У маленькому селі на Полтавщині, де час ніби застиг серед золотих ланів і старих хат з солом’яними дахами, жила Марія Петрівна.
Їй було сімдесят п’ять, і життя її було як той лан: тяжке, але родюче. Вона виростила трьох дочок: старшу Галину, середню Любов і молодшу Оксану.
Галина й Любов давно перебралися до міста – Галина до Києва, де працювала бухгалтером у великій фірмі, а Любов до Харкова, де мала власний салон краси.
Оксана теж жила в Полтаві, працювала вчителькою в школі, але серцем завжди тягнулася до села, до мами.
Все почалося одного осіннього ранку. Марія Петрівна, як завжди, встала на світанку, щоб погодувати курей і полити город. Але цього разу ноги підкосилися, серце закололо, і вона впала просто посеред двору.
Сусідка, баба Ганна, побачила її через паркан і кинулася на допомогу.
– Маріє! Маріє, що з тобою? – закричала баба Ганна, підбігаючи. – Ой, бідненька, ти вся бліда!
Марія Петрівна ледь підвела голову.
– Ганно… серце… … Дзвони… дівчатам…
Баба Ганна витягла з кишені старенький телефон і набрала номер Оксани – єдиний, який пам’ятала напам’ять.
Оксана саме готувала сніданок для своїх дітей – п’ятирічного Сашка і трирічної Ані. Телефон задзвонив, і вона, не дивлячись, взяла трубку.
– Алло? Баба Ганно? Що сталося?
– Оксаночко, біда! Твоя мама впала у дворі. Швидку викликала, але ти приїжджай швидше!
Оксана кинула все, посадила дітей до сусідки й помчала на автобус до села. Дорога здавалася вічністю – дві години тряски по вибоїнах, а в голові крутилися думки: “Чому саме зараз? Чому мама одна?”
Коли Оксана приїхала, мама вже лежала в ліжку, бліда. Лікар зі швидкої сказав потрібно терміново в лікарню, а потім – постійний догляд.
– Вона не може бути одна, – суворо сказав лікар. – Треба хтось поруч.
Оксана кивнула, тримаючи маму за руку.
– Мамо, не хвилюйся, я з тобою.
Марія Петрівна слабко посміхнулася.
– Дочко… а сестри? Дзвонила їм?
– Ще ні, але подзвоню. Вони приїдуть.
Але Оксана знала, що це не так просто. Старші сестри завжди були “зайнятими”. Галина з двома синами-підлітками, 15 і 17 років, і чоловіком, який працював у банку.
Любов з дочкою 14 років і сином 12, і її салон вимагав постійної уваги. Оксана ж мала маленьких дітей, але вона була “молодшою”, тож, за логікою сестер, “у неї часу більше”.
Того ж вечора, коли мама заснула, Оксана сіла на кухні й набрала номер Галини.
– Алло, Галю? Це Оксана.
– О, Оксаночко, привіт. Що там? Чого дзвониш так пізно?
– Біда, Галю. Мама в лікарню потрапила. Лікарі кажуть, потрібно доглядати, не можна їй одній.
Тиша на іншому кінці.
– Ой, бідна мама… А ти там?
– Так, я приїхала. Але ж я не можу одна. Діти мої малі, робота… Треба нам усім чергуватися.
Галина зітхнула.
– Оксано, ти ж знаєш, у мене робота. Фірма, звіти, кінець кварталу. І хлопці – старший готується до ЗНО, молодший на секції.
Я не можу кинути все й їхати в село.
– Але ж мама… Вона ж наша мама!
– Я знаю. Але ти ближче живеш, у Полтаві. А я в Києві, це ж цілий день дороги. І потім, ти ж не працюєш у такій відповідальній роботі, як я. У школі можна взяти відпустку.
Оксана відчула, як гнів підступає.
– Галю, у мене теж діти. І школа – це не хобі. А твої хлопці вже великі, самі можуть посидіти.
– Не вчи мене, Оксано. Мої діти – моя справа. Я перекажу гроші на ліки, але їхати – ні, не можу.
