— Твоєму братові потрібна квартира. Ти ж заможний — просто зобов’язаний допомогти, — заявила свекруха моєму чоловікові.
Коли того фатального вечора задзвонив телефон, я ще не здогадувалася, що родичі чоловіка перетворять наш успіх на справжнє випробування. Голос Ніни Костянтинівни тремтів від обурення, а її вимога була настільки зухвалою, що я ледь не випустила слухавку з рук. Двадцять років тому вони відвернулися від нас у найважчий момент, а тепер з’явилися по свою «частку пирога», який ми спекли власними руками…
Усе почалося наприкінці дев’яностих, коли Михайла скоротили з конструкторського бюро. Науково-дослідний інститут, де він проєктував складні механізми, раптом виявився нікому не потрібним. Інженери-розробники опинилися на вулиці — без роботи і засобів до існування.
Кілька місяців ми виживали на мою зарплату секретаря-референта в текстильній компанії. Михайло обійшов усі кадрові агентства міста, але скрізь чув лише ввічливі відмови. Тоді він відклав убік свої регалії й узявся за будь-який підробіток. У ті непрості часи роботу шукали через газетні оголошення або знайомих. Чоловік не цурався жодної праці: розвантажував товарні потяги, працював на будівництві, повертався додому глибокої ночі.
— Інакше ніяк, Марино, — пояснював він, розкладаючи зароблені копійки на кухонному столі. — У нас росте Сергій, його треба забезпечити й дати освіту.
І справді, наш син саме пішов у перший клас. А моя робота в швейній майстерні теж трималася на волосині — підприємство тріщало по швах. Потрібно було терміново переглянути життєві плани.
— Марино, а що як нам створити власну справу? — якось запропонував чоловік. — Набридло працювати на чужих. До того ж у тебе рідкісне поєднання здібностей — ти і в фінансах добре розбираєшся, і готуєш чудово. Може, спробуємо ресторанний бізнес?
— Ідея непогана, — погодилася я. — Але звідки взяти гроші, Мішо? Для відкриття потрібен серйозний стартовий капітал.
Михайло широко усміхнувся й розповів: нещодавно його будівельна бригада працювала на одному об’єкті — заливали фундамент під котедж. Замовником виявився…
— Петро Морозов, уявляєш? — зрадів чоловік. — Мій товариш по службі, справжній друг. Це він і підкинув ідею. Пообіцяв допомогти з грошима на старт і пояснити основи бізнесу. Бо я в торгівлі — повний новачок, та й ти теж. Але в нас є головне — бажання, наполегливість і твої здібності.
Я замислилася. А й справді — чому б не ризикнути? Фабрика от-от могла закритися, і я теж залишилася б без роботи. Тож я погодилася.
Спершу треба було вигадати назву. Таку, щоб звучала затишно, апетитно й запам’ятовувалася. Варіантів було багато, але зупинилися на «Шинок у Михалича». Михалич — це по батькові чоловіка, офіційно він Михайло Степанович. А «шинок» — слово тепле, домашнє.
Петро, бойовий товариш чоловіка, і його дружина Ольга підтримували нас у всьому. Справжнє братерство. Вони допомогли знайти приміщення, дали гроші в борг, пояснили, як вести справу. Перші кроки, звісно, були невдалими — Рим теж не за один день будувався. Та ми й не чекали миттєвого успіху.
Іноді було так важко, що хотілося вити. Я виросла без батьків — мене виховувала бабуся. А от у Михайла родина була повною: мати Ніна Костянтинівна працювала завгоспом у навчальному закладі, батько Степан Миколайович — на залізниці, і був ще молодший брат Роман.
Саме до них ми й звернулися по допомогу, коли справи стали зовсім кепськими. До Петра було незручно — ми й так були йому винні по самі вуха.
Родичі зустріли нас холодно. Ніна й Степан подивилися так, ніби ми були чимось неприємним, плямою на всьому роді, і майже одночасно сказали:
— Награлися в бізнес? Ми ж попереджали — це не ваше. Якщо не виходить, не лізьте. А грошей у нас немає — ми Роману допомагаємо. У нього проблеми в університеті, треба «домовлятися», щоб не відрахували. Він, на відміну від старшого брата, служити не буде.
Михайло — людина вперта. Якщо йому відмовили, більше просити не стане. Ми мовчки вийшли. Як завжди, виручив Петро. Він став для нас справжньою опорою. Згодом я дізналася чому — не від нього, а від його дружини.
— Ти знаєш, що твій Михайло врятував Петру життя? — тихо сказала вона. — Подробиць не знаю, але твій чоловік — справжній герой.
Вона також додала, що Петро навіть не чекає повернення боргу — це для нього дрібниця порівняно з тим, що він отримав. Я не сумнівалася в чоловікові. Його вчинки говорили самі за себе.
З часом удача повернулася до нас. Бізнес пішов угору. Про наш заклад заговорили по всьому місту, столики почали бронювати наперед. Довелося терміново набирати персонал.
Згодом і цього стало мало. Потік відвідувачів був таким великим, що ми відкрили ще два заклади. Ми трохи змінили концепцію: «Шинок у Михалича» залишили без змін, а нові місця підняли до рівня ресторану. Назву скоротили до «Михалич».
Пам’ятаю, як у супермаркеті почула розмову:
— Уявляєш, мій сьогодні веде мене в «Михалич»! Це ж найпрестижніший ресторан у місті, там неймовірно смачно!
