Стук коліс потяга «Перемишль — Київ» відлунював у скронях Соломії рівним, гіпнотичним ритмом. Вона дивилася у вікно, де за склом проносилися сірі осінні пейзажі рідної країни. Сім років. Сім довгих років вона не бачила цих полів, цих покосилих парканів і золотих лісів. Сім років вона дихала солоним, але чужим повітрям Аліканте, вимиваючи до блиску мармурові підлоги на віллах іспанських багатіїв.
Її руки, колись тонкі й ніжні руки вчительки музики, тепер були вкриті сіточкою дрібних зморшок і мозолів від агресивних мийних засобів. Але вона не жаліла. Вона знала, заради чого це робить. Вдома, у старому будинку на околиці обласного центру, на неї чекала мама. Хвора, слабка, але найрідніша у світі мама, Ганна Василівна. І брат Тарас.
Тарас був на п’ять років молодшим. Улюбленець матері, її вічний «хлопчик, якому не пощастило». Коли Тарас вліз у величезні борги через невдалий бізнес із перегоном автомобілів, колектори ледь не спалили їхній старий дім. У мами тоді стався перший мікроінсульт. Соломія, не роздумуючи, спакувала валізу, залишила роботу в музичній школі і поїхала на заробітки. Вона витягла брата з боргової ями. Вона оплачувала мамині ліки, сиділок, реабілітації. Щомісяця, стабільно, десятого числа, вона переказувала Тарасові солідну суму євро. «На маму і на дім», — завжди писала вона в повідомленнях.
Тарас відповідав бадьоро: «Все супер, Солю. Мама цвіте і пахне. Ліки купив, дах підлатав. Ти наш янгол».
Два дні тому Тарас зателефонував пізно ввечері. Його голос був дивним, уривчастим.
— Солю… Мама… Мами більше немає. Серце.
Соломія кричала так, що збіглися сусіди-іспанці. Вона кинула все. Власниця вілли, сеньйора Кармен, мовчки видала їй розрахунок за місяць і сама відвезла в аеропорт.
І ось вона тут. Таксі зупинилося на вулиці Яблуневій. Соломія вийшла, тримаючи в руках невелику дорожню сумку. Повітря пахло палим листям і вогкістю. Вона підняла очі і завмерла.
Замість старого, дерев’яного паркану, пофарбованого в зелений колір, височів глухий паркан із профнастилу. Хвіртка була зачинена на електронний замок. А за парканом… за парканом не було старого одноповерхового будинку під шифером. Там стояв недобудований двоповерховий котедж із червоної цегли. Старої груші, під якою Соломія любила читати в дитинстві, не було.
— Що за дідько… — прошепотіла вона, дістаючи телефон. Набрала Тараса. Абонент поза зоною досяжності.
Вона натиснула на кнопку дзвінка на хвіртці. Раз, другий. За хвилину двері відчинив огрядний чоловік у спортивному костюмі.
— Вам кого, жіночко? — запитав він, підозріло оглядаючи Соломію.
— Я… перепрошую. Це Яблунева, 18?
— Ну так.
— А де Ганна Василівна? Де мій брат, Тарас Романюк? Що тут відбувається? — голос Соломії зірвався на істерику.
Чоловік спохмурнів.
— А-а-а, ви, мабуть, родичка тих колишніх. Так Тарас продав мені ділянку ще півтора року тому. Стару хату ми знесли. А бабцю вашу, Ганну, він кудись у місто забрав. Ви що, не знали?
Земля пішла з-під ніг. Півтора року. Півтора року тому Тарас продав дім? Але ж вона відправляла гроші на ремонт даху минулої весни!
— Дайте мені води, будь ласка… — ледь чутно попросила Соломія, спираючись на холодний метал паркану.
Через дві години Соломія стояла перед масивними дубовими дверима в елітному новобудові в центрі міста. Адресу їй дала кума Тараса, до якої Соломія ледве додзвонилася.
Вона натиснула на дзвінок. Двері відчинила Оксана — дружина Тараса. На ній був шовковий халат, на обличчі — ідеальний макіяж, а на пальцях блищав свіжий манікюр.
— Соломіє? — очі Оксани округлилися, на мить у них майнув неприхований переляк. — Ти… ти як тут? Чому не сказала, що приїдеш? Ми б зустріли…
— Де моя мама? — замість привітання крижаним тоном спитала Соломія, переступаючи поріг.
Квартира вражала. Дорогий паркет, шкіряні дивани, величезна плазма, дизайнерська люстра. У повітрі пахло дорогою кавою і парфумами.
З вітальні вийшов Тарас. Він трохи погладшав, на ньому був брендовий светр. Побачивши сестру, він зблід, але швидко натягнув на обличчя маску скорботи.
— Солюня… Сестричко. Яке горе, правда? Проходь, проходь…
Соломія не зрушила з місця. Вона кинула сумку на підлогу.
— Я була на Яблуневій. Там чужі люди. Хату знесено. Де. Моя. Мама. І коли похорон?
Тарас нервово ковтнув і подивився на дружину. Оксана схрестила руки на грудях і відвела погляд.
— Солю, розумієш… — почав Тарас, підходячи ближче, намагаючись взяти її за руку. Вона висмикнула долоню так, ніби він був прокаженим.
— Говори!— Похорон був учора, Солю, — тихо сказав Тарас.
— Як учора? Ти ж дзвонив два дні тому! Ти сказав, що вона щойно померла! Ми ж домовлялися, що я прилечу!
— Розумієш, морг був переповнений, санітарні норми… Ми не могли чекати. Ти ж знаєш, як це зараз складно… — він почав швидко торочити, але очі його бігали.
— Брешеш, — прошипіла Соломія. — Ти брешеш мені в очі, Тарасе. Чому ти продав будинок?
Оксана не витримала. Її награна гостинність випарувалася.
— А що було робити? — різко втрутилася вона. — Хата розвалювалася! Її опалювати було дорожче, ніж знімати квартиру. Ми продали її, щоб купити мамі нормальні умови!
— Нормальні умови?! — Соломія обвела рукою розкішну вітальню. — Оці?! Ви купили нормальні умови собі! Я присилала вам по тисячі євро щомісяця! Де ці гроші, Тарасе?! На що ти їх витрачав, якщо хати вже півтора року немає?!
Тарас почервонів, його обличчя спотворилося від злості.
— А ти не рахуй мої гроші! Я тут з нею возився! Ти скинула її на мене і поїхала прохолоджуватися в Іспанію!
— Прохолоджуватися?! — Соломія зробила крок уперед. Її голос затремтів. — Я спала по чотири години на добу! Я мила унітази після чужих людей! Я віддавала борги за тебе, гнидо! Коли колектори обіцяли переламати тобі ноги, хто тебе врятував?!
— Це було давно! Я тобі все віддав! — зірвався на крик Тарас.
— Віддав?! Чим?! Моїми ж грошима, які я слала на маму?! Де мама жила ці півтора року, Тарасе? Тільки не кажи, що в цій квартирі. Я бачу, що тут навіть запаху старої людини немає!
Тарас замовк. Він дихав важко, мов загнаний звір. Оксана підійшла до нього і взяла під руку.
— Твоя мама, — з натиском сказала Оксана, — жила в пансіонаті «Тиха гавань». Ми оформили її туди, бо їй потрібен був цілодобовий медичний догляд. Ми не медики, Соломіє. Ми не могли за нею дивитися так, як треба.
— В будинку для пристарілих… — Соломія відчула, як стіни кімнати починають на неї тиснути. — Ви здали її в притулок.
— Це елітний заклад! — крикнув Тарас. — Ми платили за неї шалені гроші! Твої ж гроші туди і йшли!
Соломія подивилася на брата порожнім поглядом. Вона розвернулася, підняла сумку і, не сказавши більше ні слова, вийшла з квартири, гучно грюкнувши дубовими дверима.
Наступного ранку Соломія стояла перед облупленими воротами будівлі, що знаходилася в сусідньому райцентрі. На вицвілій табличці значилося: «Комунальний заклад. Гегеріатричний пансіонат “Тиха гавань”».
Ніяким «елітним закладом» тут і не пахло. Пахло кислою капустою, хлоркою і немитими особами. Це був звичайний державний хоспіс для самотніх літніх людей.
В кабінеті головного лікаря Соломія поклала на стіл свій паспорт і свідоцтво про народження.
— Я дочка Ганни Романюк. Розкажіть мені все.
Лікарка, втомлена жінка в окулярах, довго дивилася на Соломію.
— А де ж ви були раніше, дитино?
— Я працювала за кордоном. Пересилала братові гроші на її догляд.
Лікарка гірко усміхнулася і дістала медичну картку.
— Догляд… Ваш брат привіз її сюди рік і чотири місяці тому. Сказав, що не має можливості її утримувати. Вона була в депресії. Майже не говорила спочатку.
— Він платив вам за неї? — ледь видавила Соломія.
— Ми державний заклад. Вона віддавала 75% своєї пенсії, як того вимагає закон. Ваш брат… ну, він приїжджав раз на кілька місяців. Привозив пачку дешевих пелюшок і найдешевші цукерки. Все. Ми просили його купити протипролежневий матрац, бо їй ставало дедалі гірше. Він сказав, що грошей немає, бізнес стоїть.
Соломія закрила обличчя руками. Здавалося, що її серце зараз просто зупиниться.
— Від чого вона…?
— Серцева недостатність. Вона згасла дуже швидко. Останні два місяці майже не вставала. Але вона вас дуже чекала.
Лікарка витягла з шухляди невеликий згорток.
— Вона просила передати це вам. Сказала: «Соля приїде, я знаю. Мій Тарасик загубився в цьому світі, а Соля знайде дорогу».
Соломія тремтячими руками взяла згорток. Це був старий, вишитий хрестиком рушник, який мама вишивала ще в молодості, а всередині — маленький молитовник і кілька листів, складених трикутниками.
— Де її поховали? — запитала Соломія, витираючи сльози, які без упину текли по щоках.
— На міському кладовищі, на новій ділянці. Брат забрав її, сказав, що все організує.
Соломія подякувала і вийшла з кабінету. У коридорі до неї підійшла літня санітарка. Вона озирнулася і прошепотіла:
— Ти дочка Ганни?
Соломія кивнула.
— Ти не плач, доню. Вона тебе не винила. Але знай: той ірод, брат твій, приїжджав до неї за місяць з якимось нотаріусом. Вони її заставили якісь папери підписати. Вона плакала потім два дні, казала: «Обібрав він мене, і сестру свою обібрав». Ти б розібралася з тим, дівчино.
Цього разу Соломія не стала дзвонити у двері. Вона чекала під під’їздом елітного будинку. Була шоста вечора. Дорогий позашляховик Тараса плавно заїхав у двір і припаркувався. Тарас і Оксана вийшли з машини, сміючись, з пакетами з елітного супермаркету.
Соломія вийшла з тіні дерев.
— Весело вам? — голос Соломії розрізав вечірню тишу двору.
Тарас здригнувся, пакети в його руках ледь не впали. Оксана закотила очі.
— Соломіє, ну що ти знову починаєш? Нам що, тепер не жити? Ми в жалобі, але життя триває.
— В жалобі?! — Соломія підійшла впритул. Її очі горіли таким гнівом, що Тарас мимоволі зробив крок назад. — Я була в «Тихій гавані», Тарасе. Я бачила цю твою «елітну клініку». Я бачила лікарку.
Тарас зблід.
— Солю, давай піднімемося, не на вулиці… Люди дивляться.
— Нехай дивляться! Нехай усі знають, який ти виродок! — закричала Соломія на весь двір. Кілька перехожих зупинилися. — Ти продав материну хату! Ти здав її в державний хоспіс без копійки грошей! Ти брехав мені роками, забираючи гроші, які я заробляла кров’ю і потом, щоб купити ось це все! — вона махнула рукою на машину.
Оксана кинула пакети на землю і пішла в наступ:
— Слухай ти, заробітчанко! Ти поїхала і кинула нас тут! Ти думаєш, скинула свої євро і все, совість чиста?! Ми тут жили! Ми це все терпіли! Мама стала нестерпною, вона нікого не впізнавала! Вона під себе ходила, ти це розумієш?! Чому ти не приїхала і не мила за нею лайно, а?! Тільки посилала свої подачки!
— Подачки?! — Соломія вхопила Оксану за плече, міцно стиснувши тканину дорогого пальта. — За ці «подачки» ви купили цю квартиру! Ти, мерзотнице, носила манікюр за мої гроші, поки моя мати лежала на мокрих простирадлах і жаліла на протипролежневий матрац за дві тисячі гривень, яких у вас «не було»!
Тарас різко відштовхнув сестру. Соломія ледь втрималася на ногах.
— Не смій чіпати мою дружину! — загарчав він. Обличчя його стало багряним, маски спали. — Так, я продав хату! І що?! Це і моя спадщина теж! Мама сама підписала дарчу на мене ще два роки тому! Вона мені все відписала, бо я був поруч! Я, а не ти! Ти нас кинула! Ти поїхала туди шукати кращого життя!
— Я поїхала, щоб тебе не вбили за твої борги! Ти пам’ятаєш це, Тарасе?! — сльози градом котилися по обличчю Соломії, але голос її був твердим, як сталь. — Я віддала сім років свого життя. Я не вийшла заміж. Я не народила дитину. Я мила чужі туалети, щоб ти жив! А ти… ти просто продався за купу цегли і металу.
— Доведи! — раптом вишкірився Тарас. Його очі стали скляними, жорстокими. Це був погляд чужої людини. — Доведи, що ти давала гроші на квартиру! Ти пересилала гроші, просто як переказ! Без призначення платежу! Юридично — це були просто подарунки! Квартира записана на Оксану, машина на мою тещу. Хата була мамина, вона її мені подарувала. У тебе нічого немає, Соломіє. Ти ніхто тут. Повертайся в свою Іспанію і мий далі.
На мить запанувала мертва тиша. Чути було лише, як вітер ганяє сухе листя по асфальту. Соломія дивилася на брата. Вона шукала в його очах хоч краплю каяття, хоч тінь того маленького хлопчика з розбитим коліном, якому вона колись дмухала на рану і віддавала свою цукерку. Але там нічого не було. Тільки жадібність, страх і всепоглинаюча порожнеча.
Оксана самовдоволено посміхнулася, поправляючи пальто.
— Ти почула? Іди звідси. І не смій більше до нас підходити, інакше я викличу поліцію і скажу, що ти на нас напала.
Соломія повільно кивнула. Вона не кричала. Її істерика закінчилася. Натомість прийшов холодний, як лід, спокій.
— Я вас не чіпатиму. Бруднити руки об лайно… мені вистачило цього в Іспанії. Живіть, Тарасе. Живіть у цій квартирі, катайтеся на цій машині. Але пам’ятай: кожен раз, коли ти будеш їсти з дорогого посуду, ти будеш їсти душу своєї матері. Кожен раз, коли ти будеш лягати в тепле ліжко, ти будеш спати на її кістках. Проклинати я вас не буду. Ви самі себе вже прокляли.
Вона розвернулася і пішла геть, не озираючись. Ззаду почулося нервове пирхання Оксани і звук сигналізації машини, але Соломія вже цього не чула. Їй треба було зробити ще одну справу.
Цвинтар зустрів її тишею і холодним вітром. Соломія довго блукала серед нових могил, шукаючи дерев’яний хрест із табличкою «Романюк Ганна Василівна».
Вона знайшла її на самому краю кладовища, біля паркану. Дешевий сосновий хрест, криво вкопаний у свіжу, мокру землю. Жодної квітки. Жодного вінка. Тарас навіть не розщедрився на нормальний похорон. Зекономив.
Соломія опустилася на коліна прямо в сиру землю. Вона дістала з сумки той самий вишитий рушник, який передала їй лікарка, і розстелила його на могильному горбку. Потім дістала листи.
Це були короткі записки, написані нерівним, тремтячим почерком людини, яка довгий час хворіла.
«Солюню, донечко моя золота. Пробач мене. Я була дурна, що вірила йому. Він забрав усе. Заставив підписати папери, сказав, що інакше вижене мене на вулицю, а тебе знайде в Іспанії і знищить. Я злякалася за тебе. Пробач, що я не зберегла наш дім. Ти моя єдина радість. Не мстися йому, Бог йому суддя. Я люблю тебе. Твоя мама».
Соломія притиснула лист до грудей і завила. Це був не плач, це було виття пораненої вовчиці. Вона кричала в цю мокру землю, випускаючи з себе весь біль, усю втому за сім років, усю несправедливість цього світу. Вона просила прощення у мами за те, що поїхала, за те, що довірилася братові, за те, що не відчула, не зрозуміла…
Вона просиділа біля могили кілька годин, поки зовсім не стемніло і холод не пронизав її до кісток.
Коли вона підвелася, її обличчя було спокійним. Вона дістала з сумки телефон. Витягла українську сім-картку і зламала її навпіл. Кинула уламки в смітник біля виходу з кладовища.
Наступного дня Соломія зайшла в невелику юридичну контору. Вона проконсультувалася з адвокатом. Той підтвердив слова Тараса: юридично довести щось буде вкрай важко, майже неможливо. Потрібні роки судів, шалені гроші на адвокатів, експертизи почерку (яка була під питанням, адже мама дійсно підписала документи).
— Ви хочете судитися? — запитав адвокат, літній чоловік з розумними очима.
— Ні, — твердо відповіла Соломія. — Я хочу оформити договір на догляд за могилою. На десять років наперед. Щоб там завжди були квіти, щоб поставили гарний пам’ятник і щоб там ніколи не було бруду. Я заплачу наперед.
Вона віддала адвокату всі гроші, які привезла з собою в Україну. В неї залишилося рівно на квиток на автобус до Варшави і літак до Аліканте.
Через три дні Соломія стояла на автовокзалі. Автобус відходив за п’ятнадцять хвилин. Дощ мрячив, розмиваючи обриси рідного міста. Міста, де в неї більше не було нічого. Ні будинку, ні сім’ї.
Раптом до неї підійшла жінка. Вона була закутана в стару хустку. Це була баба Надія, колишня сусідка з вулиці Яблуневої.
— Соломійко? Дитино, ти?
— Я, тьотю Надю.
Стара обійняла її, притискаючись мокрим лицем до плеча Соломії.
— Я ж бачила тебе тоді, як ти приїжджала до двору… Але побоялася підійти. Той хазяїн новий, Микола, страшна людина. Солю, я ж знаю, як воно було. Тарас твою маму тут в машині бив по руках, коли вона плакала і не хотіла їхати з хати. Я все бачила.
Соломія закрила очі.
— Це вже не має значення, тьотю Надю. Їх для мене більше не існує. Вони мертві. Для мене померли двоє людей: мама від старості, а Тарас… від жадібності.
— Ти їдеш? Назовсім?
— Назовсім.
— Бог їх накаже, дитино. От побачиш, накаже. Такі гроші в горлі кісткою стануть.
Соломія сумно посміхнулася.
— Знаєте, я навіть не хочу цього бачити. Нехай живуть як знають. У мене своє життя.
Вона зайшла в автобус, сіла біля вікна. Мотор загудів. Коли автобус рушив, Соломія дивилася на сірі вулиці. Вона не відчувала ні ненависті, ні злості. Лише глибокий, очищувальний смуток.
Вона поверталася в Іспанію. Сеньйора Кармен сказала, що чекає її назад, і що може допомогти їй піти на курси іспанської мови, щоб влаштуватися адміністратором у готель. Життя не закінчилося. Воно лише відкинуло гнилу гілку.
Соломія дістала з сумки мамин рушник, притиснула його до обличчя. Він пах лавандою і старими паперами. Це був її справжній дім. І він завжди буде з нею.
Автор: Наталія