– Добре, – холодно сказала Оксана. – Я подзвоню Любові.
Вона набрала номер середньої сестри.
– Любо, привіт. Мама хвора. Треба доглядати.
Любов одразу почала скаржитися.
– Ой, Оксаночко, як шкода! Бідна мама… Але ти ж розумієш, у мене салон. Клієнти, записи на місяць вперед. І діти – дочка на танцях, син на футболі. Чоловік у відрядженнях. Я не можу вирватися.
– Любо, але ж ми троє. Можна по черзі.
– Ти ж молода, енергійна. А я вже не та. І село – це ж бруд, комарі, ніяких зручностей. Мої діти звикли до міста.
Оксана стиснула телефон.
– Твої діти старші за моїх. Сашкові п’ять, Ані три. А твоїй доньці чотирнадцять, вона вже сама може вечерю зварити.
– Не лізь у мою сім’ю, Оксано! Це не твоя справа. Ми з Галею вже говорили – ти ближче, ти й доглядай. Ми гроші скинемо.
Оксана відчула, як сльози навертаються.
– Добре. Доглядатиму. Але знайте: мама запитає про вас.
Вона поклала трубку й заплакала. Мама, прокинувшись, почула.
– Дочко… не плач. Вони приїдуть… колись.
– Ні, мамо. Вони сказали, що зайняті.
Марія Петрівна зітхнула.
– Я їх так виховала… Сама винна. Завжди старшим більше давала, а тобі – менше. Ти була тиха, слухняна.
Оксана витерла сльози.
– Не говори так. Я тебе люблю. Я залишуся.
Наступного дня Оксана привезла дітей до села. Чоловік, Андрій, зрозумів і сказав:
– Я візьму відпустку, допоможу. Але ти не одна.
Але Андрій працював на заводі, не міг надовго. Тож Оксана влаштувалася: вранці вставала о п’ятій, годувала маму, робила уколи, варила їжу. Діти бігали по двору, гралися з курчатами.
– Мамо, дивись, курочка! – кричав Сашко.
– Обережно, не лякай її, – сміялася Оксана.
Мама поволі одужувала, але була слабка. Потрібно було мити її, годувати з ложки, розчісувати волосся.
Одного вечора Оксана знову подзвонила сестрам. Цього разу в конференц-дзвінок.
– Сестри, привіт. Мама питає про вас. Вона слабка, але згадує.
Галина одразу:
– Оксано, ми гроші переказали. П’ятсот від мене, п’ятсот від Любові.
– Не в грошах справа! – вигукнула Оксана. – Мама хоче вас бачити. Обійняти. Поговорити.
Любов втрутилася:
– Ми зайняті. У мене клієнтка вчора скандал влаштувала, бо колір волосся не той. Я ледь встигаю.
– А у мене аудит, – додала Галина. – І сини: старший закохався, молодший б’ється в школі.
Оксана не витримала.
– Ваші діти старші за моїх! Моїй Ані три, вона ще в памперсах. А ваші – підлітки, самі можуть себе обслуговувати. Чи довго ви будете з ними няньчитися? Вони ж виростуть, а мама… мама може не дочекатися.
Тиша. Потім Галина різко:
– Це не твоя справа, Оксано! Не вчи нас жити. Ти завжди була такою – совісною, святою. Але ми не можемо кинути все.
Любов підтримала:
– Так, Оксано. Ти в Полтаві, тобі ближче. А нам їхати далеко. І село – не для нас. Ми міські.
– Я теж міська! – крикнула Оксана. – Але мама – наша. Ви що, забули, як вона нас ростила? Як працювала на двох роботах, щоб ви в інститут пішли? А я – молодша, то мені дісталося менше, але я не скаржуся.
Галина зітхнула.
– Ми пам’ятаємо. Але життя змінилося. Ми маємо свої сім’ї.
– І я маю! – Оксана заплакала. – Але я тут, з мамою. А ви – ні.
Розмова закінчилася нічим. Сестри пообіцяли “подумати”, але Оксана знала: не приїдуть.
Дні тягнулися. Оксана доглядала маму, розповідала їй історії з дитинства.
