Автобус так трясло, що навіть думки в голові в Олени плуталися. А думок було багато, і одна з них, найголовніша, зовсім не додавала дівчині настрою. Чому все так? Мама все життя незрозуміло як жила, тепер я. Мені 33, а у мене знову нічого. Та життя прожити — не поле перейти, чомусь зрозуміла вона це тільки зараз, а так усе думала, що саме все налагодиться, саме все складеться.
Олена взагалі була по життю вдачлива, везло їй. Тільки от в останній час везучість кудись пропала. Дівчина вийшла заміж не тому, що дуже закохалася, а тому, що вже час було. А що, 30 років — не жарти, треба вже й при комусь бути. Сергій був з іншого міста. Він сам сказав, що тільки-но почав шукати роботу, вирішувати щось з житлом, і Олена вирішила: треба жити разом. Ну і зійшлися.
Майже три роки прожили, і тепер Олена знову могла почувати себе молодою і зовсім не обтяженою ні квартирою, ні машиною, ні роботою. Завжди жінка вважала себе розумною, але те, як розвів її чоловік — тут, звичайно, постаратися треба.
Йшлося про те, що треба зайнятися своєю справою. Сергій завів її мало не одразу після весілля. Олена тоді думала, що їй таки пощастило з чоловіком, от який він! Потім вони взяли величезний кредит… точніше, взяла жінка, під квартиру. І скільки ж вона своїм знайомим говорила, щоб ніколи не зв’язувалися з чоловіками, які просять кредит взяти, а сама…
Він не ховався. Він просто промотав усі гроші на дівчат і ресторани. Олена ніколи не відстежувала кожен його крок, бо вона чудово розуміла: поки бізнес розкрутиться, платити по кредиту потрібно їй. А потім поверталася ввечері додому. Машина не заводилася. Довелося йти пішки. Шлях був повз дуже дорогий ресторан, у віконці якого вона й побачила чоловіка. Серед прекрасних пані.
Взагалі характер у Олени був те, що треба, тому вона рішуче відчинила двері ресторану й влаштувала там справжній погром. До речі, у однієї з подружок чоловіка виявилися накладними не лише вії, а й волосся. Це так розсмішило жінку, що, вона сказала переляканому чоловікові:
— Живи, поки.
Потім, правда, шкодувала про це, коли зрозуміла, що від величезної суми нічого не залишилося. Трохи подумавши, Олена вирішила, що треба просто перезавантажитися й почати все спочатку. Продала квартиру, машину, розрахувалася з боргами, на роботі написала заяву й поїхала в село.
Зараз їхала й розуміла, що її там можуть зустріти так, що відразу ж і захочеться втекти. Колись із того дому втекла її мати. Олена, звичайно, намагалася діда навідувати, але характер у нього був такий, що дівчина рідко коли день витримувала. До речі, характер діда дуже добре проглядався й у самій Олені. Мати приїжджала навідати батька раз на рік, і завжди він зустрічав її одним питанням:
— Чого приперлася?
Дідові було десь за 70, і, чесно кажучи, Олена навіть не уявляла, що він скаже їй. Жінка закинула на плече дорожню сумку, зручно перехопила ручку валізи на колесиках і закрокувала стежкою.
Діда вона побачила здалеку. Він лагодив хвіртку. Той обернувся, довго дивився на Олену, що наближалася, мабуть, упізнав, бо відвернувся й продовжив займатися своєю справою. Олена усміхнулася. Ну, хоч живий, здоровий, і на тому спасибі.
— Здрастуй, дідусю.
Дід знову обернувся.
— Ну, здорово. Чого з’явилася?
— Так, у гості, дідусю. Не прогнав би?
Дід помовчав якийсь час, потім сказав:
— Ну, якщо ненадовго, то не проганятиму.
Олена засміялася.
— Ох, дідусю, нічого не змінилося.
Дід махнув рукою на піч.
— Якщо їсти хочеш, там у печі візьми.
— Не хочу. Я тут тобі гостинців привезла.
Вона стала викладати на стіл продукти. Дід спостерігав за неї збоку.
— Отруїти мене вирішила?
Олена з подивом подивилася на нього.
— Чому ти так вирішив?
— А що, ти мені цілий стіл отруї міської привезла?
Олена знизала плечима.
— Ну, не хочеш — не їж. Я сама все з’їм.
