«Ця сидить у мене на шиї. Давно б вигнав, та шкода, пропаде ж», — потішався чоловік на ювілеї. За годину він ридав над чеком
У передпокої пахло сирістю. Ольга, стоячи навколішках, протирала черевики чоловіка спеціальною губкою. Важливо було не лишити розводів. Віталій розводів не любив — ні на взутті, ні в житті.
— Олю, ти довго там колупатися будеш? — його голос звучав ліниво, з тією особливою інтонацією пана, яку він придбав за останні два роки. — Сорочка де? Я просив блакитну, під колір очей.
— Прасується, Віталику. Хвилину, — озвалася вона, підводячись. Спина звично занила.
Ольга зайшла до кімнати. Віталій стояв біля дзеркала, втягуючи й без того плаский живіт. Він був гарний тією холеною красою чоловіка за сорок, який любить себе більше, ніж будь-кого на світі.
— Стрункішати треба, — він кинув погляд на її домашню сукню. — Важиш скільки? На макаронах рознесло? Я ж казав: менше вуглеводів. Чи ти на зло мені красу втрачаєш, щоб я до молодої пішов?
Він усміхнувся, задоволений своїм жартом. Ольга промовчала. Звичка мовчати виробилася в неї як захисний рефлекс. Будь-яке слово могло викликати лавину нотацій про те, хто в домі здобувач, а хто — непотрібний причіп.
Три роки тому, коли закрили їхній проєктний інститут, Ольга лишилася без роботи. Віталій тоді сказав: «Сиди вдома, займайся затишком, я потягну». Вона повірила. А за пів року почалася вся ця катавасія.
— Ти куди поділа тисячу гривень? — допитувався він, вивчаючи чек із супермаркету. — Сир? Навіщо нам такий дорогий? Є ж за акцією, із замінником жиру. Ти не заробляєш, Олю, щоб носа вернути. Економія — твоя робота.
Ольга економила. Вона навчилася варити суп із курячих спинок так, що він здавався делікатесом. Вона мазала стрілки на колготках прозорим лаком. Вона стала тінню. Але Віталій не знав одного. У тіні з’явилося своє життя.
Все почалося з антресолі. Розбираючи старі завали, Ольга знайшла три відрізи радянського льону, що дісталися від бабусі. Тканина була вічною, щільною, з гарним переплетенням. Грошей просити в чоловіка було соромно, а подарунок племінниці на народження був потрібен терміново. Ольга пошила комплект постільні. З мереживом, з вишивкою — руки пам’ятали уроки праці та курси крою, на які вона бігала в юності.
Племінниця була в захваті. А подруга племінниці запитала: «Де купила? Я теж хочу».
Перше замовлення Ольга шила ночами, зачинившись на кухні, поки Віталій спав. Шум машинки глушила рушником. Тканину купила на гроші, виручені з продажу своїх старих золотих сережок — тих самих, що Віталій подарував на десятиріччя весілля, коли ще був людиною. Сказала, що загубила одну, він сварився два дні.
За пів року її сторінка в соцмережах з авторським текстилем набрала першу тисячу підписників. Ще за три місяці вона вийшла на маркетплейс.
Ольга вела подвійну гру, гідну шпигуна. Товар зберігався в сусідки, тітки Валі, за невелику платню та пироги. Відправлення робила, поки чоловік був в офісі. Гроші падали на картку, про яку Віталій не знав.
Чоловік продовжував кидати їй на стіл готівку «на господарство» й вимагати звіт за кожну копійку.
— Ти зовсім опустилася, — морщився він, дивлячись на її старий пуховик. — Ходиш як опудало. Мені перед партнерами соромно. Хоч би нафарбувалася.
— Косметика закінчилася, Віталю. Дай мені грошей на неї.
— Обійдешся. Буряком щоки натри, натуральний продукт.
Ольга кивала й ішла у ванну. Там, за зачиненими дверима, вона відкривала застосунок банку й дивилася на свій рахунок. Цифри заспокоювали. Там уже лежала сума, яка дорівнювала річному доходові Віталія. Але вона чекала. Чекала приводу.
Привід настав у листопаді. Ювілей Віталія — сорок п’ять років.
— Гуляємо в «Панорамі», — оголосив він, поправляючи краватку. — Прийдуть усі: шеф, партнери, ну й рідня, звісно. Має бути дорого-багато.
— Віталю, «Панорама» — це дуже дорого, — обережно зауважила Ольга.
— Я знаю. Тому в мене до тебе ділова пропозиція.
Він сів навпроти й узяв її за руку. Долоня була холодною та вологою.
— Олюнько, у мене зараз усі кошти в обороті. Угода віку намічається. Висмикувати не можна. Ти ж у мене господарська, певно, є якась заначка? Може, в матері твоєї позичити? Або кредит візьми на себе? Я потім закрию, з відсотками, чоловіче слово.
