– Ці палички в стаканах, це “роги твої” Стьопо. — Це життя, Галю. Це твій майбутній лимон до чаю, — Степан обережно відпустив її руку. — Ти казала «роги», а це — корона

— Ці палички в стаканах, що ти натикала по всьому підвіконню, це «роги твої», Стьопо! — Галина Михайлівна з гуркотом поставила на стіл порожню лійку. — Отак вони ростуть, гілкуються, і скоро нам у хаті місця не залишиться, як і в твоїй совісті!

Степан, який саме намагався розгледіти крізь окуляри крихітну бруньку на живці лимона, навіть не здригнувся. Він звик до щотижневих «штормів», що налітали зі сторони дружини щоразу, як він приносив додому новий горщик чи пакунок із ґрунтом.

— Галю, не починай. Це не палички, це рідкісний сорт «Павловського» лимона. Коли вони пустять коріння, ми будемо пити чай із власними цитрусами. Це ж вітаміни, це естетика!

— Естетика? — Галина сплеснула руками, ледь не зачепивши фікус на кутку столу. — У нас на кухні скоро буде не естетика, а джунглі Амазонки! Я вчора ледь не заварила твій добривний порошок замість крохмалю. Ти подивися на себе: дорослий чоловік, колишній голова сільради, а носишся з тими баночками, наче з малими дітьми! Краще б паркан підпер, він на чесному слові тримається!

— Паркан почекає, Галю. У паркана немає вегетативного періоду, а в лимона є. Ти ж не кричиш на піаніста, коли він репетирує? От і я — творець саду в мініатюрі.

— Творець! — підхопила дружина, переходячи на вищі тони. — Ти творець безладу! Всі підвіконня зайняті. Я навіть розсаду помідорів не маю куди ткнути, бо там твої «шляхетні» бур’яни сидять. І не смій мені казати про «Павловський» сорт. Минулого року твій «шляхетний» гранат засох, ледь встиг два листки випустити. А скільки я тоді за воду заплатила, ти рахував?

Степан нарешті відірвався від склянки й випрямився. Його обличчя набуло вигляду ображеної гідності.

— Гранат загинув через твій протяг! Хто відчиняв вікно в листопаді, бо їй «душно було від моїх розмов»? Ти вбила перспективне дерево, Галю. Це була справжня трагедія для вітчизняної ботаніки. А щодо помідорів — твій «бичачий лоб» все одно щороку фітофтора з’їдає. То нащо переводити місце на те, що не приносить радості очам?

— Ах, радості очам?! — Галина почала стрімко ходити кухнею. — А борщ тобі теж «радість очам» приносить, чи ти його шлунком відчуваєш? Коли взимку будемо їсти порожні макарони, я тобі ці лимонні палички на стіл подам. Будеш гризти «естетику»!

— Ти завжди все зводиш до їжі. Людина живе не хлібом єдиним, а й ароматом квітучого помаранча! — Степан підняв вказівний палець догори. — Ось побачиш, через місяць тут буде такий запах, що сусіди заздритимуть.

— Сусіди вже й так заздрять, Стьопо. Тільки не лимонам, а моєму терпінню! Вчора баба Ганна питала, чи ти ще не почав із кактусами розмовляти. Я сказала, що ти з ними вже не просто розмовляєш, а, мабуть, вечірні молитви читаєш, щоб вони голки не скинули.

— Ганна нічого не тямить у високій культурі! — вигукнув Степан. — Вона все життя тільки гній під огірки тягала. А я прагну до досконалості. І ці палички, як ти висловилася, це майбутнє нашого затишку!

— Затишок — це коли я можу поставити каструлю на підвіконня, щоб охолола, а не вишукувати міліметр вільного простору між твоїми дренажами! — Галина зупинилася прямо перед ним, вперши руки в боки. — Або ти прибираєш ці склянки до вечора, або я влаштую твоїм «рогам» глобальне потепління в духовці!

— Тільки спробуй! — Степан закрив склянки собою, наче щитом. — Це приватна власність! Це мій інтелектуальний внесок у господарство!

— Твій внесок — це три мішки торфу в коридорі, об які я щодня спотикаюся! — відрізала Галина. — Вибирай: або я, або твій ботанічний сад!

Степан хвилину мовчав, дивлячись на розгнівану дружину, а потім тихо, але твердо промовив:

— Галю, лимон хоча б мовчить, коли я його поливаю. А ти — як тропічна злива: гарно, але мокро й шумно. Дай брунькам розкритися, і ти сама перша побіжиш робити з цим лимоном селфі для свого фейсбуку.

Галина зітхнула, махнула рукою і вийшла з кухні, кинувши наостанок:
— Дивись мені, Стьопо… Якщо через місяць не зацвіте — сама особисто висаджу туди цибулю. На перо!

Степан усміхнувся, обережно протер скло на стакані й прошепотів:

— Чули? Ростіть швидше, бо будемо ми, хлопці, замість цитрусового раю звичайною засмажкою в супі.