Перший день пройшов цілком собі мирно. Олена із задоволенням розтягнулася на ліжку в маленькій кімнаті під відчиненим вікном. Нарешті-то вона виспиться! Останні два тижні тільки уривками вдавалося поспати. Їй здалося, що вона тільки-но заплющила очі, як над вухом роздався голос діда:
— Чого ще спиш? Іди, курей випускай, буряк прополювати треба, води в баню натаскати.
Вона не відкривала очі, сподіваючись, що все це — сон. Надія виявилася марною. Повернувшись у дім через годину, Олена застигла від обурення: дід, поклавши ноги в чоботах на табуретку, солодко хропів. Вона роззулася й тихенько прокралася на ліжко — і одразу ж заснула.
Через кілька днів дідові стало все складніше вигадувати завдання, і в Олени з’явився
вільний час. Дідові не подобалося, що вона розстелює покривало й засмагає в городі, але сказати було нічого. Скоро дід став дорікати їй:
— Тут, у селі, ледарювати не прийнято. Ледарювати — у своє місто їдь.
Олена з цікавістю дивилася на діда.
— Дідусю, а якщо ось усе перероблено, тоді як? В хаті ховатися, щоб сусіди, не дай Боже, не подумали, що ти безробітний?
Дід трохи розгубився.
— Ти мені давай тут дурниць не говори. Це мати твоя на тебе такий вплив мала. Не дарма її прогнав. Толку з вас, з баб… — він махнув рукою.
А Олена розсердилася, зскочила й пішла слідом за дідом.
— Дідусю, та ти ж не завжди так до жінок ставився. Ось бабуля… Ти ж її кохав, коли одружився?
Олена не пам’ятала бабусю, зате пам’ятала, що мати казала: «Батько своїм поганим характером матір у могилу зігнав».
Дід повернувся до неї.
— Завтра вже їхати збирайся.
Олена розгубилася.
— Діду, але ж я ж твоя онука рідна! А ти мені на двері вказуєш?
— Ось завтра вранці й їдь.
Дід грюкнув дверима, а Олена ледь не розплакалася. Ну, що ж це таке? «Перезавантажилася» називається. Вона одразу згадала, як через день після того, як приїхала, дід усі її продукти на смітник виніс. Вона тоді промовчала. Говорила мати, що тільки нерви собі трепати, якщо з дідом сваритися.
Дід із нею більше не розмовляв, наче Олена — пусте місце. Вона вже вирішила: робити нічого, треба їхати вранці й більше сюди точно не ногою. Ввечері жінка сиділа перед телевізором, дивилася якийсь цікавий фільм. Дід підійшов, хвилину дивився на екран, потім просто вийняв вилку з розетки.
— Чого зайву електроенергію палиш та випроміненням мене травиш?
Олена подивилася на нього, сказала:
— Діду, а я ж ніколи не вірила, що ти такий, як про тебе говорять. А ти… ти такий і є. Тебе ж навіть у селі ніхто не любить.
— А я не дівиця красна, щоб мене любили. А тебе, якщо щось не влаштовує, то можеш і сьогодні їхати.
Олена зскочила, побігла в кімнату, схопила свої сумки.
— Ну, спасибі, дідусю. Дуже добре відпочила. Все життя про такий відпочинок з дідом мріяла.
Олена рушила до дверей, до останнього сподіваючись, що дід її зупинить. Ніч на дворі вже. Дід одразу за неї гак на двері накинув і світ погасив. Олена вийшла з двору, сіла на лавочку й розплакалася. Квартиру втратила, чоловік зрадив… Вона так не ридала, як зараз. Все якось наклалося.
— Оленка, це ти?
Вона підняла заплакані очі. Перед нею стояв якийсь чоловік. Жінка втерла ніс.
— Ну, я. А ви хто?
— Ти що, не впізнала мене? А як же: «Виросту — і приб’ю тебе, Петька»?
— Петька? Та ні, не може бути.
Звичайно, Олена пам’ятала Петра. Поки вона дівчинкою приїжджала сюди з матір’ю, Петька, хлопчисько, що жив через два будинки, тільки й робив, що докучав їй. Вона його терпіти не могла, намагалася відповідати, але він завжди перемагав.
— Чому ж не може? Дуже навіть може. А я вийшов на вулицю, чую — ридає хтось. Одразу чомусь подумав, що Оленка-Плакса приїхала. Що дід чудить?
— Ох, Петька, чудить. Виставив мене на вулицю вночі.
