— Твоя мати продала квартиру і переїжджає до нас? — обурено спитала дружина чоловіка й подивилася на валізи свекрухи, що захарастили білосніжний мармур передпокою.
Єлизавета стояла, схрестивши руки, і відчувала, як усередині закипає. Це було не те роздратування, яке можна змити келихом напою або розмовою по душах. Це було відчуття вторгнення варварів у храм, який вона будувала роками.
Тимур, її чоловік, недбало штовхнув носком черевика один із баулів, розчищаючи прохід. На ньому була робоча форма — помаранчевий жилет, але запах солярки та вуличного пилу від його светра вже почав просочувати аромати дорогого інтер’єрного парфуму.
— Лізо, не починай, — поморщився він. — Мама літня людина. Їй потрібні догляд і товариство. А гроші з продажу її «двушки» підуть у спільний котел. Я ж казав, що хочу оновити машину.
Із глибини вітальні, куди вже встигла прошмигнути Галина Петрівна, донісся звук розбитого скла.
— Ой, Лізонько! — пролунав фальшиво-винуватий голос свекрухи. — Ця ваза така нестійка була! Китайська, мабуть?
Єлизавета заплющила очі. Це була не китайська ваза. Це був муранський кришталь, подарунок її ділового партнера.
— Тимуре, — голос Єлизавети став тихим, моторошно рівним. — Ти не порадився. Ти поставив мене перед фактом. Це моя квартира. Моя студія оплачує наші рахунки. Твоя зарплата водія прибиральної машини йде на твої ж обіди. І тепер ти приводиш сюди матір на постійне проживання?
— Ми сім’я, Лізо. Чи ти забула? Моя рідня — твоя рідня. А якщо ти заробляєш більше, значить, твій обов’язок — допомагати слабшим. Не будь егоїсткою. До речі, завтра приїде Марина з чоловіком, допомогти мамі розібрати речі. Замов їжі.
Він поплескав її по плечу, як приятеля, й пройшов у вітальню, де вже господарювала його мати. Єлизавета залишилася стояти в коридорі. Її погляд упав на своє відображення в дзеркалі. Вона побачила там хижака, якого загнали в кут.
— Добре, — прошепотіла вона своєму відображенню. — Хочете сім’ю? Ви її отримаєте.
Яскраве світло софітів било в очі, але Єлизавета його не помічала. У її студії панувала звична метушня: асистенти переставляли декорації, візажист пудрив модель. Але господиня студії сиділа у своєму скляному кабінеті, що нагадував акваріум, і дивилася не на знімальний майданчик, а в екран ноутбука.
Вона методично переглядала банківські виписки. Тимур був необережним. Його жадібність завжди бігла попереду його інтелекту.
— Єлизавето Андріївно, — у двері зазирнув адміністратор. — Там до вас прийшли. Кажуть, родичі. Такі нахраписті.
Ліза повільно повернула голову. За спиною адміністратора маячила постать Марини, її зовиці, та Ігоря, її чоловіка.
— Пусти, — коротко кинула Єлизавета.
Марина зайшла, оглядаючи студію з неприхованою заздрістю та презирством водночас. Вона була в дешевій шубі, яка виглядала ще гірше під професійним студійним світлом.
— Ну привіт, багачка, — Марина плюхнулася в крісло для клієнтів, не питаючи дозволу. — Мати сказала, ти там обличчя кривиш, що вона приїхала. Не соромно? У тебе грошей кури не клюють, а рідній свекрусі місце шкода?
Ігор, молодший брат Тимура, мовчки підійшов до кулера й почав пити воду, розливаючи її на килим.
— Навіщо ви прийшли? — Єлизавета розвернула крісло до них. У її руках була важка металева ручка, якою вона постукувала по столу. Ритм був схожий на відлік таймера.
