Ця Маринка — грошовий принтер! Ось продамо її квартиру і заживемо! — сміялася свекруха на кухні. Вона не знала, що Марина стоїть у коридорі.
Ключ повернувся в замку майже безшумно, Марина тихенько штовхнула важкі двері й ступила в напівтемряву передпокою. Вона потягнулася до вимикача, але рука завмерла на півдорозі.
З кухні, крізь нещільно причинені двері, лилося жовте світло і лунали голоси. Марина не стала б прислухатися, якби не вловила знайомий, трохи верескливий тембр своєї свекрухи, Валентини Семенівни.
— …Та нікуди вона не дінеться, — голос свекрухи звучав діловито, з хазяйськими нотками. Пролунав дзенькіт ложечки об порцелянову чашку. — Дотиснемо. Їй нема куди діватися, вона залежна. Звикла бути хорошою дівчинкою, от і буде танцювати під нашу дудку.
— Мам, ну вона вперлася рогом, — це був Ігор. Голос чоловіка звучав жалібно, зі звичними капризними інтонаціями. — Каже, це дошлюбна квартира, спадщина від бабусі.
Марина затамувала подих, сумка так і залишилася висіти на плечі.
— Ой, та годі її слухати! — втрутився третій голос. Зовиця Лєна, як завжди, з набитим ротом. — Марина твоя — просто грошовий принтер, Ігоре. Ти взагалі рахував, скільки мама з неї вичавила за ці роки?
— Я рахувала! — гордо, з неприхованим тріумфом заявила Валентина Семенівна. — Вісімсот сорок тисяч гривень! Це тільки прямими переказами на картку. Я все в свій зошит записую. По десять, п’ятнадцять тисяч щомісяця… То на санаторій мені, то Лєнці на зуби, то на ремонт. Сім років, копієчка до копієчки! І жодної гривні не попросила назад.
На кухні пролунав дружній сміх.
Марина притулилася потилицею до холодних вхідних дверей. Думала, що допомагає сім’ї, а ці дрібні позички до зарплати — просто тимчасові труднощі.
— Вона ж не вимагає повернення, — провадила свекруха. — Добренька, думає, купує нашу любов.
— А я на її гроші новий об’єктив придивився, — хмикнув Ігор, і в його голосі не було ані краплі сорому. — Доброго коштує. Скажу, що для роботи треба, для творчого зростання. Оплатить, машину ж мені купила.
— От бачиш! — підтакнула Лєна. — Ти на цій «Камрі» їздиш, а з квартирою схема взагалі вірна. Її оту двокімнатку продамо, мою материнську частку вкладемо. Оформимо нову трикімнатну на трьох: мене, маму і тебе. А Маринка нехай там просто прописана буде. У разі розлучення вона що отримає, частка-то мізерна буде. Вона в пастці опиниться. А ми, нарешті, будемо жити всі разом, у великій квартирі!
— Грамотно, — погодився чоловік. — Гаразд, я сьогодні ввечері ще натисну. Скажу, що йду від неї, якщо вона не погодиться продати квартиру. Вона боїться самотності, одразу в сльози кинеться.
Марина стояла в коридорі. Не було жодного бажання вдертися на кухню, чи влаштувати сварку.
Але вона просто зробила крок назад. Безшумно натиснула на ручку вхідних дверей, вийшла на сходову клітку й акуратно, до тихого клацання, причинила за собою двері.
Спустившись у двір, сіла в свою стареньку машину (ту саму, на якій їздила сама, віддавши чоловікові новеньку «Тойоту»), завела мотор і вбила в навігатор адресу юридичної контори.
Консультація тривала годину. Адвокат, сивий чоловік з чіпким поглядом, розклав усе по поличках. Дошлюбне майно недоторканне — квартиру вони не чіпатимуть. А от з машиною та технікою, оформленими на чоловіка, доведеться повозитися. Потрібен був залізний аргумент.
Вийшовши з контори, Марина сіла в машину і вирішила записати розмову. Набрала номер свекрухи.
— Так, Мариночко! — єлейний голос Валентини Семенівни лився з динаміка так солодко, що зводило зуби. — Ти з роботи вже? А ми з Ігорком тебе чекаємо, вечеряти сідаємо!