Минув рівно місяць. Кухня перетворилася на зону відчуження, де кожен крок узгоджувався з «дислокацією зелених об’єктів».

Степан за цей час схуд, став ще уважнішим до дрібниць і, здавалося, навчився визначати вологість повітря власним носом. Галина ж тримала суворий нейтралітет, хоча щоранку, проходячи повз підвіконня, підозріло примружувала очі.

— Ну що, Стьопо, де твій цитрусовий рай? — Галина Михайлівна увійшла на кухню з оберемком свіжої цибулі, яку демонстративно кинула на стіл. — Оце я розумію — вітаміни. Виросли за тиждень без жодних латинських назв і танців із бубном. А твої «роги» як стояли палицями, так і стоять. Тільки склянки помутніли.

Степан, який саме підливав воду з піпетки в одну зі склянок, навіть не повернув голови.

— Галю, терпіння — це чеснота, якої тобі бракує. Це тобі не бур’ян, це аристократія рослинного світу. Ти бачиш цей калюс? — він обережно підняв одну склянку до світла. — Тут уже формується коренева система. Це як поява дитини, Галю. Не можна квапити природу.

— Поява дитини?! Стьопо, ти вже зовсім з тими палицями з’їхав! — вона підійшла ближче, загрозливо помахуючи пучком цибулі. — Я вчора бачила, як ти з ними шепотівся. «Рости, мій золотий, не слухай цю злу жінку».

Це я — зла жінка?! Я, яка терпить цей склад склотари в хаті?

— Ти пересмикуєш факти, — спокійно відповів Степан, хоча руки в нього трохи затремтіли. — Я казав «енергійна жінка». А шепіт допомагає рослинам відчувати вуглекислий газ і турботу. Це науково доведений метод.

— Науково доведений метод — це коли в хаті можна підвіконня протерти, не граючи в тетріс склянками! — Галина виставила палець вперед. — Термін вийшов. Сьогодні субота. Обіцяв місяць — місяць пройшов. Де квіти? Де аромат помаранча? Я чую тільки запах сирої землі та твого впертого характеру.

— Ще тиждень, Галю. Буквально один тиждень! — Степан нарешті розвернувся, і в його очах був справжній розпач. — Ти ж не викидаєш пиріг із духовки, коли він ще сирий всередині, тільки тому, що таймер дзвонить?

— Твій пиріг уже підгорів збоку, Стьопо! — Галина не вгамовувалася. — Ти подивися на п’яту склянку зліва. Вона чорна! Там життя немає, там тільки твої ілюзії гниють. Ти забив мені голову цією естетикою, а в результаті ми маємо лабораторію божевільного вченого посеред сільської кухні. Люди в гості зайти бояться, бо думають, що ти тут якісь аналізи вирощуєш!

— Нехай бояться! — вигукнув Степан. — Культура завжди викликала страх у неосвічених мас! Ганна вчора заглядала у вікно, то я їй показав на живці й сказав, що це нова розробка для боротьби з колорадським жуком. Більше не підходить!

— Ой, лишенько… Ти ще й Ганні набрехав! Тепер завтра все село знатиме, що в нас на підвіконні росте. Стьопо, це край. Прибирай. Зараз же.

Вона схопила першу-ліпшу порожню банку, щоб почати «евакуацію», але Степан перехопив її руку. Протягом хвилини вони стояли в німій сцені, тримаючись за стару майонезну банку, як за останній бастіон своїх переконань.

— Галю, благаю… Поглянь сюди, — голос Степана став зовсім тихим.

Він підвів її до найдальшого кутка, де в маленькій скляночці з-під дитячого пюре сиділа найтонша «паличка». На самому її вершечку, майже непомітне для неозброєного ока, проклюнулося щось крихітне й неймовірно зелене. Це не була просто брунька — це був малесенький, гострий як спис, листочок.

Галина замовкла. Вона наблизила обличчя так близько, що її дихання залишило слід на склі.

— Це… воно? — прошепотіла вона, втрачаючи весь свій запал.

— Це життя, Галю. Це твій майбутній лимон до чаю, — Степан обережно відпустив її руку. — Ти казала «роги», а це — корона.

Галина Михайлівна довго дивилася на цей зелений міліметр. Потім повільно поклала цибулю на стіл, поправила фартух і зітхнула так глибоко, що фікус на кутку здригнувся.

— Гаразд, Стьопо. Твоя взяла. Ще тиждень. Але якщо він не розправиться — я підсиплю туди добриво для кактусів, щоб він ріс з колючками, як і твій характер.

Вона вийшла, але Степан помітив, як біля дверей вона обернулася й крадькома перевірила, чи не дує з щілини у вікні. Він переможно усміхнувся й почав натирати склянки до блиску. Його «роги» нарешті почали скидати стару шкіру, перетворюючись на легенду їхнього підвіконня.

Наталія Веселка

You cannot copy content of this page