— Твоя роль — ростити йому спадкоємця й не втручатися в справи, а якщо щось трапиться, покірно терпіти. Тож давай іди додому, а я зроблю вигляд, що цієї розмови не було, й Олексію нічого говорити не стану.
Квартира поринула в кульках, а посмішка Марини з кожним кроком ставала все ширшою. Нічого подібного вона не очікувала. Від’їжджала вона до пологового будинку, впевнена, що повернеться в звичайну обстановку, а тепер була під великим враженням.
— А я ж казав, що знаю, як тебе здивувати, — із задоволенням простягнув Олексій, пропускаючи дружину з сином уперед.
Він і справді здивував її. До цього дня на всю співав, що хоче влаштовувати яскраву виписку. Усі 9 місяців для жінки були не дуже приємними. Печія, зайва вага, набряки, нудота. Марина відчула все це на собі в повній мірі й до моменту пологів вже навіть не думала про якусь організацію виписки. Так змучилася, що стало все одно. Хотілося швидше, щоб дитина з’явилася й забути цей стан. Бажано, назавжди. Тим більше, що й Олексій був із нею солідарний. Однієї дитини їм більш ніж достатньо. Головне — з нею впоратися.
Свекруха, почувши такі думки невістки, лише усміхнулася.
— Це ви зараз так говорите, поки малюк ваш не підріс. Ось побачиш, будете ще ностальгувати за цими моментами й самі не помітите, як захочете знову повторити.
Марина зі свекрухою не сперечалася, вважала цю жінку трохи дивною і не хотіла витрачати власні нерви на доведення своєї правоти. У такі моменти вона лише посміхалася, кивала і поглядала на чоловіка, який, як і вона, тягнув губи в посмішці, аби не образити матір.
— Нехай собі говорить, — казав він дружині, залишившись із нею наодинці. — Мати тішить себе надією на кількох онуків. Це її право. А наше право жити так, як хочеться нам, не оглядаючись на чуже міркування.
І все ж, всупереч власним переконанням і словам, Олексій влаштував гарну виписку дружині та синові. Накритий стіл, кульки, яскраві стрічки, букети квітів. Марина, що не очікувала такого, була переповнена емоціями. У ній змішалися і радість, і гордість, і втома. І маленький синок, немов відчувши материнське збудження, начисто відмовлявся спати. Вже й Олексій ліг і тихо засопів, а вона все ще колихала їхнього сина.
Бло близько півночі, коли вона почула, як у їхні двері хтось тихо подряпався. Марина спершу подумала, що здалося, але тихий стук повторився. Вона все ж підійшла до дверей і визирнула у вічко. Там, у коридорі, з ноги на ногу переступала її сусідка. Імені її Марина не знала, але добре запам’ятала обличчя, бо жили вони через стінку і часто перетиналися на сходовому майданчику.
Взявши сина зручніше в одну руку, вона нарешті відчинила двері, винувато усміхнулася й, кивнувши на немовля, поспішила запевнити:
— Ви пробачте, вам, мабуть, плач спати заважає. Ми не хотіли вам заважати. Сьогодні перший день після пологового, ще не освоїлися.
Сусідка запевнила, що все в порядку, а потім, глянувши якось із острахом на спину Марини, раптом запитала:
— А чоловік ваш спить?
Марину немов облили холодом.
— Так, уморився, готувався до нашої зустрічі.
Сусідка кивнула, а потім гаряче зашепотіла:
— Ви не все знаєте. Я чула через стінку, поки ви були в пологовому. Поговоримо, коли чоловік піде на роботу. Це терміново.
Марина зніяковіла, хотіла ще раз вибачитися за шум, подумавши, що, можливо, Олексій відзначав появу первістка надто голосно. Але жінка вже розвернулася й пішла до своїх дверей. Вже на порозі вона обернулася.
— Зайдіть завтра, — кивнула на свої двері й сховалася за ними без жодних пояснень, залишивши Марину стояти.
Вона повернулася в квартиру, поклала сина в ліжечко й незабаром сама заснула. А вранці, ледь Олексій відбув на роботу, Марина постукала у сусідські двері. Відчинилися вони дуже швидко, і прохолодна рука, вхопивши Марину за зап’ястя, затягнула її всередину.
— Мариночко, правильно?
Вона кивнула, сідаючи на запропонований стілець.
— Ви казали, що щось чули. Олексій шумів. Ви нас вибачте, якщо що. Надалі постараємося бути тихіше.
Жінка махнула рукою.
— Мила, я багато років живу в цьому будинку. Повір, шумом мене не здивуєш. Тут інша річ. Я не люблю втручатися в чуже життя, але не цього разу. У тебе маленька дитина, я не можу стояти осторонь. Твій чоловік, він не той, за кого себе видає.
Марина підвела брови.
— Це як? Ви хочете сказати, що звуть його не Олексій?
— Ні, мила. Я хочу сказати, що він уміло приховує свою справжню сутність. Вже не знаю, за що ти його покохала, але те, що я чула, Мариночко, на голову не налазить. За день до твоєї виписки до нього навідалася його мати. Мила жінка, така ввічлива. Я зіткнулася з нею на сходах.
— Та про що ви говорите?
— Ех, мила, ти погано знаєш свого чоловіка, якщо так говориш. Ти не чула того, що чула я. Він так сварив матір, так що у мене волосся дибом стало. Якими тільки словами не ображав. Кульки, ті прикраси. Він же її все це робити змушував. Образливі речі говорив і тебе з сином згадував. Лякав матір, якщо не буде йому коритися, вижене тебе й дитину.