— Валентино Семенівно, я затримаюся, — зовсім позбавленим емоцій голосом відповіла Марина. — Таке діло… У мене на роботі проблеми. Терміново потрібні гроші, ви не могли б повернути борг? Ті вісімсот сорок тисяч, що я вам переказувала дрібними сумами весь цей час. Ви ж кожного разу обіцяли віддати наступного місяця.
На тому кінці дроту повисла пауза, а потому:
— Що?! — вереск свекрухи, здавалося, пробив барабанну перетинку. Маска злетіла миттєво. — Невісточко, в тебе кукуха відлетіла в теплі краї?! Звідки в пенсіонерки такі гроші?!
— Але ж ви позичали…
— Мало що я казала! — верещала Валентина Семенівна, втрачаючи береги від обурення. — Це була допомога матері чоловіка! Ти безсовісна, з жиру бісишся, а з бідної бабусі останні гроші трусити хочеш?! Забудь! Я нічого тобі не поверну — це була плата за те, що мій син з тобою взагалі живе!
— Я вас зрозуміла, дякую за чесність, — спокійно сказала Марина й натиснула «Відбій».
У суботу вдень у квартирі Марини було не проштовхнутися. «Сімейна вечеря» — рідня зібралася в повному складі.
Олексій, старший брат Ігоря, сидів у кутку на пуфику й похмуро оглядав вітальню. Не любив ці збіговиська. На відміну від молодшого брата, Олексій працював на заводі майстром цеху, жив своїм життям і намагався триматися від токсичної рідні подалі. Приїхав тільки тому, що Марина подзвонила йому особисто й попросила бути присутнім. Голос у неї був такий, що Олексій не ризикнув відмовити.
Дивився на свою матір, Валентину Семенівну, яка по-хазяйськи розташувалася в центрі італійського дивана, переможно схрестивши руки. Поруч цмокала жуйкою сестра Лєна. Ігор нервував, переминаючись з ноги на ногу біля вікна, поглядаючи на дружину. Вони всі чекали, що зараз Марина зламається й оголосить про продаж квартири. Олексій відчував передчуття чужої наживи, йому було соромно. Він завжди поважав Марину — роботящу, розумну жінку, яка чомусь тягала на собі його нікчемного братика.
Марина вийшла в центр кімнати. На ній були прості джинси й біла сорочка. Жодної косметики й емоцій на обличчі.
Олексій напружився, він умів читати людей. Ця жінка не збиралася здаватися.
— Отже, — почала Марина крижаним тоном, від якого в Олексія мурашки побігли по спині. — Ми зібралися обговорити наше майбутнє.
— Давно час! — фиркнула Валентина Семенівна. — Я вже й варіанти сталінки придивилася. Простора, світла…
— Рієлтор не знадобиться, — відрізала Марина, не підвищуючи голосу, але так вагомо, що свекруха сіла. — Квартира не продається.
Обличчя Ігоря витяглося.
— Марино, ти знову починаєш? — зашипів він. — Ми ж домовилися…
— Я закінчую, Ігорю, — Марина подивилася йому в очі, і Олексій побачив, як його брат інстинктивно втиснув голову в плечі. — Я подаю на розлучення.
Тиша в кімнаті, Лєна перестала жувати. Валентина Семенівна відкрила рота. Олексій лише всміхнувся кутиком губ. «Давно треба було», — подумав він.
— Але перед тим, як ми розійдемося, — Марина відкрила теку, — ми зведемо дебет з кредитом. Валентино Семенівно, за цей час ви позичили в мене вісімсот сорок тисяч гривень.
— Брехня! — одразу заверещала свекруха, багровіючи. — Нічого я не позичала! Це були подарунки, допомога сім’ї! Ти нічого не доведеш!
Марина мовчки дістала з кишені телефон, натиснула кілька кнопок і вивела звук на портативну колонку, що стояла на полиці.
«…Я нічого тобі не поверну! Це плата за те, що мій син з тобою живе!» — істеричний голос свекрухи заповнив вітальню, відбиваючись від стін.
Олексій затулив обличчя важкою, мозолистою долонею: який сором. Він кинув погляд на матір, та вжалася в диван. Ігор стояв блідий як крейда.
— Це… це незаконно записувати! — писнула Лєна.
