— Оленко, мила, передай мені, будь ласка, серветки. Тільки акуратно, а то вчора ти чашку впустила. Руки в тебе… ну, сільські, мабуть.
Маргарита Степановна посміхається, але губи стиснуті в тонку лінію. За столом троє її подруг: Зінаїда Іванівна, Людмила й Тамара. Вони переглядаються, але мовчать. Олена червоніє, пальці тремтять. Вона передає серветницю й ховає руки під стіл.
Артем сидить поруч з матір’ю, виделка застигла на півдорозі до рота. Він дивиться на Олену, потім на матір. Мовчить. Маргарита вранці просила його: «Не влаштовуй сцен, я просто хочу познайомити тебе з моїми подругами». Він пообіцяв.
— Маргарито, ну навіщо ти так? — Зінаїда Іванівна намагається розрядити обстановку, але господиня не чує.
— Я щось не так сказала? Я просто констатую факт. У дівчини немає вищої освіти, вона працює в реєстратурі, з родини, де дітей п’ятеро, а грошей — просто немає. Артем закінчив інститут із червоним дипломом, проектує складні об’єкти, купив квартиру. А вона навіть турку від кавоварки відрізнити не може! Вчора просила допомогти — вона розчинної насипала. У мою турку!
Олена встає. Обличчя поблідло. Губи стиснуті.
— Вибачте. Я піду.
Вона йде в передпокій. Надіває своє старе пальто — єдине. Артем схоплюється, але Маргарита хапає його за рукав.
— Сядь. Ми ще не закінчили.
— Мамо, ти взагалі про що?!
— Про те, що ти сліпий. — Маргарита говорить голосно, гості чують кожне слово. — Ця дівчина приїхала з глушини, щоб знайти тепле містечко. Я таких бачила. Їм потрібна квартира й зарплата, а не ти. Вона використовує тебе!
Артем різко вириває руку.
— Використовує? Мамо, ти хоч розумієш, що несеш?
— Розумію. Я прожила життя, я знаю, як влаштований світ. Пам’ятаєш Валерія? Він теж був бідним і чарівним. Жив за мій рахунок, поки я його не вигнала. А тепер ти хочеш повторити мою помилку? Ні, сину. Я цього не допущу.
Тиша. Зінаїда Іванівна опускає погляд. Людмила вдивляється у тарілку. Тамара робить вигляд, що шукає щось у сумочці.
Артем дивиться на матір. Довго. Потім говорить тихо, але кожне слово — як удар:
— Мамо, ти пам’ятаєш той рік? Коли я зв’язався з поганою компанією?
Маргарита здригається.
— Звичайно. Я тебе витягнула. Я сплатила твої борги, знайшла адвоката, викупила татовий годинник у бариг. Я тебе врятувала.
— Ні. — Артем похитує головою. — Ти кричала. Говорила, що я ганьба родини. Що тато не пережив би такого сина. Ти була права, але це не ти мене врятувала.
— Що ти говориш?! — Маргарита озирається на подруг. Вони застигли.
— Олена. Вона знайшла мене тоді. Після бійки я лежав у підворітті, побитий, п’яний. Вона сиділа зі мною три доби в лікарні, коли в мене була гарячка. Вона віддала свої гроші — останні, які збирала два роки на медичні курси, — щоб я розрахувався з тими людьми й не потрапив за ґрати. Поки ти мені читала лекції, вона тримала мене за руку. Кожен день і ніч.
Маргарита намагається щось сказати, але голос пропадає.
— Вона не знала, що в мене є квартира. Не знала, ким я працюю. Бачила мене на самому дні — і не відвернулася. А ти її руками докоряєш? Руками, які мене врятували?
Зінаїда Іванівна відводить погляд. Людмила витирає очі серветкою. Тамара сидить вражена ходом подій.
Артем встає.
— Мамо, я любив тебе все життя. Поважав. Терпів твою холодність, твою підозрілість. Але я не дозволю тобі принижувати людину, яка віддала за мене все. Якщо ти не можеш прийняти Олену — значить, ти не приймаєш мене.
Він йде. Двері зачиняються тихо, але звук розрізає тишу, як ножем.
Маргарита Степаніовна сидить за столом. Гості мовчать. Потім Зінаїда Іванівна встає.
— Ми підемо, Рито. Дякуємо за обід.
Виходять мовчки, навіть не підтримавши подругу. Маргарита залишається сама.
Вона сидить у порожній квартирі до вечора. Телефон мовчить. Артем не бере слухавку. Маргарита ходить з кімнати в кімнату. У голові крутиться одне: «Вона врятувала його. Не я. Вона».
Вона згадує себе у сімнадцять. Від’їжджала з села з однією валізою й твердим бажанням ніколи не повертатися. Працювала на знос, жила в гуртожитках, терпіла приниження. До тридцяти стала головним економістом, купила квартиру, навчилася носити костюми й говорити так, щоби чоловіки замовкали.