– Пам’ятаєш, мамо, як ми втрьох на річку ходили? Галя завжди першою пірнала, Люба боялася, а я – посередині.
Марія Петрівна посміхалася.
– Пам’ятаю, дочко. Ви були моїми сонечками. Шкода, що тепер… розлетілися.
Оксана намагалася не показувати смутку. Вона водила дітей на прогулянки, збирала яблука в саду.
– Тітко Оксано, а чому тітки Галя й Люба не приїжджають? – запитав одного разу Сашко.
– Вони зайняті, синочку. Але люблять бабусю.
Але в душі Оксана кипіла. Вона написала сестрам повідомлення: “Мама плаче ночами. Каже, що ви її забули.”
Галина відповіла: “Не маніпулюй, Оксано. Ми гроші шлемо.”
Любов: “Я приїду на вихідні… може.”
Але не приїхала. Замість того надіслала посилку з ліками й солодощами.
Оксана вирішила: досить. Вона поїхала до Полтави на день, залишивши маму з бабою Ганною, і подзвонила сестрам знову.
– Зустрінемося. В Полтаві. Поговоримо віч-на-віч.
Галина відмовилася: “Немає часу.”
Любов: “Я в Харкові, далеко.”
– Тоді по відео, – наполягла Оксана.
Вони підключилися. На екрані – Галина в офісі, Любов у салоні.
– Сестри, – почала Оксана. – Мама одужує, але поволі. Я втомилася. Діти сумують за домом. Допоможіть.
Галина: – Оксано, ти ж совісна. Ти завжди була такою. Ми тобі вдячні.
– Вдячні? – Оксана розлютилася. – А мама? Вона каже: “Чому мої старші не приїдуть? Невже я їм не потрібна?”
Любов: – Ми приїдемо… пізніше. Коли все владнається.
– Коли? Коли мами не стане? – вигукнула Оксана.
Тиша.
Галина: – Не говори так. Ти перебільшуєш.
– Ні! Ви егоїстки. Ваші діти великі, а мої малі. Але я тут. Чому?
Любов: – Бо ти добра. Ми не такі.
– Ні, бо ви байдужі! – Оксана вимкнула зв’язок.
Вона повернулася до села, повна рішучості. Почала писати щоденник: “Сьогодні мама з’їла суп. Запитувала про Галину.
Сказала, що сумує за онуками.”
Надсилала сестрам фото: мама в ліжку, усміхнена, але сумна.
Минуло два тижні. Мама вже сиділа, навіть виходила надвір.
– Дочко, дякую тобі, – казала вона. – Без тебе я б не витримала.
– Мамо, це ж нічого. Але сестри…
– Вони приїдуть. Я вірю.
І одного дня – диво. Дзвінок від Галини.
– Оксано, ми з Любою їдемо. Завтра.
Оксана не повірила.
– Серйозно?
– Так. Ми поговорили. Ти права. Наші діти великі, а мама – одна.
Наступного дня приїхали. Галина з пакетами продуктів, Любов з косметикою для мами.
Мама заплакала, побачивши їх.
– Дочки мої… нарешті.
Галина обійняла її.
– Пробач, мамо. Ми були зайняті… але це не виправдання.
Любов: – Ми неправі були. Оксано, дякую, що ти нас струснула.
Вони залишилися на тиждень. Галина варила їжу, Любов робила мамі масаж. Діти гралися з двоюрідними братами й сестрами, яких привезли.
– Дивіться, як ми разом! – сміялася мама.
Оксана дивилася й думала: “Іноді треба сказати правду, щоб змінити все.”
Але це був тільки початок. Сестри пообіцяли чергуватися: по тижню кожна.
– Ми зрозуміли, – сказала Галина. – Сім’я – це не тільки слова.
Любов кивнула.
– І твої слова про дітей… ти права. Наші вже дорослі. Час нам дорослішати.
Оксана посміхнулася.
– Головне, що мама щаслива.
І так, поволі, родина зцілилася. Як мамине серце. Бо любов – це не слова, а дії. І Оксана, совісна молодша сестра, показала це всім.
Тетяна Макаренко
