— Цього року Людочка вступатиме до вишу, житиме у твоїй квартирі, — заявила невістці Кіра Борисівна.
— Мариночко, ти хоч салату скуштуй, я ж для вас старалася, — голос Кіри Борисівни солодко тягнувся, мов густий мед. — Зовсім схудла, дитино, на тобі ж лиця немає.
Марина ввічливо всміхнулася й легенько торкнула виделкою листок салату. Вечеряти у свекрухи для неї було справжнім випробуванням. Олег, її чоловік, сидів поруч і з апетитом наминав материні страви, навіть не помічаючи напруги, що висіла у повітрі важкою хмарою. Для нього це був звичайний недільний вечір, а для Марини — чергова інспекція її життя під мікроскопом.
— Дякую, Кіро Борисівно, дуже смачно. Просто я перед виходом трохи перекусила, — збрехала вона, відчуваючи, як погляд свекрухи, гострий і холодний, пронизує її.
— Перекусила вона… Своїми сухими бутербродами, мабуть, не наїсися? — зітхнула свекруха так демонстративно, що ложки на столі, здавалося, задзвенять від обурення. — Ось що я подумала, дітки. Роки-то летять. Людочка, наша — дочка моєї молодшої сестри, цього року школу закінчує. Розумниця, на золоту медаль іде. У медичний вступати збирається, до Києва їде.
Марина напружилася. Будь-яка згадка про численну родину Олега, розкидану по всій країні, зазвичай передвіщала якесь прохання, ретельно загорнуте у форму невинного повідомлення.
Олег, навпаки, пожвавішав, відклав вилку.
— Люда? Та ну! Оце молодець! Я ж її пам’ятаю — ще зовсім малу, ось таку, — він показав рукою десь на рівні столу. — Востаннє бачилися, здається, років сім тому, на ювілеї у тітки Валі.
— От-от, сім років минуло! — підхопила Кіра Борисівна, її очі блиснули переможно, ніби вона щойно зловила їх на чомусь важливому. — Дівчина виросла, красуня! І розумна. У наш час без вищої освіти нікуди. Ми тут із Галею, її матір’ю, порадилися. Гуртожиток — самі знаєте, не варіант. А дитині ж потрібні умови, щоб вчитися.
Марина мовчки зробила ковток води, відчуваючи, як по спині пробіг холодок. Вона здогадувалася, до чого хилиться розмова. Кожен склад, кожна пауза були виважені й вели до єдиної, передбачуваної цілі.
Олег безтурботно кивнув:
— Та, гуртожиток — не цукор. Я сам через це пройшов, знаю.
— От-от, синку! Ти ж сам знаєш! — переможно вигукнула Кіра Борисівна й уважно глянула на Марину. — Тож ми з Галею вирішили: цього року Людочка вступає й житиме у твоїй квартирі, Мариночко.
Час зупинився. Вилка випала з рук невістки й дзенькнула об тарілку. Олег застиг, дивлячись то на матір, то на дружину. У кімнаті повисла тиша, яку порушував лише рівний цокіт настінного годинника. Квартира. Її квартира. Двокімнатна, у гарному районі — подарунок від батьків, оформлена на неї задовго до заміжжя. Її фортеця, її особистий простір.
— Що? — ледве чутно перепитала Марина, сама ледь упізнаючи власний голос.
— А що такого? — щиро здивувалася Кіра Борисівна, звівши брови. — Квартира ж напівпорожня, друга кімната стоїть без діла. Хіба шкода для племінниці чоловіка? Дівчинка тиха, домашня, не заважатиме. Ти й приглянеш за нею трохи. Усе ж таки, вона сама у великому місті. А так — під вашим наглядом, ми з Галею спокійні будемо.
Говорила вона тоном, який не залишав простору для сумнівів — ніби все давно вирішено. Так, наче пропонувала взяти на перетримку кошеня, а не поселити в їхній оселі сторонню людину на найближчі кілька років.
Олег відкашлявся:
— Мамо, зачекай. Якось це… неочікувано. Ми з Мариною не обговорювали цього.
— А що тут обговорювати? — різко сказала свекруха, її солодкий тон миттєво змінився. — Рідні люди повинні допомагати одне одному! Чи ви не родина? Маринко, я до тебе звертаюся. Совість у тебе є? Дитина по чужих кутках тинятиметься, коли у вас ціла кімната пустує! Галя мені цього ніколи не пробачить, якщо я племінницю не прилаштую.
Марина підняла очі. Зовні — спокійна, усередині — буря.
— Кіро Борисівно, я розумію вашу турботу про Люду. Але моя квартира — не гуртожиток. Ми з Олегом живемо удвох і не планували нікого підселяти.
— Не планували вони! — перекривила свекруха. — А про сім’ю ти подумала? Олег — її двоюрідний брат! Хочеш, щоб люди пальцем тикали? Мовляв, дружина рідню на поріг не пускає?