Ольга подивилася йому в очі. У них не було любові. Тільки розрахунок.
— Добре, Віталію. Я оплачу банкет. Це буде мій подарунок тобі.
— От розумниця! — він поплескав її по плечу, як приятеля. — Знав, що від тебе може бути толк. Тільки не підведи, меню має бути царським. І сама вдягнися пристойно, купи щось… на розпродажі.
Ольга купила. Сукню кольору глибокої ночі, що ідеально сиділа по фігурі. Дорогі туфлі. І записалася до найкращого стиліста міста.
У ресторані грала жива музика. Столи тріщали від делікатесів: ікра, осетрина, колекційні напої. Віталій сидій на чолі столу, роздуваючись від гордощів, як індик. Поруч щебетала Христина — новий маркетолог з його фірми, дівчина років двадцяти п’яти з хижим поглядом.
Ольга сиділа ліворуч. Вона бачила, як Віталій раз у раз нахиляється до Христини, шепоче їй щось, торкаючись рукою. Гості їли, пили, говорили тости про те, який Віталій щедрий і успішний чоловік.
Коли музиканти зробили перерву, в залі повисла затишна тиша, яку порушував лише дзвін келихів. Віталій, розпалений міцним, встав, щоб виголосити відповідальну промову. Але замість подяки гостям його потягло на одкровення. Він обійняв Христину за плечі — нібито по-дружньому — й голосно, на всю залу, промовив, кивнувши в бік дружини:
— От усі кажуть: сім’я, тил… А який у мене тил? Так, одна назва. Ця сидить у мене на шиї. Давно б вигнав, та шкода, пропаде ж. Без мене вона хто? Порожнє місце. Натура така… прилипала.
Христина фиркнула в кулак. Хтось із гостей ніяково кашлянув. Повисла важка пауза. Ольга повільно підвелася. Стілець не скрипнув. Вона взяла мікрофон зі стійки ведучого. Її рука в персні з великим сапфіром не тремтіла.
— Ти правий, Віталію, — її голос був м’яким, але дзвенів у тиші, як натягнута струна. — Шкода. Дуже шкода часу.
Вона повернулася до гостей, які завмерли з виделками в руках.
— Мій чоловік сказав, що я сиджу в нього на шиї. Що ж, давайте подивимося правді в очі. Цей банкет, вартістю в п’ятсот тисяч гривень, оплачений з моєї картки. Його костюм італійського крою куплений на мої гроші. Навіть годинник на його руці — подарунок від «порожнього місця».
Віталій зблід. Його рот відкрився, але звуку не пролунало.
— Я не безробітна, Віталію. Мій бренд домашнього текстилю вже рік продається по всій країні. І заробляю я зараз утричі більше, ніж ти зі своїми вічними «оборотами» й боргами по кредитках, повідомлення про які я знаходжу в поштовій скриньці.
Вона підійшла до чоловіка впритул. Від неї пахло не борщем, а дорогим парфумом.
— Ти просив подарунок? Я його зробила. Я оплатила цей вечір. Але є нюанс. Я внесла передоплату. А п’ять хвилин тому, поки ти розповідав Христині про мою нікчемність, я оформила повернення коштів через застосунок банку. Послугу не надано до кінця, маю право.
Ольга поклала мікрофон на стіл. Він глухо стукнув.
— Рахунок за банкет принесуть тобі, любий. Сподіваюся, твоя «угода віку» вже вигоріла. А я йду. Речі я перевезла сьогодні вдень у свою нову квартиру. Ключі від твоєї барлоги — в консьєржа.
Вона розвернулася й пішла до виходу. Стукіт її підборів був єдиним звуком у величезній залі.
Надворі йшов сніг — великий, пухнастий. Ольга вдихнула морозне повітря. У сумочці завібрував телефон. На екрані висвітилося ім’я: «Колишній».
Вона натиснула «Прийняти дзвінок» тільки для того, щоб почути фінал.
— Олю! Олю, стій! — Віталій не кричав, він верещав. — Тут рахунок принесли! Менеджер поліцію викликає! У мене на картці пусто! Христина пішла! Олю, повернися, оплати, ми ж сім’я! Я все пробачу!
— Пробачиш? — Ольга всміхнулася. — Бог пробачить, Віталику. А я подаю на розлучення. І так, порадь: запропонуй їм помити посуд. Ти ж господарський, упораєшся.
Вона скинула дзвінок. До під’їзду вже під’їжджало таксі бізнес-класу. Двері відчинив ввічливий водій.
— Куди їдемо?
— У нове життя, — усміхнулася Ольга. — І, будь ласка, ввімкніть музику голосніше.
