Сімейні свята у квартирі моєї зовиці Тетяни завжди були для мене джерелом занепокоєння. Її квартира, розташована у престижному районі, більше нагадувала виставковий зал сучасного музею дизайну, ніж житловий простір. Білі килими з високим ворсом, скляний журнальний столик, на якому ніколи не було нічого, окрім ідеально підібраної стопки артальбомів й світлі дивани.
У цей простір мої діти — шестирічний Артем та чотирирічна Соня — ніяк не вписувалися. Вони були звичайними, здоровими, активними дітьми. Сміялися, іноді надто голосно. Бігали, забуваючи, що треба ходити повільно. Їхні руки іноді залишали липкі сліди на глянцевих поверхнях. І кожен їхній крок, кожен сміх, кожен вигук відлунював у моїй голові майбутньою сваркою.
Кожен візит до Тетяни перетворювався для мене на нескінченну низку докорів і застережень: «Тьома, не біжи», «Сонечко, не чіпай вазу», «Діти, тихіше, у тітки Тані не можна шуміти». Я відчувала себе наглядачем, який стримує своїх дітей, щоб не порушити ідеальний порядок у чужому домі.
Тетяна, старша сестра мого чоловіка Івана, була безкомпромісною жінкою. У них з Олегом не було дітей. І вони побудували сім’ю як бездоганний проєкт, де все було підпорядковано порядку, естетиці та спокою. Я розуміла їхній стиль життя. Але не розуміла, чому вони так наполегливо вимагають проводити всі сімейні урочистості у себе, завчасно знаючи, що присутність племінників стане для них випробуванням.
— Таня, може, цього разу ми у нас зберемося? — несміливо запропонувала я, коли наближався Великдень. — Дітям буде простіше, та й вам спокійніше.
— Оленко, та що ти, — відповідала вона з ввічливістю. — У вас так… по-домашньому. На Великдень хочеться всім разом зібратися, щоб було красиво й зручно всім. Не хвилюйся, ми все приготували. Від тебе вимагається лише прийти з сім’єю та в хорошому настрої.
«Прийти з сім’єю». Це звучало як запрошення. Але насправді — як випробування.
Іван, мій чоловік, обожнював сестру. Вона завжди була для нього авторитетом, прикладом для наслідування. Він пишався її успішною кар’єрою, бездоганним домом, її «європейським» стилем життя. І на тлі всього цього блиску наші з ним діти, здавалося, викликали у нього відчуття ніяковості. Він любив їх, звісно, але в гостях у сестри він постійно хмурився, робив мені знаки, щоб я «заспокоїла дітей», і вибачальним тоном говорив сестрі: «Тань, вибач, це ж діти». Ніби перепрошував за те, що вони існують.
Останній такий візит закінчився непередбачувано. Артем, граючись, випадково зачепив рукою келих з напоєм, який хтось із гостей необережно поставив на низький пуф. Яскравий червоний струмок простягнувся некрасивою смугою по білосніжному килиму. Мені стало холодно. Тетяна не сказала жодного слова. Вона мовчки дістала з шафи якийсь мийний засіб й почала відтирати пляму. Але вираз її обличчя був важчий за будь-який докір. Увесь залишок вечора вона не розмовляла з нами, а Іван був похмурий, як хмара перед бурею.
— Я ж просив тебе за ними слідкувати, — докорив чоловік мені в машині дорогою додому. — Ти хоч уявляєш, скільки коштує цей килим?
— Я слідкувала, — виправдовувалася я. — Але я не можу прив’язати їх до стільців. Це було випадково.
— У твоїх дітей такі випадки трапляються постійно, — різко відповів він.
Я промовчала, ковтаючи клубок образи.
І ось наближався черговий привід для збору, ювілей мого чоловіка. Я думала, що Тетяна знову запросить усіх до себе. Але вона перевершила сама себе. Вона подзвонила мені за тиждень до свята:
— Олю, привіт. Я дзвоню щодо ювілею Вані…
— Привіт, Таню. Так, я якраз хотіла порадитися з тобою, де краще відзначити, — почала я.
— Я вже все вирішила, — перебила вона мене своїм фірмовим безапеляційним тоном. — Ми орендуємо невеликий банкетний зал у нашому улюбленому ресторані. Я домовилася. Буде вузьке коло, тільки сім’я.