А потім був Валерій. Красивий, чарівний. Він співав про любов і жив за її рахунок. Вона застала його в кафе з дівчиною, де він розкидав її гроші. Виставила його й зареклася комусь довіряти.
Борис з’явився, коли їй було сорок. Спокійний удівець. Народився Артем — пізня дитина, диво. Коли хлопчикові було п’ять, Борис пішов з життя. Маргарита залишилася сама з клятвою: «Я зроблю з нього людину».
Вона вклала всі сили в сина. Лікарі, репетитори, інститут. Артем виправдав надії. Але потім трапився той чорний рік. Погана компанія, пропажі з дому, поліція. Маргарита не спала, виплачувала борги, рятувала. Потім усе різко змінилося: син кинув тих людей, взявся за розум.
Вона думала, це її заслуга. Її зв’язки і її гроші.
А це була та сільська дівчина. Яку вона сьогодні принизила при гостях.
Маргарита підходить до вікна. Бачить унизу Артема й Олену. Вони стоять біля під’їзду. Син обіймає дівчину. Вона плаче, він гладить її по голові.
Щось ламається всередині. Маргарита розуміє: вона стала тим самим чоловіком, якого ненавиділа в молодості. Тим, хто дивиться звисока на бідних. Тим, хто судить по одягу й походженню.
Ранок. Маргарита не спала всю ніч. Артем не повернувся. Вона бере телефон, набирає номер. Він не відповідає. Пише повідомлення: «Мені потрібно поговорити. Будь ласка».
Відповідь приходить через годину: «Не знаю, про що нам говорити».
Маргарита пише знову: «Я хочу вибачитися перед Оленою. Наодинці».
Довга пауза. Потім: «Вона не хоче тебе бачити».
Маргарита кладе телефон. Розуміє: слова вже не допоможуть. Потрібні вчинки.
Вона бере сумку й виходить із дому.
Олена працює в реєстратурі районної поліклініки. Маргарита приходить під кінець зміни. Стоїть у коридорі й чекає. Коли дівчина виходить, та завмирає.
— Що вам потрібно?
Голос Олени рівний, але руки стиснуті в кулаки.
— Поговорити. П’ять хвилин.
— Ви вчора все сказали. При ваших подругах. Мені більше нічого від вас чути.
Маргарита киває.
— Я знаю. Я була неправа. Я була страшенно неправа.
Олена мовчить.
— Я думала, що захищаю сина. А насправді захищала свій страх. Боялася залишитися одна. Боялася, що ти забереш його в мене. Боялася повторити свою помилку — я колись довіряла не тому чоловікові, і він мене зрадив. Але ти не він. Ти врятувала Артема, коли я тільки кричала. Ти віддала останні гроші, коли я рахувала збитки. Ти — та, кого я шукала для сина все життя. Але я цього не бачила. Тому що ти нагадала мені мене саму. Ту дівчину з села, яку я ненавиділа й від якої тікала.
Олена стоїть мовчки. Сльози течуть по щоках, але вона не витирає їх.
— Я не прошу тебе мене пробачити, — продовжує Маргарита. — Я прошу дати мені шанс. Не для мене. Для Артема. Він любить нас обох. І якщо я не зможу прийняти тебе, я втрачу сина. А цього я не переживу.
Олена витирає обличчя рукавом.
— Ви знаєте, що найболючіше? Не те, що ви говорили про турку й серветки. А те, що ви сказали про мої руки. Ці руки тримали вашого сина, коли він помирав від гарячки. Ці руки мили його, годували, не давали впасти. І ви назвали їх сільськими. Ніби це вирок.
Маргарита опускає голову.
— Прости. Прости мене.
— Я не знаю, чи зможу. Але… я спробую. Заради Артема.
Вечором Артем приходить додому. Маргарита сидить на кухні з двома кружками. Одна — її. Друга — для нього.
— Я була сьогодні в поліклініці, — каже вона. — Поговорила з Оленою.
Артем сідає навпроти.
— І?
— Я попросила вибачення. Не знаю, чи пробачить. Але я буду старатися. Кожного дня. Я навчуся приймати її. Навчуся любити. Не відразу, але навчуся.
Артем мовчить. Потім простягає руку через стіл. Маргарита бере її.
— Мамо, я не хочу обирати між вами.
— Не треба. Я не дам тобі обирати. Олена — твоя родина. Значить, і моя.
Вони сидять удвох. Довго. Потім Артем йде.
Маргарита залишається сама. Дивиться на другу кружку. Думає про те, що завтра купить третю. Для Олени.
Через тиждень Маргарита телефонує Зінаїді Іванівній.
— Приходь у гості. З Людмилою й Тамарою.
— Рито, після того вечора…
— Саме тому. Приходьте.
Приходять у суботу. За столом — ті самі обличчя, що й тиждень тому. Але тепер поруч із Артемом сидить Олена. Вона прийшла в тому самому пальті й у простому светрі. Руки на столі.
