У маленькому селі, загубленому серед пагорбів, де дороги ще й досі бруковані старим каменем, а люди живуть за ритмом церкви та сезонів, новини розлітаються швидше, ніж вітер з гір.
Село було не велике – десь триста дворів, клуб, магазин, школа і церква святого Юрія. Всі знали один одного з дитинства, пліткували на лавках біля хат, на весіллях і похоронах.
А найгучніші розмови завжди крутилися навколо тих, хто поїхав на заробітки за кордон і повернувся.
Надія була з тих, кого в селі вважали “золотою дівчиною”. Висока, струнка, з довгою русявою косою, яку заплітала ще з шкільних років.
Вийшла заміж за Івана – хлопця з сусідньої вулиці, гарного тракториста, який умів і хату полагодити, і на гармошці зіграти.
Весілля гули на все село три дні, з музикою, танцями і горами вареників. Було у них двох синів – старший Тарасик і молодший Петрик.
Але життя в селі ставало все важчим: зарплати на фермі мізерні, городу не вистачає, а діти ростуть, треба на школу, на одяг, на мрію про краще.
– Надійко, може, поїдеш до Польщі? – радила їй свекруха Марія Петрівна ще п’ять років тому. – Там наша кума Олена працює на полуницях, каже, за сезон тисячу євро можна заробити. А Іван тут з дітьми впорається, я допоможу.
Надія довго вагалася. Плакала ночами, обіймаючи Івана.
– А якщо я поїду, ти мене чекатимеш? – питала шепотом.
– Звісно, чекаю, люба. Ти ж для сім’ї, для дітей. Повернешся – хату нову побудуємо, машину купимо.
Так Надія поїхала. Спочатку на сезон, потім на другий, третій. Працювала в Польщі на фабриці, потім у Італії доглядальницею за старенькою пані. Гроші слала регулярно – на хату, на навчання хлопцям, на весілля сусідам, щоб не осуджували. Дзвонила щовечора по відео, плакала, коли сини росли без неї.
– Мамо, коли приїдеш? – питав Тарасик, вже підліток.
– Скоро, синочку, скоро. Ось зароблю ще трошки…
Але роки йшли. Іван у селі тримався. Працював, виховував синів, допомагала свекруха. Але люди пліткували.
– Бачили, як Іван з тією вдовицею Ганною з кінця села ходив на танці в клубі? – шепотіла тітка Одарка сусідкам на лавці біля магазину.
– Та ну, то ж просто потанцювали. Надія ж далеко, чоловік же не залізний, – відмахувалася тітка Соломія.
– Все одно не добре. А Надія там, кажуть, з якимось італійцем заприятелювала. Олена розповідала, що бачила фото в інтернеті.
Плітки гасли, бо Надія приїжджала на Різдво чи на Великдень – з подарунками, усміхнена, обіймала всіх. Село заспокоювалося.
Але цього літа все змінилося.
Була середина липня, спека стояла нестерпна. Автобус з Львова під’їхав до зупинки біля церкви, і з нього вийшла Надія. Але не сама.
З нею вийшов чоловік – високий, смаглявий, з бородою, в стильній сорочці і джинсах. І за руку тримав маленьку дівчинку – років п’яти, з чорними кучериками і великими очима.
Дівчинка тримала в руках ляльку і боязко озиралася.
Село завмерло.
Спочатку побачила тітка Одарка, яка саме йшла з відрами по воду.
– Боже мій, то Надія! А це хто з нею? – закричала вона так, що почули на всю вулицю.
За хвилину біля зупинки зібралася юрба. Жінки, діди, діти – всі витріщалися.
– Надійко, дочко, хто це? – підбігла свекруха Марія Петрівна, бліда як стіна.
Надія усміхнулася, але якось нервово.
– Мамо Маріє, це… це Маріо. Мій… чоловік. А це наша донечка Софія.
Село ахнуло. Хтось перехрестився, хтось закрив рота рукою.
Іван стояв осторонь, з синами. Тарасик і Петрик дивилися на чужу дівчинку з подивом.
– Надія… як же так? – прошепотів Іван, голос тремтів.
– Іване, пробач… Я не хотіла так. Але життя… Воно склалося інакше.
Тієї ж вечора село гуділо, як вулик.
У магазині в Параски зібралися жінки.
– Ви чули? Надія приїхала не сама! З італійцем якимось і дитиною! – кричала тітка Одарка, розмахуючи руками.
– Та я бачила на власні очі! Дівчинка – викапана Надія, тільки смаглява. Каже “мама” італійською!
– А Іван що? Бідний, як він тепер? – зітхала Соломія. – П’ять років чекав, як пес вірний, а вона… зрадниця!
– Не зрадниця, а життя таке. Там за кордоном люди інші. Маріо той, кажуть, багатий, має ресторан у Римі. Надія там офіціанткою працювала, ось і закрутилося.
– Але ж вона заміжня! За Івана! Діти спільні! Як вона могла так вчинити? Ціле село сміятиметься з Івана!
Чоловіки в клубі обговорювали по-своєму.
– Іване, брате, тримайся, – плескав по плечу сусід Микола. – Жінки – вони такі. Поїхала за грошима, а знайшла чужого чоловіка.
