– Міла дитину чекає, – видушив із себе Женя, дивлячись не в очі Ксюші, а посеред її чола, ніби саме там знаходилося те око, яке могло зрозуміти Женю і пробачити його.
Про те, що в нього роман із сусідкою, Женя повідомив місяцем раніше, на цій же кухні, коли на плиті шкварчала картопля, а в духовці доходив манник. Слова чоловіка тоді доходили ніби крізь товщу води, яка наповнила її вуха й серце, аби пом’якшити удар. Тоді вони домовилися до того, що спробують зберегти шлюб, хоча б заради трьох доньок-погодок, найстаршій з яких було тільки сім років.
Як Ксюша прожила цей місяць, словами не передати.
– Терпи, – казала мама. – Всі чоловіки гуляють. Як дівчат одна підніматимеш?
І Ксюша терпіла. Увечері, вклавши доньок спати, вона стояла під струменями крижаної води і до болю терла шкіру жорсткою мочалкою, закусювала тонкі губи, щоб не виказати здавлені ридання. Коли вона приходила в спальню, чоловік уже спав.
– І що ти цим хочеш сказати? – видушила з себе Ксюша, хоч і без того розуміла, що почує далі.
– Вибач, але я втомився. Не можу так більше.
Красиве обличчя Жені спотворила гримаса, руки, складені на кухонному столі, стиснулися в кулаки. У вікно вривалися дитячі крики разом із весняним вітром і запахом черемхи, яка цього року розцвіла надто рано і зовсім без заморозків. Ксюша машинально глянула у вікно, щоб перевірити, чи не її доньок кривдять, прикусила зсередини щоку, щоб не розплакатися.
– Не бійся, я вас не кину – буду допомагати і грошима, і чим іще треба. Можу в садок, як раніше молодших відводити, якщо ти тут залишишся, квартиру оплачу…
Від його монотонних слів у Ксюші тьохкало різким болем у скронях. Вона вже не слухала чоловіка, сенс сказаних ним слів розчинявся в гудінні холодильника, забитого дитячими йогуртами та знежиреним сиром, на якому Ксюша намагалася худнути, пам’ятаючи про струнку фігурку Міли. Обручка, яка останнього року стала замалою, пульсувала на безіменному пальці.
Вона раптом подивилася на їхнє сімейне життя очима чоловіка: вічно загнана, з каструльками та прасувальною дошкою, без манікюру й усіх тих жіночих штучок… Що ж, не дивно, що він обрав симпатичну сусідку. До горла підступала гірка нудота, і Ксюша мовчки встала й пішла на балкон, щоб провітритися.
Коли мама дізналася про те, що сталося, наполягла, щоб Ксюша разом із дівчатками переїхала до неї. Ксюша була вдячна мамі: жити в одному під’їзді з суперницею, яка незабаром красуватиметься округлим животом, було несила. Але, з іншого боку, так знижувалася ймовірність того, що Женя повернеться. А що він повернеться, Ксюша продовжувала відчайдушно вірити: розуміла безпідставність своїх переконань, але знала – їхній союз укладений на небесах, і не може бути по-іншому, тільки разом.
– Як би зробити так, щоб Міла не захотіла бути з ним? – питала вона в мами.
Обом було зрозуміло, що сам Женя навряд чи кине молоду кохану, а якщо та ще й сина чекає…
– Доню, ну навіщо тобі такий зрадник здався? Думала б про доньок, тобі їх піднімати треба, а не про зрадника думати.
Але Ксюша не могла думати про доньок. Точніше, вона про них думала, але думала про те, як повернути їм батька.
– Ну, віддай, може, доньок Жені? – із сумнівом промовила мама. – Це зараз модно – раніше батьки боролися за те, щоб хоча б бачитися з дитиною, а зараз рівноправність, тим паче якщо чоловік сам із сім’ї пішов. Узяв на себе відповідальність зруйнувати сім’ю, візьми й відповідальність за дітей. Навряд чи ця Міла буде рада трьом падчеркам.
Як би ця ідея не була приваблива, Ксюша не могла уявити, що віддасть доньок чужій жінці. А якщо вона буде їх кривдити? Ні, це не діло.
Сидячи в маминій квартирі, в якій звично пахло лавандовим кондиціонером для білизни й квітковими задушливими парфумами, якими мама користувалася вже років десять, Ксюша думала про те, як би зробити так, щоб обіграти суперницю. Нічого кращого в голову не прийшло, як смикати Женю проханнями: нехай тепер сам не тільки відвозить дівчаток у садок, а й забирає їх, нехай до школи ходить на збори та ранки, шукає чешки потрібного розміру й сидить у травмпункті дві години, щоб переконатися, що це просто забій.
Допомога прийшла звідти, звідки Ксюша не чекала: довгий час вона списувала відсутність апетиту й вічну нудоту на стрес, але раптом зрозуміла, що причина може бути й в іншому. Купила тест. Дві смужки яскраво сяяли в жовтому світлі ванної кімнати. Серце калатало весело й гулко: тепер у неї теж є козир!
– Ти з глузду з’їхала? – кричала мама. – Цих не знаєш, як піднімати, ще й четвертого народжувати? Куди? Не повернеться він, і не сподівайся – якщо пішов, уже все.
Ксюша вперто підтиснула губи й вирішила: вона народить цю дитину. І буде хлопчик. Нехай потім вибирає, із яким сином жити.