— Тимур сказав, ти можеш позичити камеру, — заявила Марина. — У мого сина ранок. Нам потрібна та, яка дорожча. І ще… Ігор хотів спитати щодо роботи. Йому б водієм до тебе. Ну або просто числитися, щоб стаж ішов.
Нахабство цих людей не мало меж. Вони дивилися на неї як на ресурс, як на дійну корову, зобов’язану через факт шлюбу з їхнім «дорогоцінним» Тимуром.
— Камеру не дам, — спокійно відповіла Ліза. — Вона коштує дорого. А для Ігоря роботи немає. У мене штат укомплектований професіоналами, а не… родичами.
Марина спалахнула.
— Ти що про себе уявила? Тимур сказав, що гроші з маминої квартири в нього. Він теж при грошах! Він нас не покине, а якщо ти будеш пручатися… він знайде ту, яка поважатиме його сім’ю!
— Гроші в нього? — перепитала Ліза, і хижа усмішка торкнулася її губ. — Це чудово. Значить, він зможе оплатити сьогоднішній банкет?
— Який банкет? — насторожився Ігор.
— З нагоди возз’єднання сім’ї, звісно. Я забронювала стіл в «Імперіалі». Збирайте всіх: свекра, тітку, дядька, всіх зведених сестер і братів. Гуляємо сьогодні ввечері.
Марина й Ігор перезирнулися. Жадібність у їхніх очах перемогла підозрілість.
— Ну, якщо Тимур платить… — протягнула Марина. — Ми прийдемо.
Коли вони пішли, Єлизавета набрала номер свого юриста.
— Сергію? Запускай процес з відчуження частки в бізнесі, про який ми говорили. І підготуй папери щодо угоди з нерухомістю. Так, сьогодні.
Ресторан «Імперіал» славився своїм ліпленням, позолотою й цінниками, схожими на номери телефонів. За довгим столом зібралася вся рідня: Галина Петрівна в новій сукні (купленій, очевидно, за гроші від продажу квартири), свекор Валентин, уже добряче напідпитку, зовиця Марина з верескливими дітьми, Ігор і, звісно, Тимур.
Він сидів на чолі столу, розвалившись як падишах. Він сяв. Єлизавета сиділа навпроти, пряма як струна, із келихом мінеральної води.
— …і я кажу цьому начальнику, — віщав Тимур, розмахуючи виделкою з насадженим на неї шматком стейка, — я не просто водій! У мене дружина — бізнесвумен, у мене капітал! Я скоро свій автопарк відкрию!
— Молодець, синку! — вмилялася Галина Петрівна, запихаючи в сумку пиріжки із загальної тарілки. — Правильно, покажи їм усім. І дружину в узді тримай, а то мовчить увесь вечір.
— Ліза соромиться свого щастя, — гоготнув хтось.
Єлизавета мовчала. Вона чекала на десерт. Але не на солодкий.
Офіціант приніс рахунок. Тимур, не дивлячись, махнув рукою:
— Дружина оплатить, у неї картка корпоративна. А мої гроші — це на інвестиції!
Він простяг руку до Єлизавети за гаманцем.
— Ні, — тихо, але виразно промовила вона.
Гул за столом стих. Брязкіт приборів припинився.
— Що значить «ні»? — нахмурився Тимур, його обличчя почало наливатися. — Лізо, не ганьби мене перед сім’єю. Дай картку.
— Я заблокувала всі свої картки для тебе, Тимуре, — вона говорила голосно, щоб чули всі, включно з сусідніми столиками. — І рахунки теж.
— Ти з глузду з’їхала? — верескнула Марина. — Ми наїли на п’ятдесят тисяч гривень!
— Ви наїли, — поправила Єлизавета. — А платитиме голова сім’ї. Тимуре, ти ж хвалився, що в тебе гроші з продажу маминої квартири? От і покажи їх.
Тимур зблід. Піт виступив у нього на лобі.
— Лізо… гроші… вони вкладені. У справу. Я не можу їх зараз зняти.