Як казали ще в античному Римі, глас народу — глас Божий. Які ще потрібні докази?
Наш бізнес вийшов на зовсім інший рівень. Ми змогли придбати власне житло, автомобілі, а Сергій поїхав до Києва здобувати вищу освіту. І саме тоді «прокинулися» родичі чоловіка — відчули запах достатку.
Спершу вони з’явилися в нашому ресторані. Звісно, вони не знали, що ми там давно не з’являємося, а працюємо в окремому офісі. Тож мені зателефонував керуючий Ігор:
— Марино Олексіївно, добрий день. Тут у нас дивні клієнти… Вимагають безкоштовного обслуговування. Кажуть, що вони батьки Михайла Степановича, навіть документи показують…
Я лише всміхнулася. Почалося. Я попросила Ігоря обслужити їх по найвищому розряду, а сама поїхала «привітатися».
— Маринко, борщ просто божественний! — Ніна розмахувала ложкою, мов диригент. Степан тим часом жадібно наминав відбивні. — Люди не брешуть, кухня у вас чудова.
— Дякую, я це знаю, — стримано відповіла я. — Чим завдячую візиту? Зголодніли?
— Який тон, Маринко, — одразу змінила інтонацію Ніна. — Ми ж рідні люди, хіба забула?
Мені дуже хотілося пояснити, що «рідні» — це ті, хто поруч і в радості, і в біді. А не ті, хто з’являється лише тоді, коли пахне грошима.
— Не ображайся, Марина! — втрутився Степан. — Ми ж вам найближчі. Чому в гості не заходите? Загордилися?
Я не стала нічого пояснювати.
— І скажи, щоб з нас не брали грошей, — кинула Ніна. — Непристойно ж із родини плату брати. А правда, що у вас тістечка смачні? І еспресо…
— Для особливих гостей — усе безкоштовно, — сухо відповіла я. — Сьогодні — за рахунок закладу. Смачного.
Я розвернулася й пішла, дивуючись їхній безсоромності.
Згодом виявилося, що такі «візити» стали для них звичкою. І приходили вони вже не самі, а з друзями та знайомими. Облаштувалися, як удома, й користувалися «родинними привілеями» на повну.
Але цього їм здалося замало. Телефон почав розриватися від їхніх прохань.
— Мишо, це мама… Тут у тітки Валентини племінник приїхав. Хороший хлопець, влаштуй його до себе. Що значить немає вакансій? Придумай! Прибиральником не піде — як я людям в очі дивитимусь? Охоронцем? Та в нього ж зір слабкий.
Михайло лише закотив очі.
— Мамо, що я маю зробити? Нову посаду вигадати? Добре, нехай приходить, розберемося.
Наступного дня стало зрозуміло: той «талановитий хлопець» — звичайний ледар, який нічого не вміє і не хоче.
— Дав йому роботу коробки рахувати, — бурчав чоловік. — Сподіваюся, на цьому все?
Він дуже помилявся. Наступний дзвінок уже «тягнув» на великі гроші.
— Михайле, — почав свекор, — на роботі з мене сміються. Кажуть, син — багатій, а батько на старій машині їздить…
— І що ти пропонуєш? — здивувався чоловік. — «Бентлі» купити?
— Та навіщо «Бентлі»… Мені й «Мерседес» підійде.
— «Підійде»?! — Михайло аж остовпів. — Ти все життя на старих авто їздив, а тепер тобі «Мерседес» — просто «нормально»?
Свекор настільки наполегливо випрошував, що чоловік зрештою махнув рукою:
— Добре. Вважай це подарунком вам із мамою. Але ці гроші не з неба падають — ми їх важко заробляємо.
Степан клявся, що це востаннє. Звісно ж, ні. Їхня наступна «ідея» була ще масштабнішою.
Одного дня Ніна прийшла до нас особисто. Почала, як завжди, здалеку:
— Яка спека, діти мої…
Я вже знала: зараз буде знов прохання.
— Мамо, у мене через пів години зустріч. По суті, будь ласка, — нетерпляче сказав Михайло.
І тоді вона видала:
— Твоєму братові потрібна квартира. Ти ж багатий — мусиш допомогти.
Михайло ледь не впав зі стільця. Я тільки вигукнула, але швидко взяла себе в руки:
— А чого так скромно? Давайте одразу котедж купимо. Чому ми маємо забезпечувати Романа житлом?
Ніна одразу перейшла на жалісливий тон: мовляв, Роману не щастить, дівчата відмовляють без квартири, час вже сім’ю створювати…
І тоді я не витримала:
— А пам’ятаєте, як ми до вас зверталися по допомогу? Як ви нас образили? Чи нагадати?
Ніна почервоніла:
— Це ж давно було…
— «Давно»? — раптом вибухнув Михайло. — Роман отримав освіту і досі сидить у вас на шиї. А коли нам було важко — ми вам були не потрібні. А тепер приходите за грошима — не соромно?
— То що Роману передати? — тихо запитала Ніна.
— Передавай привіт, — коротко відповів чоловік. — А тепер вибач, у нас справи.
Вона пішла, опустивши голову. Михайло мовчки дістав телефон, відкрив контакт «Мама» і заблокував його. Потім — «Тато». Я зробила так само. Нехай тепер мають час подумати. Бо від добра добра не шукають.