Напряму Жені нічого не стала говорити. Продовжувала здійснювати свій план: телефонувала йому в будь-який час дня і ночі, просила допомогти там, де раніше справлялася сама, чуючи, як на задньому фоні невдоволно дзвенить голос Міли. То чи буде ще, Мілочко, то чи буде ще…
Живіт він помітив рано, коли сторонній погляд і не розгледів би. Все ж, добре знав Ксюшу. На лобі його прорізалася глибока зморшка, губи затремтіли.
– Це що означає? – глухим голосом спитав він.
Ксюша знизала плечима.
– З глузду з’їхала, чи що? – повторив він мамині слова. – Знаєш же, що в мене скоро…
І затнувся. А це не в нього, чи що?
Дівчатка зраділи: братик буде! Щоправда, рано було ще стверджувати, що точно братик. А от що в Міли дівчинка, Ксюша дізналася від спільної знайомої, яка хіхікала й казала, що Женя іншими не стріляє.
На другому УЗД Ксюша лежала в такому нетерпінні, що мало не підстрибувала.
– Хто там? – вп’яте спитала вона.
– Та хлопчик, хлопчик, – змилостивилася узистка.
Міла пронюхала про стан Ксюші й з’явилася без попередження до неї на роботу. Попереду себе Міла з гордістю несла величезний живіт, наче там сиділа двійня, хоча народжувати їй начебто не так скоро.
– Паскуда! – кричала Міла. – Навіть не думай, Женя все одно мене любить! А будеш нам палиці в колеса вставляти – заберемо в тебе хлопчика!
Після цього Ксюша сильно озлобилася: Женю стала ще більше смикати, перед дівчатками виставляючи батька таким чином, щоб вони теж підливали масла у вогонь. А сама одного разу навіть пішла до місцевої бабці, яка обіцяла приворожити кого треба, зняти вінець безшлюбності й усе таке.
– Не хочу, щоб у неї ця дитина народилася, – сказала Ксюша.
Бабка похитала головою.
– Великий гріх на себе береш.
– Ну то й що!
Коли голка встромилася у фотографію суперниці, Ксюша відчула, як у животі щось кольнуло. І злякалася: що вона робить? Невже, серйозно хоче такого горя Жені?
– Не треба! – крикнула вона. – Я передумала!
– Пізно, – похмуро мовила бабка.
Ксюша стала ходити до храму. Чи повірить хто: вона, яка ненавиділа суперницю всім серцем, тепер молилася про її здоров’я. Син уперто штовхався, нагадував Ксюші про те, чому вона все це затіяла.
Напередодні пологів Міли дедалі частіше Женя став затримуватися в Ксюші.
– Ти прямо цвітеш – якось сказав він. – А Міла прямо як піранья – спотворіла, і характер зіпсувався.
Чути це було приємно. Ксюша відчувала, що чоловік починає розуміти: змінюється тільки обличчя, а життя залишиться колишнім – тепер інша буде варити супи й прасувати сорочки, втрачаючи поступово манікюр, тонку талію та інші привілеї молодої та вільної дівчини. Щоправда, скільки Ксюша пам’ятала маму, та ніколи не нехтувала ані манікюром, ані парфумами, і де в неї тільки сили бралися!
Даремно бабка лякала – дитина все ж народилася. Женя написав Ксюші, що Мілу відвіз у пологовий будинок. І навіщо їй ця інформація? Але Женя став усім із нею ділитися, скучав він, мабуть, за вмінням Ксюші слухати й розуміти. Вночі Ксюша спала погано: син відчайдушно пручався, у голову лізли всілякі думки. О п’ятій ранку прийшло повідомлення: «Народила». Ксюша видихнула.
А через три дні Женя приїхав із червоними очима й сивими скронями.
– З відхиленнями серйозними, – видушив він.
Ксюша остовпіла.
– А скринінги хіба не показували?
– Ні… Усе добре було.
Ксюші здалося, що стеля тисне на неї. Захотілося вийти на вулицю, подивитися в блакитне небо, підставити обличчя лагідним променям сонця. Невже це вона винна?
– Що мені робити? – глухо спитав Женя.
– У сенсі що? – не зрозуміла Ксюша.
Він знову дивився не в очі, а трохи вище, і говорив скоромовкою, боячись, що Ксюша його зупинить.
– Ти знаєш, як я сина хотів. І за дівчатками я сумую. І за тобою. Ксюш, вибач мене, га? Дурнем я був, не розумів свого щастя. Приємно було, що така молода на мене увагу звернула.
Зрозумівши, куди він хилить, Ксюша його зупинила.
– Там у тебе теж донька. І їй ти потрібніший, ніж нам.
Обличчя в Жені зморщилося. Ксюша стиснула його руку й сказала:
– Усе буде добре. Ти зараз потрібен Мілі. І дівчинці. Як вирішили назвати-то?
Він схлипнув.
– Сніжана.
– Дурне ім’я.
– Я теж так сказав…
Вони сиділи мовчки, слухаючи тихий хід настінного годинника. Дівчаток мама повела гуляти, син штовхався в животі. Ксюша почувалася спокійно й упевнено. Підніме вона чотирьох, навіть якщо Женя допомагати не зможе. Син у неї буде – це хіба не щастя? Головне, щоб здоровий… Почуття провини розповзалося по венах, але вона переконувала себе: та голка ні до чого. Хотілося стати на коліна й попросити в Жені пробачення. Але він однаково не зрозуміє.
– Іди, – сказала Ксюша. – Ти створений, щоб виховувати прекрасних доньок.
Женя погладив її по щоці, притиснув долоню до живота.
– Я вас не кину, – сказав він.
– Я знаю, – кивнула Ксюша.
Коли він пішов, вона довго терлася жорсткою мочалкою у ванній і плакала. Син сердито штовхався і вимагав заспокоїтися. Життя тривало.