— Ох, Таню, дякую, — зраділа я. — Ресторан — чудова ідея.
— Так, — підтвердила вона. — І жодних дітей.
— Що? — я не зрозуміла.
— Жодних дітей, Оля, — повторила вона повільно. — Тільки дорослі. Я хочу, щоб мій брат у свій ювілей відпочив у спокої. І не слухав крики й не стежив, щоб твої діти знову щось не розбили.
Я стояла ошелешена.
— Таню, але… як же так? Це ж свято їхнього батька. Як вони його не привітають?
— Привітають. Вдома, вранці. А на саму вечірку йти необов’язково. Їм буде не цікаво серед дорослих. А нам буде незручно через них. Твої діти створюють багато шуму на святах. Залишай їх у своєї матері, коли йдеш у гості. Так буде краще для всіх.
Вона не просила. Вона вимагала. Вона встановлювала нові правила для нашої родини. Правила, за якими мої діти ставали небажаними гостями.
— Я не залишу своїх дітей у матері, — сказала я холодно. — І я не піду на свято, де їм не раді.
— Тобто, ти не підеш на ювілей власного чоловіка? — у її голосі прозвучало здивування.
— Я піду на свято, яке ми влаштуємо для нього вдома. З його дітьми, — чітко відрізала я. — А на ваш «цивілізований» вечір ідіть без нас.
— Я передам це Івану, — процідила вона. — Сумніваюся, що він буде у захваті від твоїх умов.
І кинула слухавку.
Ввечері, коли Іван прийшов з роботи, я бачила, що вона вже йому подзвонила. Він був похмурий і сердитий.
— Ти навіщо посварилася з Танею? — почав він із порога.
Я спокійно розповіла йому про її «пропозицію». Я чекала, що він обуриться, стане на мій бік.
— Ну… — протягнув він після довгої паузи, і від цього його «ну» у мені все похололо. — А може, вона має рацію?
Я дивилася на нього й не вірила своїм вухам.
— Має рацію? У чому? У тому, що вона викреслює наших дітей із родини?
— Оля, не драматизуй, — скривився він. — Ніхто їх не викреслює. Таня просто хоче влаштувати мені спокійний, дорослий вечір. Один раз на рік. Хіба я цього не заслуговую? Діти й справді дуже шумні. Ти ж сама від них втомлюєшся. А так ми б пішли в ресторан, розслабилися… А з ними посиділи б наступного дня.
— Це не просто «спокійний вечір», Ваню, — я говорила тихо, але всередині мене все кипіло. — Це твоє свято. Якби це був би день народження когось іншого, то я б змовчала, а так виходить, що ми не сім’я? Сьогодні твоя сестра заборонила нам приводити дітей на твоє свято. Завтра заборонить на Новий рік. А потім — взагалі з’являтися у неї на порозі. Вона не сприймає наших дітей за те, що вони — діти. За те, що вони шумлять, сміються, живуть. А ти, їхній рідний батько, готовий із цим погодитися?
— Вона просто любить порядок. І має право встановлювати у своєму домі свої правила, — виправдовувався чоловік.
— Нехай встановлює. Але ми маємо право до неї додому не ходити, — твердо сказала я. — І ми не підемо.
— Тобто ти хочеш зірвати свято, яке вона для мене організувала? Сестра ж образиться, — заперечив чоловік.
— Я хочу, щоб ти нарешті зрозумів, що твоя сім’я — це я і наші діти. А не твоя сестра з її білими килимами. І що інтереси твоїх дітей мають бути для тебе важливішими, ніж небажання образити Таню.
— Ти ставиш мені умову?
— Я ставлю тебе перед вибором, — поправила я. — Або ми — сім’я, і ми всюди разом, зі всім нашим шумом і недосконалостями. Або ти йдеш на свій «дорослий» вечір сам. Але тоді ти маєш розуміти, що обираєш не просто вечір у ресторані. Ти обираєш її сторону, а вона не на нашу користь.
Він нічого не відповів. Просто розвернувся і пішов в іншу кімнату.
Почався тиждень випробування. Чоловік зі мною не розмовляв. Я знала, що сестра й мати спілкуються з ним телефоном. Мати дзвонила, плакала, казала, що я руйную родину. Таня надсилала йому різні неприємні повідомлення у мою адресу. Увесь цей негатив він приносив додому й тільки дивився на мене й мовчав.
