— Твоє життя — це ідеальне креслення, Анно, вивірене до міліметра. Кожен кут, кожна лінія… але в ньому зовсім немає повітря, розумієш? Просто немає повітря. Мені немає чим дихати!
Дмитро промовив це з якоюсь відстороненою втомою, методично розмішуючи цукор у чашці з чаєм з берграмотом. Тим самим чаєм, який вона купувала спеціально для нього. В їхній ідеальній кухні, де фасади шаф були вирівняні з точністю до міліметра, а кожна розетка знаходилася саме там, де була потрібна. Вона, архітектор Анна Вуликова, витратила місяць на проєктування цього простору для їхнього спільного комфорту, для їхнього спільного майбутнього. П’ятнадцять років того майбутнього вже залишилися позаду. Цей чайник, який вони разом вибирали, ця індукційна плита, цей вид на старий тихий двір… Все це було частиною їхнього спільного, як їй досі здавалося, непохитного проєкту під назвою “сім’я”. А йому виявляється не було чим дихати.
Анна мовчала, відчуваючи, як звична і тверда підлога її світу перетворюється на сипучу трясовину. Не було ні криків, ні биття посуду. Була лише тиша, в якій слова чоловіка звучали як вирок, зачитаний байдужим суддею.
Він пішов до іншої. До тієї, з якою можна дихати. До Юлі, яскравої дівчини з його підписка у соцмережах, чиє життя складалося зі спонтанних поїздок, нічних клубів і фотографій з відкритим одягом. Життя без календаря, пранувань і зобов’язань.
— Ти ж сама обрала цю стабільність, — додав він, уже не дивлячись на неї. — Ти будуєш надійні, комфортні котеджі, але ти ніколи не проєктуєш хмарочоси. Боїшся висоти, Аню. Завжди боялася.
Він пішов за годину, діловито зібравши спортивну сумку. Взяв лише найнеобхідніше, залишивши за собою жінку, яка, на його думку, боялася висоти. Жінку, яка п’ятнадцять років тому свідомо відмовилася від власних амбіцій, змінивши кар’єрні перегони на тихий сімейний марафон. Вона не кинула роботу? Ні, що ви, вона була цінним фахівцем. Але обирала проєкти простіші, надійніші. Відмовлялася від відряджень, щоб встигнути забрати сина зі школи, від авралів, щоб приготувати його улюблену лазанью. Вона поставила свою кар’єру не на паузу, а скоріше в режим енергозбереження. Заради нього. Заради їхнього спільного життя.
Перший тиждень Анна існувала наче в тумані. Робота, дім, робота. Син-підліток Максим мовчки робив уроки і намагався не потрапляти на очі. Колеги в архітектурному бюро обходили її кабінет стороною, кидаючи співчутливі погляди. Усі все знали. У великому колективі таке не сховаєш.
В один із таких безкінечних сірих днів її начальник, Семен Маркович, сивоволосий і завжди розпатланий, скликав усіх на термінову нараду. Мова йшла про новий тендер. Проєкт був для торгового центру. Провідні архітектори бюро, мастодонти з сивиною ввічливо, але рішуче відмовилися, адже втілити ідею було не просто.
— Це професійне харакірі, — прошипів їй на вухо Ігор, головний цинік їхньої контори. — Міська влада хоче все й одразу, а грошей, як завжди, обріз. Хто за це візьметься, той поховає і репутацію, і нервову систему. Це чорна діра, а не проєкт.
І в цю мить всередині Анни щось з приголомшливим тріском зламалося. Або, навпаки, зрослося. “Слова чоловіка. Ніколи не проєктуєш хмарочоси.” Вона дивилася на футуристичну 3D-модель сфери на величезному екрані, на цей неможливий, зухвалий, купол, і бачила в ньому свій особистий виклик. Не начальству, не колегам. А тій зручній, надійній Анні.
— Я беруся.
Голос пролунав так голосно й упевнено, що вона сама здивувалася. Семен Маркович, який протирав окуляри, завмер. У кабінеті повисла тиша.
— Аню… ти… ти впевнена? — Він дивився на неї так, ніби вона оголосила про політ на Марс. — Це ж як би не твій профіль. Це чисте самогубство. Жінка зустріла його погляд.
— Або воскресіння, Семене Марковичу.
З цього дня її життя перевернулося. У неї не було часу на помсту чи страждання. Її світом, її повітрям, її релігією стали креслення, розрахунки, 3D-моделі, безсонні ночі й літри гіркої кави. Вона продала машину Дмитра, яку той поспіхом забув забрати, і на виручені гроші найняла двох молодих, нахабних і голодних до роботи візуалізаторів.
Її простора вітальня, де раніше пахло яблучним пирогом, перетворилася на цілодобовий штаб. Максим, її мовчазний син, раптом подорослішав. Він почав приносити їй вночі бутерброди й чай у термосі, мовчки мив посуд і відганяв від її дверей колег, які приходили невчасно. Він бачив: мама не плаче, мама будує. І це було по-справжньому захопливо.
А що ж Дмитро? У його житті з Юлею настав той самий романтичний період, заради якого він кинув усе. Він дихав на повну. Романтичні вечері, що плавно перетікали в сніданки, спонтанні поїздки до Львова, безкінечні селфі в обіймах. Але, як виявилося, навіть у найсвіжішого повітря є властивість закінчуватися. Вічне свято вимагало постійного фінансування та побутового обслуговування. Першою тріщиною стали банальні рахунки за комунальні послуги.