— Ну, як бачиш. Та годі, дід твій відомий своїм характером. Ходімо, переночуєш у нас. Бабуся рада буде, нудно їй тут самій.
Олена з вдячністю поглянула на Петра. Правда, обличчя його особо не розгледіла. І вже хотіла взяти валізу, але Петро її випередив.
— Ну, ти що, валізу потягнеш? А я так піду?
Олена обернулася на будинок. Їй здалося, що в одній із кімнат різко зригнулася занавіска. Вона показала язика темному вікну й пішла.
Баба Тоня руками сплеснула.
— Петре, а ти де цю кралю взяв?
— Бабусю, та це ж Олена!
Бабуся засміялася.
— А Олена що, не може красунею бути?
Жінка з викликом поглянула на Петра — й обомліла. Куди подівся той неприємний підліток, що вічно її чіпляв? Високий, статний, гарний чоловік. А найголовніше — дуже насмішливо на неї дивився. Оцей погляд вона добре пам’ятала. Олена обурилася.
Баба Тоня швидко накрила стіл. Петро здивувався:
— Бабусю, ти ж казала, що на ніч наїдатися шкідливо?
Жінка не розгубилася:
— Звісно, шкідливо. Тому ти не їж. А ми з Оленою посидимо. Олено, бачила я, як дівка в городі у нього батрачила. Але не думала, що то ти.
Олена набалакалася з бабою Тонею досхочу. Дізналася, що Василь був у молодості першим краснем.
— Ти не уявляєш, які дівки за ним бігали! А він як у Настю закохався, так і все. Настя з лиця так собі була. Побралися вони, Василь її на руках носив. А потім років п’ять вони прожили, а Настька загуляла від нього. Він почорнів тоді весь. Загалом, вернулася вона через півроку. Начебто простив він її. А ще через рік дочка з’явилася. Правда, Василь наче змінився: з кожним роком характер ставав усе гіршим.
Олена слухала, затамувавши подих. Вона ніколи цього не знала й упевнена, що й мати не знає. Це ж що виходить? Що дід, вважаючи, не за своєю волею таким став?
Баба Тоня засміялася.
— Ну, тут уже не знаю. До вас він чому так ставиться? Та й не тільки до вас, нікого не любить.
Петро давно спав, баба Тоня теж, а Олена все думала. Ні, не можна їхати. Яким би дід не був, вона все-таки зайде до нього вранці попрощатися. Вона підійшла до хвіртки, зупинилася. Дивно, двері в хату навстіж. Олена залишила валізу біля хвіртки й пішла у двір.
— Діду! Діду, ти де?
У відповідь — тиша. Зазвичай дід одразу починав бурчати: «Чого ореш так?» Олена обійшла двір — нікого. Тоді вона пішла в хату. Діда побачила одразу. Він лежав на дивані, рука на серці, сам білий.
— Дідусю!
Олена кинулася до нього. Він розплющив очі.
— Приперлася…
Олена не стала звертати уваги на його слова, швидко схопила апарат для вимірювання тиску. Мама ще давно йому купувала. Так і є, тиск зашкалює. Олена викликала швидку, дала дідові під язик таблетку, вікна навстіж.
Дід пробурчав:
— Напустиш мух, сама ловитимеш. І взагалі, ти їхати кудись збиралася.
Олена повернулася до нього:
— Не діждешся. Поставлю тебе на ноги — тоді й поїду. Все одно поки нікуди.
Дідові, мабуть, стало трохи легше, бо він спитав:
— Чого «нікуди»? Чоловік не витримав тебе й вигнав?
— Чоловік не вигнав. Чоловік просто прогуляв квартиру, машину… А вигнала його я.
Дід відвернувся до стіни. Жінка подумала, що даремно вона розповіла це. Йому не цікаво. Жінка вийшла провести лікаря.
— Ну, що я можу сказати? Ваш дідусь для свого віку у гарній формі. Ось тільки тиск… це може бути результатом стресу, реакції на погоду… Та чого завгодно. Самі розумієте, вік почесний.
Дід прийняв призначення лікаря, взагалі став якимось тихим, мовчазним. Першого дня Олена приготувала вечерю.
— Сідай, їсти.
Він мовчки сів за стіл, дочекався, поки вона наклала.
— Чого не поїхала? Я ж образив тебе.
— Як же я поїду, якщо ти захворів?
Він надто уважно подивився на неї.