Єлизавета встала. Вона височіла над сидячими родичами, як суддя.
— Брешеш, — вона кинула на стіл роздруківку. — Ти не вклав їх. Ти програв половину, намагаючись «примножити» капітал. А другу половину перевів на рахунок Марини, щоб погасити її борги за мікрокредитами. Так, зовице?
Усі погляди спрямувалися на Марину. Та поперхнулася лобстером.
— Ах ти щур! — заревів свекор Валентин, звертаючись до дочки. — Ти сказала, що сама закрила! Ану поверни гроші матері!
— Тимур сам дав! — заверещала Марина. — Він сказав, що в Лізи ще повно!
Почався хаос. Галина Петрівна схопилася за серце (чи вдавала), Ігор намагався вкрасти пляшку зі столу під шумок. Тимур схопився, перекинувши стільця.
— Ти… ти підставила мене! — прошипів він, дивлячись на дружину з образою.
— Я просто перестала бути зручною, — холодно відповіла Єлизавета. — Рахунок оплатиш ти. Або поліція, яку викличе адміністратор, пояснить тобі наслідки несплати. Бувай.
Вона розвернулася й пішла до виходу під крики й лайку своєї колишньої сім’ї. Вона знала, що Тимурові доведеться залишити в заставу свій годинник і телефон, і обдзвонювати друзів, щоб зайняти грошей. Але це був тільки початок.
Через два дні Тимур знайшов її. Він не з’явився додому — замок було змінено, а його речі (частина з них) виставлені в коробках на сходовому майданчику.
Тимур знав, що Єлизавета замовила нову машину для студії, вантажний фургон для обладнання, і збиралася сьогодні його викуповувати. Він прийшов туди з Мариною та Ігорем, розраховуючи влаштувати сварку.
У просторій залі пахло шкірою та кавою. Тимур виглядав пом’ятим, неголеним.
— Ти думаєш, ти найрозумніша? — він підійшов до неї, коли вона розмовляла з менеджером. — Змінила замки? Я прописаний там! Я зламаю двері!
— О, Тимуре, — Єлизавета обернулася. У її руках була тека з документами. — Ти не прописаний, не вигадуй.
— А мама?! — верескнув він. — Ти вигнала її на вулицю!
— Галина Петрівна зараз у санаторії, я оплатила їй місяць проживання. Це мій прощальний жест милосердя. А після… у неї немає квартири, дякую тобі й Марині. Нехай живе в дочки, якій ти так щедро подарував її гроші.
Марина, що стояла осторонь, блиснула очима, але промовчала.
— Ти мені винна! — Тимур схопив Єлизавету за лікоть. Менеджер салону сіпнувся, але Ліза жестом зупинила його. — Ми ділили побут! Я вимагаю половину студії!
— Ти не отримаєш нічого, — голос Єлизавети став, як метал. — Студія оформлена до шлюбу. Шлюбний контракт, який ти підписав п’ять років тому, пам’ятаєш? Ти тоді був надто захоплений своєю «свободою» й не хотів нести відповідальність за мої кредити. Тепер цей контракт захищає мене від твоєї жадібності.
Тимур завмер. Він пригадав. Тоді йому здавалося, що бізнес Лізи прогорить, і він не хотів ризикувати.
— Але я чоловік! Я голова! — загорлав він так, що відвідувачі обернулися. — Я тебе знищу! Я всім розповім, яка ти!
— Спробуй, — тихо сказала вона. — Ти банкрут, Тимуре. Твої кредити, які ти набрав на «красиве життя» потай від мене, тепер твоя проблема. Колектори вже телефонували мені, я дала їм твою робочу адресу. А зараз… забирайся. Ти псуєш повітря в моєму майбутньому.
Тимур вибіг із салону, чуючи за спиною негучний сміх Марини, яка зрозуміла, що брат більше не джерело доходу.