Марина перевела погляд на чоловіка. Він виглядав розгубленим і втомленим. Олег терпіти не міг сварок, особливо з матір’ю. В його очах застигло благання: «Потерпи, будь ласка, поговорімо потім, тільки не зараз…»
— Мамо, це ж Маринина квартира, — тихо, але впевнено мовив він. — Ми не можемо вирішувати без неї.
— Ах от як! — Кіра Борисівна різко підвелася, щоки її вкрилися червоними плямами. — Квартира Маринина! А ти, значить, там на пташиних правах, синку? Я тебе ростила, ночей не спала, а тепер якась дівчина буде моїй родині вказувати, де їм жити? Я думала, невістка у мене людина, а вона…
Марина теж підвелася.
— Кіро Борисівно, не треба переходити на особистості. Моя відповідь — ні. Люда не житиме у моїй квартирі. І це остаточне рішення.
Вона взяла сумочку й поглянула на чоловіка:
— Ходімо, Олеже.
Олег, блідий і мовчазний, підвівся й, не глянувши на матір, пішов за дружиною до виходу.
— Я тобі цього не пробачу, Марино! Чуєш? Не пробачу! — долинало їм услід.
Додому вони їхали в тиші. Олег міцно стискав кермо, Марина дивилася у вікно, на вогні міста, що розпливалися у склі, мов акварель. Вона знала — це тільки початок. Кіра Борисівна просто так не відступить. Це був перший етап у довгій суперечці.
Дорогою додому вони майже не розмовляли, хоча їхати було майже сто кілометрів. Тиша між ними була густою, як осінній туман. Лише коли двері за ними зачинилися, Олег нарешті озвався:
— Марино, ти могла б із нею трохи м’якше. Навіщо так одразу, в штики?
— А як треба було, Олеже? — спокійно, але твердо відповіла Марина. — Усміхатися й кивати? Запропонувати вибрати для Люди кімнату, де краще світло? Це моя квартира. Моя. І я не хочу ділити її ні з ким, окрім тебе.
— Але ж вона дитина! Рідня! Мама має рацію, ми ж сім’я!
— Сім’я — це ми з тобою, — відрізала Марина. — А всі інші — просто родичі. Їм треба допомагати, коли маєш можливість, але не ціною власного спокою. Поселити у наш дім студентку на шість років — це не «допомога». Це повна перебудова нашого життя. Ти до цього готовий? До того, що у нас більше не буде власного простору? Що вечорами ми слухатимемо її телефонні розмови, а вранці стоятимемо в черзі до ванної? Що вона водитиме друзів? А якщо з’явиться хлопець? Ти про це думав?
Олег стомлено провів рукою по обличчю.
— Не знаю. Я ні про що не думав. Мати так навалилася…
— От саме, навалилася. Бо звикла, що все завжди буде так, як вона сказала. Але зі мною цей номер не пройде. І я дуже сподіваюся, що ти — на моєму боці.
Він підійшов і обійняв її.
— Я на твоєму боці. Завжди. Просто… дай мені трохи часу. Мушу поговорити з мамою, заспокоїти її.
Тільки заспокоїти Кіру Борисівну було неможливо. Наступного дня вона почала справжню телефонну облогу. Дзвонила Олегові на роботу, нарікала на невдячність невістки. Потім — своїй сестрі Галі, матері Люди, викладаючи історію у найпохмуріших барвах.
За кілька днів подзвонила й сама тітка Галя.
— Мариночко, добрий день, — защебетав у слухавці лагідний, але напружений голос. — Це тітка Галя, мама Люди. Кіра все мені розповіла. Ти не ображайся на неї, вона ж жінка гаряча, за родину горою. Я все розумію, у вас своє життя. Але й ти нас зрозумій: дівчинка сама їде до чужого міста. Я ночами не сплю, все думаю. Може, хоча б на перший час її приймете? Ну хоч на місяць, поки звикне, квартиру знайде?
Марина зітхнула. Вона добре знала цю тактику — «нога в дверях». «На місяць», а потім з’ясується, що квартири немає, грошей не вистачає. І от місяць розтягується на роки.
— Галино Іванівно, я розумію ваші хвилювання, — м’яко, але твердо відповіла вона. — Та, на жаль, не можу допомогти. Ми не можемо нікого поселяти навіть тимчасово.
У слухавці запала тиша.
— Зрозуміло, — холодно промовила тітка. — Значить, Кіра мала рацію. Ну що ж, дякую, що вислухали. Якось самі впораємося.
І зв’язок урвався.
Увечері Олег повернувся з роботи похмурий.
— Мені дзвонила тітка Галя. Казала, все що думає про нас. Потім — мама. Каже, що у неї тиск підскочив, і якщо щось трапиться, це буде на твоїй совісті.
Марина мовчки налила йому чай.
— На моїй совісті буде тільки те, за що я справді відповідаю, — спокійно сказала вона. — А за здоров’я твоєї мами відповідає вона сама. Не треба було так накручувати себе через чуже житло.
— Це не чуже житло! Ти ж моя дружина!