— Розказуй, що там твій чоловік накоїв.
— Та не…
— Не бреши! — дід аж підскочив від свого місця.
Через три дні дід бігав, як молодий. Олена справді час було їхати. Дзвонили з роботи, сказали, що чекають на неї. Не можна було розкидатися таким місцем, і жінка вирішила, що треба їхати.
— Дідусю, ти тільки не нервонуй. Я їжу приготувала тобі, цілий холодильник. Ой, як ти тут без мене… Але я буду приїжджати частіше.
— Давай-но я тебе до автобуса проводжу.
Вони стояли на зупинці, і серце Олени було не на місці. Зараз літо, добре, а взимку? Як можна дідуся самого залишати? Але пара місяців у неї є. Дасть Бог, схвалять іпотеку чи кредит — і вона купить будиночок. Лише б не відмовили. Робота у неї хороша, зарплата пристойна. То ж прорветься. І тоді можна буде забрати дідуся до себе. А що, у будинку йому буде звичніше, і під наглядом.
До зупинки з вихлопом підійшов автобус. Олена обняла діда.
— Ну, все. Не сумуй, я через два тижні приїду.
Дід сунув їй у руки якийсь пакет.
— На, мені без потреби. А тобі зараз треба.
— Що це?
— Потім подивишся. Іди, а то водій уже зиркає.
Олена застрибнула в автобус. Довго вона в вікно бачила сухорляву фігуру діда. Серце так покалувало. Хотілося…
Проїхавши трохи, Олена згадала про пакет. Вона розгорнула його — тяжкий. У газеті лежали рівні пачки грошей. По щоках жінки потекли сльози.
— Ось тобі й злий дід… Все життя, мабуть, збирав. А тут просто взяв та й дав їй. Тут на нормальний будинок вистачить, чи навіть на квартиру.
Олена дивилася у вікно, повз пропливали села, дерева. На душі було якось дивно, наче вперше з дому поїхала. Її страшенно тягло звідти назад. Через два тижні Олена не приїхала. Василь два дні біля вікна просидів, але так і не дочекався онуку. Стемніло вже, світла не запалював. Раптом відчув щось мокре на руці. Потім зрозумів — це він плаче. А сльози так і капають. От ще зараза. Невдоволений самим собою, пішов спати. Довго не міг заснути, життя своє згадував. Заснув тільки під ранок.
Розбудив його веселий стук у вікно.
— Дідулю! Діду, прокидайся, соню!
Він підскочив із ліжка, як молодий, кинувся до дверей.
— Оленка! Думав, не приїдеш більше.
— Хто не приїде? Не дочекаєшся! Давай збирайся швидше, показати тобі дещо.
— А вбиратися як? По-парадному?
Олена усміхнулася:
— А то ж! У місто поїдемо.
Через п’ятнадцять хвилин Василь вийшов у костюмі, в черевиках.
— Ну, діду, ти в мене справжній наречений!
Приблизно через сорок хвилин вони зупинилися біля будинку. Василь розумів, що вони в місті, але не в кам’яних коробках, а в приватному секторі.
— Ось, дідусю, дивись. Це я на твої гроші купила.
Грошей Олені вистачило навіть на ремонт, ще й залишилося. Через нього вона й не встигла приїхати. А кредит вона все ж таки взяла, тільки не дуже великий, щоб на машину вистачило.
Дід ходив по кімнатах, задоволено усміхався.
— Топити не треба?
— Ні, дідусю, не треба. Але якщо хочеться… Ось невеликий камін є.
— Гарно. Красиво. А це що за кімната?
— Це спальня моя. Ось тут комора. А це… а це, дідулю, твоя кімната. Хочеш — зараз переїжджай. А хочеш — як урожай зберемо. Але в селі я тебе самого не залишу.
І Василь раптом знову відчув ці зрадливі гарячі сльози. Він витер їх рукавом, але вони побігли ще швидше.
— Дякую тобі, онуко.
Дід переїхав у місто восени. Будинок міцно зачинив, сказав, щоб не розтягли, а то весною треба приїжджати, і город садити. Правда, вдень він майже не бував вдома. Познайомився з сусідкою, жінкою-пенсіонеркою, і вони то варення варили, то серіал дивилися, посміхалися. Мабуть, дід одружитися надумав. А Петро, який розшукав Олену в місті й тепер не відпускав далеко, сміявся:
— І нехай. Ми їм таке весілля влаштуємо!