Марина не вірила, слухала й не впізнавала в словах цієї жінки свого чоловіка.
— Ну навіщо йому це? — розгублено запитала вона.
Сусідка примружилася.
— А ти не знала? У його матері є частка в бізнесі покійного чоловіка. Твій Олексій без її підпису нічого не може зробити.
— Звідки ви все це знаєте?
Сусідка хмикнула.
— Та я ж кажу. Він голосно кричав. Спочатку змусив її квартиру вашу прикрашати, потім став вимагати відмовитися від частки в бізнесі, мовляв, без неї він продати його не може. Докоряв вашою безпекою та благополуччям. Мариночко, мені брехати ні до чого. Я б і слово тобі не сказала, якби не дитина у тебе на руках.
З квартири сусідки Марина вийшла сама не своя. Вірити в почуте не хотілося. Адже якщо все сказане правда, тоді все їхнє життя було суцільним обманом. Олексій таки переконував, що ніколи не розстанеться з батьківською справою, завжди робив акцент на добрих стосунках з матір’ю. Її, Марину, запевняв, що вона і син — головне в його житті.
Не знаючи, що їй думати, жінка повернулася додому, одягнула сина й поїхала до свекрухи. Та зустріла їх широкою усмішкою, але, побачивши рішучий вираз обличчя невістки, одразу якось зніяковіла.
— Ти б хоч подзвонила, що їдеш. Не рано ти з малюком вирішила виходити?
— Я до вас у справі, — почала Марина й, як на сповіді, виклала все, що почула від сусідки.
Вона чекала, що свекруха почне все заперечувати, розсміється й скаже, мовляв, вона все вигадує. Але замість цього мати чоловіка опустила очі.
— Ох, Мариночко, навіщо тобі знати таке? Навіть якщо це й правда, вас це не стосується. Ми з Олексієм самі розберемося.
Невістка спалахнула.
— Що ви взагалі таке говорите? Він вас шантажує, сваре й дорікає. Грозить, що ваша непокора відіб’ється на мені й дитині. І ви говорите: «Мене це не стосується».
Вона помовчала й тихо додала:
— Виходить, все, що сказала мені та жінка — правда. І ви, знаючи, який ваш син насправді, продовжуєте запевняти мене, що все в порядку.
— Але тебе ж він не чіпає, — знизала плечима свекруха.
— А якщо не так, що тоді? — голос Марини здригнувся. — Ви й тоді знайдете йому виправдання. Як ви взагалі можете залишатися такою байдужою?
Свекруха розвела руками.
— Він мій син. Я люблю його таким, який він є. І тобі б, Мариночко, в мене поучитися. Ти дружина, мати його сина. Ти не повинна бути такою.
— Якою такою — зацікавленою в його темній стороні?
— Твоя роль — ростити йому спадкоємця й не втручатися в справи, а якщо щось трапиться, покірно терпіти. Тож давай іди додому, а я зроблю вигляд, що цієї розмови не було, й Олексію нічого говорити не стану.
Останні слова свекрухи вразили Марину настільки, що, здавалося, життя перевернулося з ніг на голову. Гаразд, бізнес не її справа, але радити терпіти, мовчати й коритися беззаперечно — це вже був абсурд. Повернувшись додому, вона, не роздумуючи, зібрала найнеобхідніші речі й поїхала з сином до батьків подумати. Йти назавжди в її плани поки не входило, але вирішитися на паузу вона змогла.
Олексій повернувся ввечері додому й не виявив ні дружини, ні сина, ні частини речей, замість того, щоб подзвонити й з’ясувати, в чому справа, почав засипати дружину повідомленнями. Мабуть, свекруха все ж збрехала й розказала синові про візит невістки, бо він не раз згадував у своїх посланнях, що Марина не мала права лізти в їх з матір’ю справи. Він сварив її, сказав, що приїде, якщо вона не повернеться й не віддасть сина, і тут же писав, що відбере дитину будь-яким способом.
Читаючи ці повідомлення, Марина все більше переконувалася, що пішла вчасно. Її чоловік був нестабільною людиною, і мати його не краща. Батьки підтримали її рішення розлучитися. Що Марина й зробила, посилаючись у суді на самі ті повідомлення. Навіть при судді Олексій сипав на дружину образливі слова, тож розлучили їх швидко.
Свекруха, всупереч здоровому глузду, звинуватила у всьому невістку, наполягала, що онукові буде краще жити з батьком, але дитину залишили з матір’ю. З огляду на неадекватну поведінку Олексія, йому призначили зустрічі з сином лише в присутності Марини.
І лише коли рішення набрало чинності, Олексій, немов опам’ятавшись, подивився на колишню дружину зі співчуттям.
— А ми ж могли бути родиною. Ти все зіпсувала, — сказав він тихо й більше ні разу не підвищив на неї голосу, ніби змирившись із поразкою.
З того дня інтерес до дитини в нього зник, як і до колишньої дружини. А через рік Марина дізналася, що він знову одружився й молода дружина чекає дитину. У неї майнула думка зв’язатися з нею й відкрити очі на цю родину, але вона зупинила себе. Її відхід дався їй важко, але обійшовся без наслідків. Нічого випробовувати долю далі. Вона вирішила не втручатися. Може, дарма, але провини не відчувала. Лише полегшення від того, що вчасно дізналася правду й змогла вирватися з цих дивних стосунків.