– Та що ви кажете, – відмахувався Іван, але очі червоні були. – Може, то не те… Може, дитина від когось іншого…
– Ні, Іване, всі чули. Вона сказала “наша донечка”. Прямо при всіх!
Свекруха Марія Петрівна плакала вдома.
– Сину мій, як же так? Я ж її любила, як дочку. Готувала, доглядала онуків. А вона… З чужинцем! І дитину привела чужу!
Тарасик, старший син, кричав на матір, коли вона прийшла до хати.
– Мамо, як ти могла? Ти нас кинула, а тепер з цією… з сестрою чужою?
– Тарасику, це твоя сестричка теж.
– Ні! Вона італійська! Говорить не по-нашому!
Молодший Петрик просто плакав і ховався за бабусю.
Надія з Маріо оселилися в старій хаті її батьків, яка стояла порожня. Маріо намагався бути ввічливим – вітався з сусідами, купував цукерки дітям.
– Buon giorno! – казав він усмішливо.
Але село не приймало.
На вулиці шепотіли за спиною:
– Диви, чужак. А Надія – як пані стала. Волосся пофарбувала, одяг модний.
– І як вона не соромиться? Привезла дитину і чоловіка чужого!
– Тихо. Але все одно – гріх!
Отець Василь у церкві на проповіді натякав:
– Брати і сестри, пам’ятайте про вірність. Шлюб – це перед Богом. Не кидайте своїх, не шукайте чужого щастя за морями.
Всі знали, про кого йдеться.
Надія намагалася пояснити подругам.
Зустрілася з Оленою, тією самою кумою, яка колись радила їхати.
– Олено, ти ж розумієш. Я там сама, самотня. Іван дзвонив рідко, проблеми свої. А Маріо… Він добрий, піклується. Допоміг мені, коли важко було.
– Надійко, я розумію. Але село не зрозуміє. Тут всі консервативні. Іван бідний страждає.
– Я йому пропонувала розлучитися. Але він не хоче. Каже, чекав, чекатиме.
Плітки ширилися. Хтось казав, що Маріо – мафіозі. Хтось – що Надія за гроші з ним. Діти в школі дражнили Тарасика і
Петрика: “Ваша мама італійка зрадниця!”
Іван почав зловживати. Приходив до хати Надії.
– Надько, повернися! Забудь того італійця! Діти плачуть!
– Іване, пізно. Я люблю Маріо. І Софію. Вона наша дитина.
– Наша? Ти мене зрадила!
– Ти теж з Ганною ходив, я знаю. Плітки доходили.
– То не те! Просто потанцювали!
Скандали лунали на все село.
Одного вечора зібралися на сільській раді. Голова села, дядько Степан, скликав збори “про мораль”.
– Товариство, що діється? Надія нашу приїхала з чужинцем! Діти страждають, Іван страждає. Як нам бути?
Жінки кричали:
– Вигнати їх! Нехай їдуть назад до Італії!
– Ні, шкода дітей. Надія ж наша, з села.
– Але як вона могла так вчинити? Ми ж її поважали!
Чоловіки мовчали, але кивали.
Надія прийшла на збори з Маріо і Софією.
– Люди добрі, – сказала вона голосом, що тремтів. – Я не просила судити мене. Я працювала для сім’ї, для села. Гроші слала не тільки своїм, а й на церкву, на школу. А любов… Вона прийшла несподівано. Маріо – добра людина. Він хоче тут жити, хату ремонтувати, бізнес якийсь відкрити – може, кафе для туристів.
Маріо встав, ламаною українською:
– Я люблю Надія. Люблю Україна. Хочу бути тут. Допомагати.
Але село не повірило.
– Іди геть, чужак! – крикнув хтось ззаду.
Софію дівчинка заплакала.
Надія взяла її на руки і вийшла.
Минуло кілька місяців. Надія з Маріо і Софією жили окремо. Іван подав на розлучення, але суд затягувався. Діти іноді приходили до матері, гралися з сестричкою, але соромилися.
Село все не могло заспокоїтися.
На лавках шепотіли:
– Бачили, як Надія з Маріо по гриби ходили? Щасливі, як молодята.
– А Іван з Ганною тепер офіційно зустрічається.
– От бачите, обидва винні.
– Але Надія першою зрадила!
– Ні, життя змусило.
Плітки повільно вщухали. Прийшла осінь, потім зима. Маріо почав ремонтувати хату, посадив виноград, як в Італії. Софію віддали в дитячий садок – вона швидко вчила українську.
Одного разу на Різдво Надія запросила всіх – і колишню свекруху, і Івана з синами – на вечерю.
– Прийдіть, люди. Помирімося. Життя коротке.
Деякі прийшли. Посиділи, поспівали колядок. Маріо грав на гітарі італійські пісні.
Тітка Одарка сказала:
– Ех, Надійко, не думали ми, що ти так вчиниш. Але може, Бог простить.
– І ми пробачимо, – додала Соломія.
Село не забуло, але почало приймати. Бо життя триває, а люди – вони різні.
А Надія іноді сиділа на лавці біля хати і думала: “Як же так сталося? Я ж просто хотіла кращого для всіх…”
І село шепотіло: “Хто б подумав, що тиха Надія так вчинить…”
Світлана Малосвітна