— У суді розберуться, — відрізала Марина й перегорнула аркуш у теці. Олексій вражався її витримці, ані найменшого тремтіння в голосі. — Далі, майно. Ігорю, «Тойота Камрі» оформлена на тебе, але куплена прямим переказом з мого особистого рахунку, чеки ось тут. Твої камери, чотири об’єктиви і світло — оплачені моєю карткою, чеки тут. Цей диван, на якому ви сидите, Валентино Семенівно, оплачений мною.
Вона віялом розклала банківські виписки на журнальному столику.
— Отже, я вклала у ваші особисті бажання велику суму грошей. Плюс вісімсот сорок тисяч боргу вашої матері.
Ігор раптом схопився.
— Ти дріб’язкова! — заверещав він. — Ти рахувала кожну копійку?! Ми сім’я! Це все спільне! Ти нічого не забереш, це мої речі й моя машина!
Він зробив крок до Марини, стискаючи кулаки.
Олексій не витримав, підвівся з пуфика: високий, широкоплечий, на голову вищий за брата. За два кроки перетнув кімнату й став між Ігорем і Мариною, затуляючи її своєю широкою спиною.
— Помовч, — глухо, з погрозою в кожному звуку промовив Олексій. Подивився на брата згори вниз важким поглядом. — Сядь на місце.
— Льохо, ти чого? — не зрозумів Ігор. — Ти за кого вступаєшся? Вона ж нас обікрасти хоче!
— Вона хоче забрати своє, — кинув Олексій. Він повернувся до матері. — А ви, мамо, догралися. «Грошовий принтер», значить? Я все чув на записі. Ви вирішили жінку на вулицю виставити, а тепер ниєте, що вас за хвіст спіймали.
Він подивився на Марину й побачив у її очах повагу.
— Давай далі, Марино, що ти вирішила? Я простежу, щоб цей клоун руками не махав.
Марина вдячно кивнула Олексієві. Її плечі трохи розслабилися, але голос залишився твердим:
— Грошей у вас немає, я це чудово знаю. Вісімсот сорок тисяч ви мені не повернете. Тому я забираю борг майном. Прямо зараз. Або так, або ми йдемо в суд, я наймаю адвокатів, ділю все до останньої нитки, арештовую рахунки й подаю позов на вашу матір за необґрунтоване збагачення. І ви сплатите всі судові витрати. Обирайте.
Ігор заметався поглядом по кімнаті, подивився на матір.
— Мам? — жалібно писнув він.
Свекруха мовчала, злобно блимаючи маленькими очима, крити було нічим.
— Чудово, — кивнула Марина й подивилася на годинник.
Олексій стояв у дверях спальні, склавши руки, і мовчки спостерігав, як руйнується ілюзорний світочок його брата.
— Камери? Ні! — Ігор рвонувся до шафи, намагаючись затулити її своїм тілом. — Мені знімати треба! Це моє життя!
— Знімеш на телефон, — відрізала Марина, навіть не глянувши в його бік. — Я це все завтра на барахолку виставлю.
Олексій бачив, як обличчя Ігоря вкривається випариною. Як Лєна втискається в стіну на кухні, боячись сказати хоч слово впоперек.
— Ключі й документи від машини, — Марина простягнула руку.
— Ця ластівка докидає мене до роботи…
— Тепер їздитимеш на метро. Як усі нормальні люди, які живуть за коштами, — її голос був нещадним. — Ключі.
Ігор тремтячими руками дістав з кишені брелок і шпурнув його на підлогу.
— Кому ти потрібна будеш?! — закричав він.
— Ключі від квартири теж залиш на тумбочці, — спокійно відповіла Марина, не звертаючи уваги на його слова. Нахилилася, підняла брелок. — У тебе година, щоб зібрати свої особисті речі.
Олексій важко зітхнув, підійшов до матері, взяв її під руку, відклеївши від стіни.
— Ходімо, мамо, виставу закінчено. Лєнко, збирайся. Ігорю, давай, пакуй валізи. Поживеш поки в матері, раз ви так хотіли жити великою й дружною сім’єю.
Він обернувся на порозі.
— Вибач за них, Марино. Ти все правильно зробила. Щасти тобі.
Двері за ними зачинилися. Марина залишилася сама. Підійшла до вікна. Сутінки вже опускалися на місто, запалюючи жовті вогники чужих вікон, у яких кипіло чиєсь інше життя.