— Дімо, тут якийсь папірець прийшов. Що з ним робити? — простягнула йому Юля, не відриваючись від прямої трансляції в соцмережах. — Я в цих цифрах взагалі не тямлю.
Дмитро важко зітхнув. Анна завжди сама цим займалася.
Потім засмітився злив у душі. Юля, виявивши це, влаштувала істерику, гідну прими драматичного театру. Довелося викликати майстра, платити гроші з бюджету, відкладеного на поїздку до Італії. Потім виявилося, що її творча натура не виносить миття посуду й виносу сміття.
— Коханий, але я ж не домогосподарка. Я твоя муза. Я тебе надихати повинна, а не оце от усе.
Дмитро все частіше ловив себе на тому, що відчайдушно сумує. Не за Анною. Ні, звичайно. Він сумував за порядком. За запахом свіжозвареної кави, а не вчорашньої піци. За тишею, в якій можна було просто прочитати книгу. Їхній повітряний замок, побудований на легкості й диханні, виявився картонною декорацією, продуваною крижаними протягами побутових проблем.
Анна ж у цей час дихала на повну, але на будівництві. Проєкт поглинуу її цілком. Вона днювала й ночувала там, у касці й робочих чоботях. Сперечалася з прорабами, доводячи, що так не можна. Знаходила геніально прості рішення для завдань, над якими билися цілі відділи. Вона різко схудла, в очах з’явився сталевий блиск. Безформні зручні светри змінилися ідеально скроєними костюмами. З дзеркала на неї дивилася зовсім інша людина, незнайома, сильна й неймовірно гарна у новому силі.
Проєкт, який усі називали професійним самогубством, почав набувати вигляду. Про нього заговорили спочатку з обережністю у конкурентів, потім з неприхованим подивом на галузевих порталах. Анну почали запрошувати на конференції. Вона говорила про свій проєкт, про біокліматику й параметричне моделювання з такою заразливою пристрастю, що навіть найзагартованіші циніки починали вірити в це архітектурне диво.
Дмитро вперше побачив її нову версію майже через рік. Він сидів у приймальні у важливого клієнта, від нудьги перегортаючи дорогий глянцевий журнал про бізнес і архітектуру. І завмер.
На обкладинці була вона. Анна. У будівельній касці з розвіяним вітром волоссям на будівництва того самого торгового центра. Підпис: «Архітектор Анна Вуликова: “Як побудувати майбутнє? Спочатку зруйнуй сьогодення”».
Він дивився на цю фотографію й не міг співвіднести її з тією тихою, домашньою, зручною Анею, яку він покинув. Жінка з обкладинки була зіркою. Сильною, незалежною і абсолютно, до болю, чужою. У серці неприємно кольнуло. Це було навіть не каяття. Це була гордість.
Ввечері Юля, помітивши похмурий настрій чоловіка, влаштувала звичну сварку.
— Ти знову думаєш про неї, я ж бачу! Проміняв мене, богиню, на ту свою замухришку з кресленнями!
У цю мить Дмитро з абсолютною ясністю зрозумів, що він справді не може дихати. Але не через відсутність повітря, а через його оглушливу, безглузду порожнечу.
День відкриття торгового центру став головою подією року. Мер міста, вся ділова еліта, центральні телеканали говорили про втілення непростого проєкту. Анна в елегантній чорній сукні, яку сама ж і накреслила, стояла на сцені. Вона не читала з папірця. Вона говорила про мрію, про сміливість і про те, що іноді, щоб знайти міцний фундамент, потрібно спочатку пережити землетрус.
Дмитро був там. У натовпі. Чоловік дивився на неї, і до нього нарешті дійшло, що він не просто пішов від дружини, він утік від видатної жінки, масштаб особистості якої він у своєму егоїзмі просто не зміг або не захотів розгледіти. Після офіційної частини, коли Анну оточили захоплені гості, він все ж таки пробився до неї.
— Аню.
Вона повернулася. У погляді не було ані тіні злості, ані краплі образи. Лише ввічливий, майже байдужий подив, з яким дивляться на давно забутого однокласника.
— Дімо, як ти тут?
— Це… просто неймовірно. Ти… Я був таким ідіотом. Таким сліпим ідіотом.
Він чекав чого завгодно: докорів, сліз, зневаги, злорадства. Але вона лише ледь помітно куточками губ усміхнулася.
— Ні, Діме. Ти не був ідіотом. Ти мав рацію. Моє життя справді було схоже на занадто правильний і безпечний кресленик. І я повинна сказати тобі дякую.
— Дякую? За що?
— За те, що ти пішов. Ти дав мені можливість нарешті знести все до основи… і спроєктувати власний, справжній хмарочос.
Вона ввічливо кивнула йому, як старому, не дуже близькому знайомому, і повернулася до мера, який з захопленням трусив її руку. Для неї ця розмова була вичерпана.
Дмитро залишився стояти сам. Він був вільний. Він міг дихати на повну. Але повітря в його легенях чомусь здавалося гірким, наче попіл. А Анна дивилася крізь натовп на своє творіння, на сяючу вночі сферу, і знала абсолютно точно: це лише початок. Її головний проєкт тільки починався.