Я трималася. Хоча мені було важко. Я розуміла, що наш шлюб тріщить по швах. Але я знала й інше: якщо поступлюся зараз — зраджу не тільки себе. Я зраджу своїх дітей. Я мовчки погоджуся з тим, що вони не важливі, їх можна не пускати на родинні свята.
У суботу, в день його ювілею, напруження сягнуло межі. Вранці діти привітали тата, подарували свої зворушливі малюнки. Він обійняв їх, але я бачила, що думками він далеко. Цілий день чоловік ходив квартирою, наче заведений. А о шостій вечора почав одягатися. Він надів свій найкращий костюм, краватку. Мовчки стояв перед дзеркалом, поправляючи комірець.
— Ти все ж таки йдеш? — спитала я, і моє серце стиснулося від образи.
— Йду, — відповів він, не озираючись. — Я не можу підвести сестру й не прийти на власне свято.
— А нас? Нас ти можеш підвести?
— Ти сама зробила цей вибір, — відрізав він.
Він пішов до дверей. Я зрозуміла, що це кінець. Що зараз він піде — і це буде крапка нашого шлюбу.
— Ваню, — покликала я. Він зупинився, взявшись за ручку дверей. — Будь ласка, не йди, — мій голос здригнувся. — Залишся з нами.
Він повільно обернувся. Дивився на мене, і я бачила в його очах сумніви.
— Олю, я не можу…
У цей момент із дитячої вибігла Сонечка. Вона була у своєму святковому платтячку, яке я вдягнула на неї зранку, на честь татового свята. Вона підбігла й обняла його за ноги.
— Таточку, а ми сьогодні будемо їсти торт? Ти будеш з нами свічки задувати?
Іван подивився вниз, на свою маленьку доньку, яка дивилася на нього з такою безмежною любов’ю та надією. Потім глянув на мене. А потім — на двері, за якими чекав інший, «дорослий» святковий вечір.
Я не знаю, що відбулося в його серці в ту мить. Але я побачила, як здригнулося його підборіддя. Він повільно, дуже повільно присів, обійняв Соню, уткнувшись обличчям у її світле волоссячко. Просидів так, мабуть, цілу хвилину. А потім підвівся. Підійшов до шафи, зняв піджак, краватку. Кинув їх на стілець.
— Будемо, доню, — сказав він хрипким голосом. — І торт будемо. І свічки.
Він повернувся до мене.
— Дзвони, замовляй найбільшу піцу, — сказав він. — А я поки зателефоную Тані. Скажу, що ми не прийдемо.
Телефонна розмова була короткою й, мабуть, дуже неприємною. Я чула тільки уривки його фраз: «Таню, я не прийду…», «Ні, сам теж…», «Тому, що сьогодні мій день народження, і я хочу провести його зі своєю родиною. З усією своєю родиною».
Коли він поклав слухавку, він виглядав втомленим, але якимось просвітленим.
— Ну все, — сказав він. — Здається, я щойно посварився з ними.
— Думаю, відчуття не дуже, — сказала я.
Чоловік підійшов, міцно обійняв мене й сказав:
— Мені знадобилося багато часу, аби зрозуміти, де насправді моя сім’я.
Того вечора ми їли піцу просто з коробки, сидячи на підлозі у вітальні. Діти сміялися, вимазавшись у соусі. Ми дивилися якийсь сімейний фільм. І це було найкраще свято у нашому житті. Так, не ідеальне, шумне, але він був справжнім.
Стосунки з його ріднею зійшли нанівець. Тетяна так і не пробачила йому зірваного свята. Свекруха телефонує зрідка, але розмови виходять холодними й напруженими. Ми втратили їх. Та, як не дивно, я не відчуваю через це важкості.
Іноді, дивлячись, як Іван грається з дітьми, будує їм фортеці з подушок чи вчить кататися на велосипеді, я думаю про те, що кожна сім’я має встановлювати свої межі. Чоловіку було важко обирати, але він вчинив вірно. Тоді він обрав не бути слухняним сином і братом. Він обрав бути чоловіком і батьком. І главою своєї власної, хай і дуже гомінкої, сім’ї.