Маргарита ставить на стіл пироги, салати. Потім сідає й дивиться на подруг.
— Я запросила вас, щоб сказати те, що мала сказати тиждень тому. При вас я принизила Олену. При вас я назвала її сільською простодушною, яка хоче використати мого сина. Я була неправа. І я хочу, щоб ви це почули.
Зінаїда Іванівна відкладає виделку. Людмила й Тамара завмирають.
— Ця дівчина врятувала Артема, коли я могла тільки кричати й платити. Вона віддала останні гроші, щоб витягнути його з біди. Вона сиділа з ним три доби, коли йому було погано. Не тому що він багатий. Не тому що в нього квартира. А тому що любить. Просто любить. Без розрахунку.
Олена дивиться у тарілку. Щоки червоні.
— Я все життя пишалася тим, що вибралася з села. Що стала кимось. А в підсумку перетворилася на ту саму, яка колись принижувала мене саму. За дешеві черевики. За говір. За невміння тримати виделку. І вчора я зрозуміла: я втратила головне. Я забула, що означає бути людиною.
Тиша. Потім Зінаїда Іванівна встає, підходить до Олени й обіймає її.
— Дівчинко, прости нас. Ми тоді мовчали. А треба було тебе захистити.
Людмила киває.
— Мені було соромно після того вечора. Я весь тиждень думала про тебе.
Тамара витирає очі.
— Рито, ти молодець, що наважилася. Не кожен здатний визнати помилку.
Маргарита дивиться на Олену.
— Я не прошу тебе називати мене мамою. Я не прошу любити. Але я прошу дати мені шанс стати частиною вашої родини. Не головною. Просто частиною.
Олена встає. Підходить до Маргарити. Простягає руку. Маргарита бере її. Ці руки — теплі, сильні. Сільські руки, які врятували її сина.
— Добре, — каже Олена тихо. — Спробуємо.
Артем стоїть біля вікна й дивиться на них. Мати й Олена сидять поруч на дивані, розмовляють. Подруги пішли годину тому. Він чує уривки фраз:
— А ти справді в лікарні три доби не спала?
— Не могла. Боялася, що він… що йому стане гірше.
— Я тоді кричала на нього. Говорила таке… Як ти могла його пробачити?
— Я бачила не те, що він наробив. Я бачила, як йому боляче. Як він себе ненавидить. Мені хотілося просто обійняти.
Маргарита мовчить. Потім кладе руку на плече Олени.
— Дякую. За те, що ти була поруч, коли мене не було.
Артем відвертається від вікна. У нього грудка в горлі. Дві найважливіші жінки в його житті нарешті знайшли спільну мову. Не через любов — через правду.
Маргарита Степановна лежить у ліжку й не може заснути. Вона думає про те, що ледь не втратила сина. Через страх. Через гордість. Через стару образу на чоловіка, якого давно немає в її житті.
Вона згадує обличчя Олени за столом тиждень тому. Біле, стиснуте. І ці руки, сховані під стіл. Руки, які врятували Артема.
Зранку Маргарита йде в ювелірний магазин. Вибирає просту золоту каблучку. Не дорогу, але й не дешеву. Ввечері віддає її Артему.
— Це моє. Передай Олені. Нехай знає: вона — родина.
Артем дивиться на каблучку. Потім на матір.
— Ти впевнена?
— Впевнена. Я хотіла подарувати це тій, хто буде гідна мого сина. Олена гідна. Більш ніж.
Олена надіває каблучку й плаче. Артем обіймає її.
— Я думала, вона мене завжди буде ненавидіти.
— Ні. Вона просто боялася. Як і ти. Як і я. Ми всі боїмося втратити тих, кого любимо.
Олена дивиться на каблучку. Проста, без каменів. Але для неї вона дорожча за будь-який діамант. Тому що це — прийняття.
Маргарита Степановна стоїть біля вікна й дивиться на місто. Їй шістдесят три. Вона пройшла довгий шлях від сільської дівчини до головного економіста. Вижила, вистояла, виростила сина. Але тільки зараз вона зрозуміла: головне — не звідки ти прийшов і що заробив. Головне — кого ти впустив у своє серце.
Вона дивиться на телефон. Там повідомлення від Олени: «Дякую за каблучку. Я постараюся бути гідною».
Маргарита посміхається. Перший раз за багато років — по-справжньому.
Вона пише відповідь: «Ти вже гідна. Просто я це не відразу побачила».
Унизу Артем і Олена виходять із під’їзду, тримаючись за руки. Маргарита дивиться на них і розуміє: вона більше не одна. У неї є син. І є дівчина, яка його врятувала. А значить — є майбутнє.
Вона відходить від вікна, йде на кухню. Ставить чайник. Дістає три кружки. Одна — її. Друга — Артема. Третя — Олени.
Родина.
