“Ця дитина не повинна наpoдитися. Ви близькі родичі. Дитя не матиме ні долі, ні здоров’я. Отямтеся!” – Кричала стара вiдьма, а потім почали збуватися її пpoкляття

– Ваню, тобі вже 45 років стукнуло, а ні невістки, ні внуків я так і не дочекалася, – тяжко зітхнула мати. – Скоро на той світ піду, а ти з ким зостанешся?

Вони сиділи вдвох на лавочці коло невеликої сільської хатини. Вона – старенька жінка зі спрацьованими зморщеними руками і слідами колишньої краси на обличчі. І він – гарний статний чоловік, скронь якого вже торкнулися сірі нитки сивини. Джерело

– Та хіба я проти одружитися? Але ж ти бачиш – не виходить. Жінок від мене ніби щось відштовхує.

Манька, як всі кликали у селі стареньку жінку, тільки очі опустила.

– Видно, збувається прокляття, – прошепотіла.

– Мамо, та про що це ти? Які прокляття? Двадцять перше століття надворі, – пробував заперечити син.

– Ти не перебивай, а слухай.

Після почутої історії Іван ще довго не міг заснути тієї ночі. Він ще і ще прокручував її в голові і просто не йняв віри, що все це відбувалося у його родині.

Виявилося, що його дід Тихін і баба Устя були двоюрідними братом і сестрою. Вони росли у селі на Чернігівщині. З усіх боків воно було оточене лісами і болотами. Устя зі своєю мамою Домкою жила посеред лісу у старенькій хатині з глиняною долівкою. Хатинка ця була дуже маленькою, вікна її ледве землі не торкалися.

Зате запах трав у ній стояв навіть серед зими – стара Домка була відьмою, причому потомственною.

У селі її побоювалися і намагалися обходити стороною, якщо ненароком десь зустрічали в лісі чи на дорозі. Від кого вона прижила у сорок років свою дочку Устину, ніхто не знав. Стара з неї пилинки здувала і все примовляла: «Дарована мені радість на старість, буде кому доглянути і дар свій передати».

З дитинства вчила Домка Устю трави усілякі збирати і привороти шепотіти.

– Тільки, доцю, запам’ятай, наша сила – у цьому болоті. Коли ти від нього поїдеш, то все втратиш

Устя ж і не думала нікуди їхати зі свого лісу. Любо тут їй жилося і спокійно. Вона тут кожне деревце знала, любила з ними на світанку розмовляти. Та й навчилася в травах добре розбиратися. Стали до неї люди із села йти. Коли до матері приходили більше за приворотом або щоб порчу на когось наслала, то про Устю люди добре говорили. Від хвoроб вона різних помагала.

Була пізня осінь. На вулиці лив холодний дощ. У вікно їхньої маленької хатини увечері постукали.

– На милість Бога, поїдьте зі мною. Мій синочок весь горить, уже другий день! Врятуйте, Устечко! – кинулася їй в ноги незнайома жінка.

Домка недобре зиркнула, але вимовити нічого не встигла – Устя вже брала одежину і хустку.

– Заспокойтеся, тітонько, я поїду.

– Не смій, – сердито сказала мати.

– Та що ви, людині ж погано! Я скоро вернуся, – і вибігла на дощ.

Хворим був молодий хлопець, старший за Устю на декілька років. Звали його Тихоном. Дівчина поїла його зіллям, робила натирання, шептала молитви. І на третій день гарячка відступила. Та повертатися у ліс у свою хатину Усті вперше в житті не захотілося. Та й Тихін не зводив з неї очей.

– Устинко, виходь за мене заміж, я хату в селі побудую, житимемо не гірше від інших, – шепотів Тихін на вушко своїй коханій.

– Ти мене любиш?

– Люблю більше за всіх на світі…

– У нас дитя буде…

Тихін не тямив себе від радості. На землю молодих опустила стара Домка:

– Ця дитина не повинна наpoдитися. Твоя мати і батько моєї Усті – рідні брат із сестрою. Ви близькі родичі. Дитя не матиме ні долі, ні здоров’я… Отямтеся!

Та Устя з Тихоном настільки любили один одного, що вирішили – хай там що, а вони житимуть разом.

Коли дочка збирала речі, стара Домка мало не в ногах валялася, аби її утримати. А коли та виходила з дверей, услід кинула:

– Прокляну!!! Це нечиста любов, і всі, хто від неї народиться, стpaждатимуть!!!

Тихін повіз молоду дружину у зовсім іншу область, щоб про них ніхто нічого не знав. Дар свій Устя втратила: мати, видно, правду казала, що сила їхня у болоті захована. А ще молода жінка дуже переживала, що пpoкляття збудеться, і з їхніми з Тихоном дітьми щось трапиться.

Першою народилася дівчинка. Її назвали Марією, Манею. У перші місяці Устина уважно приглядалася до дитинки, чи все з нею добре, чи не має якихось вад. Та дівчинка росла здоровою і гарненькою. От Устя і подумала, що пpoкляття закінчується на болоті.

Після Мані вона ще двічі наpoджувала дітей, та вони повмиpaли немовлятами.

Читайте також: Злітали на відпочинок, називається. Додому повертаємося – а там люди чужі. Чоловікова мамєнька постаралася

– Тоді були важкі часи, багато у кого діти вмиpaли, тож мати і сприйняла це як належне, – розповідала своєму сину стара Манька. – І тільки коли помиpaла твоя баба, вона розказала мені про пpoкляття Домки. Це було п’ятнадцять літ тому. Ти ж здоровим у мене був. От я й подумала, що воно не діє. Але бач, як складається. Бог дав силу, а не дав долі. Баба Устя перед смepтю мені про один монастир ще розповіла. «Там, – каже, – пpoкляття можна зняти».

Іван довго думав над материними словами і таки зважився поїхати у монастир. Хоч був людиною не надто віруючою.

Старий монах уважно вислухав його історію, похитав головою і сказав, що його дід з бабою великий гріх мають, бо не можна близьким родичам сім’ю створювати. А ще він навчив Івана молитися.

Через півроку на фірму, де працював чоловік, влаштувалась Оля. Вона була розлучена і ростила 10-річного сина. Вони якось одразу сподобалися одне одному. Ще через півроку Іван приїхав до матері з дружиною і прийомним сином.

– А скоро у вас внучка наpoдиться, – порадували новиною стару Маньку.

Автор – Марта ДИМИДІВСЬКА

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram