— Твоя мати під нашими дверима з валізою, а Настя вдома сама! — подзвонила чоловікові Зоя, дізнавшись, що свекруха повернулася після трьох років мовчання.
Зоя мало не випустила телефон із рук, коли побачила повідомлення від сусідки. Фотографія її вхідних дверей, а поруч із ними стоїть свекруха з величезною валізою. Три роки. Цілих три роки блаженної тиші після того сварки, коли Тамара Петрівна заявила при всіх родичах, що її син одружився з нікчемною жінкою. І ось вона знову тут.
Зоя подивилася на годинник. До кінця робочого дня ще дві години. Вдома зараз тільки чотирнадцятирічна Настя, яка повернулася зі школи раніше через скорочені уроки. Пальці тремтіли, коли вона набирала номер доньки. Гудок. Другий. Третій.
— Мамо? — почувся голос Насті.
— Настенько, слухай уважно. Бабуся Тамара стоїть біля наших дверей. У жодному разі не відчиняй!
— Але мамо, вона вже пів години дзвонить у двері. Каже, що їй погано, що їй потрібна допомога…
Серце Зої стиснулося. Звісно, свекруха не втратить нагоди натиснути.
— Не відчиняй. Якщо їй справді погано, хай сусідів просить або швидку викликає. Я зараз татові подзвоню і приїду якнайшвидше.
— Добре, мамо. Тільки вона кричить, що я безсердечна, як і ти…
— Не слухай її. Іди до своєї кімнати, одягни навушники. Я скоро буду.
Зоя відразу набрала номер чоловіка. Ігор відповів після першого гудка.
— Зою, що сталося?
— Твоя мати під нашими дверима. З валізою. Настя вдома сама.
Мовчання. Потім важке зітхання.
— Я ж їй чітко сказав після того випадку…
— Очевидно, недостатньо чітко, раз вона знову тут. Ігорю, я не дозволю їй знову чіпати наших дітей.
— Їду додому. Буду за сорок хвилин.
Зоя відпросилася з роботи, посилаючись на сімейні обставини. Начальниця, яка знала про проблеми зі свекрухою, відпустила без зайвих питань.
Усю дорогу додому Зоя згадувала той день три роки тому. Восьмирічний тоді Діма випадково розбив улюблену вазу свекрухи, коли вони приїхали до неї в гості. Тамара Петрівна сильно сварилася й сказала, що він такий само незграбний, як і його мати. Ігор тоді вперше підвищив голос на свою матір і забрав сім’ю додому. Відтоді вони не спілкувалися.
Під’їжджаючи до будинку, Зоя побачила машину чоловіка. Він приїхав раніше. У під’їзді було тихо. Піднімаючись сходами, вона почула голоси на своєму поверсі.
— Мамо, я ж сказав — їдь. Нам нема про що говорити, — голос Ігоря звучав втомлено.
— Синочку, невже ти не пробачиш рідну матір? Я ж приїхала миритися! — Тамара Петрівна говорила таким солодким голосом, що Зою аж пересмикнуло.
— Миритися? Після всього, що ти наговорила моїй дружині та дітям?
— Це все непорозуміння було! Твоя дружина все перекрутила!
Зоя піднялася на сходи. Свекруха стояла біля дверей їхньої квартири, поруч справді була величезна валіза. Побачивши невістку, обличчя Тамари Петрівни миттєво змінилося. Маска доброї бабусі злетіла.
— А, з’явилася. Певно, синові поскаржилася, що я тут стою?
— Тамаро Петрівно, вам тут не раді. Їдьте, будь ласка, — Зоя намагалася говорити спокійно.
— Це мені їхати? З дому мого сина? Та я маю повне право тут перебувати!
— Ні, не маєте, — твердо сказав Ігор. — Це наш із Зоєю дім. Наш і наших дітей. І після того, що ви влаштували три роки тому…
— Ой, та годі тобі! Подумаєш, насварила хлопчиська за розбиту вазу! Виховувати треба дітей, а не сюсюкатися з ними!
— Ви його сильно насварили! — не витримала Зоя. — Він потім місяць боявся до вас підходити!
— Бо ти його проти мене налаштувала!
У цей момент двері квартири прочинилися. У щілину визирнула Настя.
— Тато, мамо, ви довго ще будете? Діма зі школи прийшов, не хоче чути цей шум.
— Зараз, доню, — Ігор повернувся до матері. — Мамо, їдь. Серйозно. Нам нема про що говорити.
— А я нікуди не поїду! — раптом закричала Тамара Петрівна. — Я в лікарню записана на обстеження! Мені жити ніде! Ви зобов’язані мене прихистити!
— До лікарні? — Ігор нахмурився. — Що з тобою?
— А тобі яке діло? Ти ж мене покинув! Рідну матір! Заради цієї… — вона тицьнула пальцем у бік Зої.
— Не смійте так говорити про мою дружину!
— Дружина! Теж мені! Вона тебе від сім’ї відірвала! Від батьків!
— Ніхто мене ні від кого не відривав, мамо. Це був мій вибір після твоєї поведінки.
Тамара Петрівна раптом схопилася за серце й застогнала.
— Ой, зле мені… Серце… Пігулочки мої…
Ігор кинувся до матері, але Зоя втримала його за руку.
— Зачекай. Тамаро Петрівно, якщо вам справді зле, ми викличемо швидку.
Свекруха миттю випросталася.
— Та щоб ти… Безсердечна яка!
— Все, досить, — Ігор дістав телефон. — Мамо, або ти зараз їдеш, або я викликаю поліцію.
— Поліцію? Рідній матері?
— Так, бо ти порушуєш спокій моєї сім’ї.
Кілька секунд Тамара Петрівна дивилася на сина з недовірою. Потім її обличчя спотворилося.
— Ну то й залишайся зі своєю дорогоцінною дружиною! Коли мене не стане, не приїжджай на похорон!
— Мамо, припини маніпулювати.
— Я тобі не мати більше! Ти мені не син!
Із цими словами вона схопила свою валізу й попрямувала до сходів. Біля самих дверей ліфта обернулася.
— Але квартиру мою й будинок у селі ви все одно не отримаєте! Я все церкві відпишу!
— Нам нічого від вас не потрібно, — спокійно відповіла Зоя.
Свекруха щось просичала собі під ніс і зникла в ліфті. Ігор важко опустився на лавку біля стіни.
— Вибач. Я думав, вона зрозуміла тоді, що так не можна.
— Не вибачайся. Це не твоя провина.
Двері квартири відчинилися повністю. Вийшли Настя й одинадцятирічний Діма.
— Вона поїхала? — тихо запитав хлопчик.
— Так, сину. Поїхала.
— Назавжди?
Ігор пригорнув сина до себе.
— Сподіваюся, що так.
Увечері, коли діти лягли спати, Зоя та Ігор сиділи на кухні.
— Знаєш, що найприкріше? — сказав Ігор, дивлячись у чашку з чаєм. — Вона навіть не спробувала зрозуміти, що була не права. Три роки минуло, а вона все та ж.
— Деякі люди не змінюються, — Зоя накрила його руку своєю. — І це не твоя відповідальність — змінювати свою матір.
— Я просто хотів нормальну сім’ю. Щоб діти знали бабусю, щоб ми могли збиратися разом на свята…
— У нас є нормальна сім’я. Ми з тобою і діти. А твоя мама… Вона зробила свій вибір.
— Вона говорила про лікарню. Може, їй справді потрібна допомога?
— Ігорю, вона використовує це як маніпуляцію. Якби їй справді була потрібна медична допомога, вона б не стояла годину під нашими дверима з криками.
— Мабуть, ти права.
Наступного дня Ігорю подзвонив батько. Виявилося, Тамара Петрівна повернулася додому й тепер усім родичам розповідала, який у неї невдячний син і яка погана невістка.
— Тато каже, вона навіть до нотаріуса сходила. Хоче мене з заповіту виключити, — розповів Ігор увечері дружині.
— Ну то й нехай. Нам же спокійніше буде.
— Не прикро?
— Анітрохи. Знаєш, я думала про це. Твоя мама все життя намагалася тобою керувати. І коли ти одружився, створив свою сім’ю, вона це сприйняла як зраду. У її картині світу ти мав залишитися вічним хлопчиком, який слухається маму.
— Але я вже давно не хлопчик.
— Ось саме. І вона не може цього прийняти.
Минув тиждень. Тамара Петрівна більше не з’являлася. Життя повернулося у звичне русло. Діти перестали здригатися від кожного дзвінка у двері. Ігор почав краще спати. Але спокій тривав недовго. За два тижні Насті на телефон прийшло повідомлення з невідомого номера. «Настенько, це бабуся. Мені дуже треба з тобою поговорити. Тільки не кажи батькам. Це важливо. Стосується твого майбутнього». Дівчинка показала повідомлення матері.
— Вона тепер через дітей намагається діяти, — Зоя похитала головою. — Настю, заблокуй цей номер.
— Мамо, а що, як їй справді погано?
— Мила, якщо людині погано, вона просить про допомогу відкрито, а не просить приховувати це від батьків.
— Але ж вона бабуся…
— Біологічна спорідненість не дає права на погане ставлення. Запам’ятай це, доню. Ніхто — ні бабуся, ні дідусь, ні інші родичі — не мають права тебе ображати або змушувати зберігати секрети від батьків.
Настя кивнула й заблокувала номер. Але Тамара Петрівна не здавалася. Вона почала писати з різних номерів. Дімі, Насті, навіть намагалася додзвонитися Зої на роботу. Усюди один і той самий текст — їй потрібна допомога, вона хвора, діти безсердечні, невістка їх налаштувала.
Ігор зрештою не витримав. Він поїхав до батьків. Повернувся за три години, блідий і втомлений.
— Вона не хвора, — сказав він, сідаючи на диван поруч із Зоєю. — Батько сказав, що вона пройшла обстеження, все в нормі для її віку. Вона просто… Вона вважає, що ми зобов’язані про неї піклуватися. Що це наш обов’язок. І вона домагатиметься цього будь-якими способами.
— Що пропонує твій батько?
— Він втомився від неї не менше за нас. Каже, подумує про роз’їзд. Сорок років прожили, а вона стає дедалі нестерпнішою.
— Бідний Вікторе Івановичу.
— Він сказав, що попередить нас, якщо вона знову збереться їхати. І вибачився за неї.
— Йому нема за що вибачатися. Це не його провина.
Ще за місяць прийшла звістка — Тамара Петрівна продала будинок у селі й купила квартиру в їхньому місті, в сусідньому районі.
— Вона що, серйозно збирається тут жити? — Зоя не могла повірити.
— Схоже на те. Батько каже, вона торочить, що буде боротися за онуків. Що ми не маємо права позбавляти її спілкування з ними.
— Але ж діти самі не хочуть із нею спілкуватися!
— Я знаю. Але вона цього не розуміє. Або не хоче розуміти.
Ігор звернувся до юриста. Той сказав, що поки свекруха не вчиняє протиправних дій, вони мало що можуть вдіяти. Хіба що написати заяву дільничному, якщо вона знову почне телефонувати або приходити.
Перший час Тамара Петрівна не з’являлася. Але Зоя знала — це затишшя перед бурею. І вона мала рацію. Свекруха зустріла Діму біля школи. Хлопчик потім розповідав, що бабуся підійшла до нього, коли він чекав на батьків, і почала говорити, що скучила, що хоче налагодити стосунки, що в неї є подарунки для нього та Насті.
— Я сказав, що мені треба йти, а вона схопила мене за рукав. Говорила, що я такий самий, як батько. Що мене неправильно виховують. Добре, що тут мама під’їхала.
Зоя пам’ятала цей момент. Як вона побачила свекруху, яка тримала Діму за руку. Як кинулася до них. Як Тамара Петрівна почала сварку, що вона має право бачити онука. Після цього інциденту Ігор написав заяву дільничному. З Тамарою Петрівною провели бесіду. Вона пообіцяла більше не турбувати сім’ю.
Але за тиждень історія повторилася. Цього разу вона прийшла на концерт у музичну школу, де виступала Настя. Сіла в першому ряду, демонстративно знімала виступ онуки на телефон. Після концерту спробувала підійти, але Ігор став між нею та донькою.
— Мамо, припини. Ти лякаєш дітей.
— Я лякаю? Я — бабуся! Я маю право пишатися онучкою!
— Ти втратила це право, коли почала їх залякувати та ображати.
— Я нікого не ображала! Це все вигадки твоєї дружини!
Кілька батьків обернулися на підвищені голоси. Ігор узяв доньку за руку й повів. Тамара Петрівна ще довго сварилася їм услід. Ситуація ставала нестерпною. Діти почали обережно виходити з дому без батьків. Настя зізналася, що бачила бабусю біля їхнього будинку кілька разів — та просто стояла й дивилася на вікна.
— Це вже схоже на переслідування, — сказала Зоя чоловікові. — Потрібно щось робити.
Ігор знову пішов до юриста. Той порадив збирати докази — фотографії, відео, свідчення очевидців. І якщо ситуація не покращиться, можна буде подати до суду на обмеження спілкування з дітьми.
Віктор Іванович, батько Ігоря, несподівано став їхнім союзником. Він приїхав до них додому, привіз документи — медичні довідки про те, що Тамара Петрівна кілька разів зверталася до психіатра, але від лікування відмовлялася.
— Вона завжди була складною людиною, — сказав він, сидячи за їхнім кухонним столом. — Але останні роки стало зовсім важко. Вона живе в якійсь своїй реальності.
— Вікторе Івановичу, а чому ви раніше нічого не говорили? — запитала Зоя.
— Сподівався, що вона схаменеться. Що це вікове, мине. Але стає тільки гірше. Я подав на розлучення.
Ігор здивовано подивився на батька.
— Тату, ти серйозно?
— Абсолютно. Мені сімдесят років, синку. Я хочу прожити решту життя в спокої, а не в постійних сварках.
Розлучення батьків стало каталізатором. Тамара Петрівна остаточно втратила контроль. Вона почала телефонувати всім родичам, розповідати, що її покинули, що син зрікся, що невістка зруйнувала сім’ю. Деякі родичі повірили й почали телефонувати Ігорю з докорами. Він терпляче пояснював ситуацію, але не всі хотіли слухати.
А потім сталося те, чого всі боялися. Тамара Петрівна прийшла до будинку, коли Зоя з дітьми були самі — Ігор поїхав у відрядження. Вона стукала у двері, кричала, вимагала впустити. Сусіди викликали поліцію. Коли приїхав наряд, Тамара Петрівна влаштувала сцену. Казала, що її позбавляють онуків, що невістка — злочинниця. Поліцейські склали протокол, попередили про наслідки. Після цього випадку сім’я ухвалила рішення — треба переїжджати для спокою дітей.
— Ми не повинні тікати, — сказала Зоя. — Але дітям потрібне нормальне життя, без постійного стресу.
Вони знайшли чотирикімнатну квартиру в іншому районі. Не стали нікому казати нову адресу, окрім батька Ігоря. Поміняли номери телефонів. У школі попередили, що бабусі не можна давати жодної інформації про дітей.
Спочатку було тривожно — а раптом Тамара Петрівна знайде їх? Але минали тижні, місяці, і поступово напруга відпускала. Віктор Іванович розлучився з дружиною й переїхав до них. Він почав часто бувати в гостях, діти любили дідуся. Він виявився напрочуд м’яким і добрим чоловіком — мабуть, довгі роки з Тамарою Петрівною навчили його цінувати спокій і гармонію.
— Знаєш, — сказав він якось Ігорю, — я шкодую, що не зробив цього раніше. Може, ти б тоді не натерпівся стільки від неї.
— Тату, це не твоя провина.
— Знаю. Але все одно шкодую. Я надто довго сподівався, що вона зміниться.
Минув рік. Тамара Петрівна більше не турбувала їх. За чутками від родичів, вона знайшла собі новий об’єкт для маніпуляцій — далеку родичку, яка пустила її до себе пожити. Але й там довго не протрималася. Якось увечері, коли вся сім’я зібралася за вечерею, Настя раптом сказала:
— Мамо, тато, а мені іноді шкода бабусю Тамару.
Ігор і Зоя перезирнулися.
— Чому, доню? — запитала Зоя.
— Ну, вона ж сама зовсім лишилася. Ніхто з нею не спілкується.
— Настю, — Ігор узяв доньку за руку, — це її вибір. Ми багато разів намагалися налагодити стосунки. Але вона не хотіла змінюватися, не хотіла поважати нашу сім’ю. Людина сама обирає, бути їй самотньою чи ні.
— Але ж вона у віці…
— Вік не є виправданням для поганої поведінки, — м’яко сказала Зоя. — Подивися на дідуся Вітю. Він теж немолодий, але з ним приємно спілкуватися, він добрий і турботливий.
— Це так, — погодилася Настя. — Дідусь Вітя класний.
— Я бабусю анітрохи не шкодую, — раптом сказав Діма. — Вона нас із Настею ображала.
— Діма має рацію, — кивнув Ігор. — Ми не зобов’язані терпіти погане ставлення тільки тому, що людина — родич.
За кілька місяців їм подзвонила родичка. Тамара Петрівна потрапила до лікарні — серце. Просила передати синові, що хоче його бачити. Ігор довго думав. Зоя не відмовляла — це було його рішення. Зрештою він поїхав. Повернувся за дві години.
— Як вона? — запитала Зоя.
— Лікарі кажуть, одужає. А вона… Вона не змінилася. Перші п’ять хвилин прикидалася такою, що кається, потім почала звинувачувати тебе в усіх гріхах. Я пішов.
— Шкодуєш, що поїхав?
— Ні. Тепер я точно знаю, що зробив усе, що міг. І що ми прийняли правильне рішення.
Тамара Петрівна виписалася з лікарні й поїхала до якоїсь далекої родички в інше місто. Більше вони про неї не чули. А сім’я зажила спокійним життям. Діти виросли без страху й тривоги. Настя вступила до університету, Діма захопився програмуванням. Віктор Іванович став для них справжнім дідусем — люблячим, розуміючим, підтримуючим.
Іноді Ігор згадував матір, але без гіркоти — радше з жалем про те, що могло б бути, але не сталося. А Зоя була рада, що вони змогли захистити свою сім’ю, встановити кордони й не дозволити токсичній людині зруйнувати їхнє щастя.
Адже сім’я — це люди, які люблять і поважають одне одного, піклуються й підтримують. І якщо хтось, навіть родич, не здатний на це — значить, йому немає місця в цій сім’ї.
