ночі, розповідаючи невидимій Любові Петрівні про все, що сталося за ці три роки. Про те, як сумує за нею, як садить квіти, як сусідка Валя лає його за те, що він забуває поливати грядки. І весь цей час він тримав букет, наче боявся, що квіти зникнуть, якщо він їх відпустить.
Наступного дня Василь Іванович пішов до річки. Він пам’ятав, як вони з Любов’ю Петрівною любили сидіти на березі, слухаючи шум води. Він знайшов їхнє улюблене місце — стару вербу, що нахилилася над річкою. Там він розстелив стару ковдру, яку взяв із машини, і поклав поруч букет.
— Ось, Любочко, я привіз тобі квіти, — сказав він, усміхаючись. — Ти ж казала, що кремові троянди — це як маленькі сонця. Дивися, які вони гарні.
Він сидів там весь день, згадуючи їхні розмови, їхні мрії. Іноді він сміявся, іноді плакав, але весь час відчував, що Любов Петрівна поруч. Він не бачив її, але відчував її присутність у шелесті листя, у плескоті води, у теплі сонячних променів.
Коли сонце почало сідати, до нього підійшла старенька жінка. Вона була місцевою, жила неподалік. Її звали Марія Степанівна, і вона пам’ятала Василя Івановича ще з тих часів, коли він із Любов’ю Петрівною жили тут.
— Василю? — здивовано запитала вона. — Ти що тут робиш?
Він підвів голову й усміхнувся.
— Квіти Любочці приніс, — відповів він, показуючи на букет.
Марія Степанівна зітхнула. Вона не стала нічого казати. Натомість вона сіла поруч і почала згадувати.
— Пам’ятаю, як ви з Любов’ю тут гуляли, — сказала вона. — Вона завжди була така весела, така світла. І квіти любила. Казала, що квіти — це Божий подарунок.
Василь Іванович кивнув, його очі блищали від сліз.
— Вона й мені так казала, — тихо промовив він. — І я обіцяв, що завжди приноситиму їй квіти.
Вони сиділи ще довго, згадуючи Любов Петрівну, їхнє життя, їхнє містечко. Марія Степанівна розповідала історії, які Василь Іванович уже забув, а він ділився спогадами, які берег у серці. І весь цей час букет півоній лежав між ними, наче місток між минулим і сьогоденням.
На третій день Василь Іванович вирішив, що пора повертатися додому. Але перед тим він пішов на кладовище. Він не був там давно, але тепер відчув, що мусить.
Він узяв букет і пішов. Кам’яна плита була холодною, але квіти, які він поклав на неї, здавалися живими, теплими.
— Ось, Любочко, я виконав свою обіцянку, — сказав він, стоячи перед могилою. — Я знаю, ти тут, зі мною. І я приходитиму ще, обіцяю.
Він стояв там довго, мовчки, відчуваючи, як біль у його серці змішується з тихою радістю. Він знав, що Любов Петрівна не пішла назавжди. Вона була в кожному його дні, у кожному його подиху.
Коли він повернувся додому, Валя чекала його біля воріт.
— Ну що, Василю, відвіз квіти? — запитала вона, намагаючись приховати тривогу.
— Відвіз, — відповів він, усміхаючись. — І вона була рада.
Валя лише кивнула, не ставлячи більше питань. Вона бачила, що в очах Василя Івановича з’явився спокій, якого не було раніше. І вона знала, що цього разу він справді знайшов те, що шукав.
Минали тижні, місяці, але Василь Іванович не переставав садити кремові троянди. Його сад ставав усе красивішим, і сусіди часто зупинялися, щоб помилуватися квітами.
Іноді він брав букет і їхав до того містечка, до річки, до їхнього будинку. Іноді залишав квіти на могилі. Але щоразу він відчував, що Любов Петрівна поруч, усміхається йому, як колись.
— Ти ж казала, що діждетесь мене, — шепотів він, дивлячись на зорі. — І я знаю, що ти чекаєш.
І з цими словами він повертався до свого саду, де троянди цвіли, наче маленькі сонця, нагадуючи йому про любов, яка ніколи не згасне.
Тетяна Макаренко