— Але квартира — моя. І розмову закінчимо. Моє рішення не зміниться. Якщо твоя мама й тітка хочуть зробити з цього сварку — це їхнє право. Але ми не повинні піддаватися.
Наступні тижні стали справжнім випробуванням. Кіра Борисівна підняла всю родину — тіток, бабусь, навіть далеких кузин, яких Марина зроду не бачила. Дзвінки, повідомлення, докори — з усіх боків. Олег тримався, але було видно, як це його втомлює. Він став мовчазним і роздратованим.
А потім, у суботу зранку, у двері подзвонили. На порозі стояла Кіра Борисівна — урочиста, наче на параді. А за її спиною, переминаючись з ноги на ногу, — дівчина років сімнадцяти з великими наївними очима й модним рюкзаком за плечима.
— А ось і ми! — оголосила свекруха, переступаючи поріг. — Знайомся, Маринко, це Люда. А це, Людо, дружина твого брата Олега. Ми приїхали на день відкритих дверей у інститут — от і вирішили заодно до вас зазирнути.
Марина остовпіла. Це був верх невихованості, привести ту саму дівчину, через яку все й почалося, просто до неї додому.
— Доброго дня, — несміливо прошепотіла Люда.
Олег вийшов із кімнати, й на його обличчі застигло щире здивування.
— Мамо? Людо? Ви що тут робите?
— А що, уже й у гості до рідного сина не можна? — насупилася Кіра Борисівна. — Люда міста зовсім не знає, я її привезла. Думаю, покажемо їй квартиру, де вона житиме. Нехай звикає.
Говорила вона так, наче не було жодних сварок, жодних дзвінків, жодних слів «ні».
Марина зробила глибокий вдих.
— Кіро Борисівно, Людо, проходьте на кухню, я поставлю чайник. Але одразу хочу, щоб не було непорозумінь. Людо, мені шкода, якщо тебе ввели в оману, але жити ти у нас не будеш. Моє рішення залишається незмінним.
Люда почервоніла й опустила очі. Кіра Борисівна, здавалося, тільки на це й чекала.
— Ти подивися на неї, Олеже! При дитині таке каже! Спеціально хоче образити дівчину! Яке ж у тебе кам’яне серце, Марино!
— У мене не кам’яне серце, — спокійно відповіла Марина, дивлячись свекрусі у вічі. — У мене є почуття власної гідності й особисті межі, які я не дозволю нікому порушувати.
Вона звернулася до дівчини.
— Людо, це не має до тебе особистого стосунку. Ти, певно, гарна й розумна дівчина. Але дорослі іноді ставлять своїх дітей у незручне становище. Твоя тітка і мама вирішили все за тебе, за мене і за мого чоловіка. Так не роблять. Бажаю тобі успіху з вступом. У столиці безліч варіантів житла, і я впевнена, твої батьки допоможуть тобі знайти гарне. Але не тут.
Олег стояв, стискаючи руки. Дивився на матір, на збентежену, майже заплакану Люду, на свою дружину, яка трималася спокійно, холодно, впевнено. І в цю мить у ньому щось змінилося — остаточно й безповоротно.
— Мамо, — сказав він тихо, але в його голосі пролунав такий твердий тон, що всі одразу стихли. — Досить. Ти перейшла всі межі. Марина сто разів сказала «ні». Чому ти не чуєш? Ти поставила у незручне становище всіх: мене, Марину — і найбільше Люду. І, будь ласка, більше не приходь сюди без запрошення.
Очі Кіри Борисівни розширилися від подиву. Вона не чекала такого від свого м’якого, завжди поступливого сина.
— Олеже… сину… що ти таке кажеш? Ти мене просиш піти? Через неї?
— Я прошу поважати нашу сім’ю. Мою і Маринину. Розмова закінчена.
Свекруха з Людою пішли навіть не попивши чаю. Атмосфера була не для спілкування.
Олег підійшов й обійняв дружину.
— Пробач мені, — сказав він глухо. — Пробач, що дозволив цьому зайти так далеко. Я мав зупинити її ще тоді.
Марина притулилася до нього. Вона не плакала — просто відчувала велике, глибоке полегшення. Напруга спала, буря минула. Їм вдалося вистояти.
Стосунки з Кірою Борисівною зійшли нанівець. Вона більше не дзвонила й не приїжджала. Тітка Галя з Людою теж зникли з горизонту. Іноді Олег сам телефонував матері — розмови були короткі й натягнуті. Вона так і не пробачила ні його, ні Марину.
Пізніше вони дізналися, що Люда вступила до інституту й винайняла квартиру разом з подругами десь на околиці міста.
Іноді, тихими вечорами, сидячи з Олегом у затишній вітальні, Марина думала, як легко можна було все зруйнувати. Варто було лише одного разу поступитися, погодитися «на місяць», і їхнє життя перетворилося б на нескінченну метушню й побутовий хаос. Але вона вистояла. І Олег — з нею. Їхня справжня перемога була не над свекрухою. Вона була — за право бути собою. І за спокій у власному домі.
