«Твої діти — це твої проблеми. Я своїх виростила й хочу пожити для себе. Я вам не безплатна нянька», — кинула мені в обличчя рідна мати, обравши замість мене й моїх дітей заможного чоловіка та його глянцеве життя.

«Твої діти — це твої проблеми. Я своїх виростила й хочу пожити для себе. Я вам не безплатна нянька», — кинула мені в обличчя рідна мати, обравши замість мене й моїх дітей заможного чоловіка та його глянцеве життя.

Вона з гордістю називала донькою свою падчерку, а на моє несміливе прохання посидіти з онуками відповідала холодною відмовою. Я довго ковтала образу, але тієї ночі, коли мій син палав у гарячці, а вона збирала валізи, щось у мені обірвалося. Я зрозуміла: мовчати більше не зможу.

П’ятничний вечір повільно опускався на місто, огортаючи багатоповерхівки бузковим серпанком. Олена, витираючи руки об фартух, спостерігала за своїми бешкетниками, які носилися двокімнатною квартирою.

П’ятирічний Кирило будував вежу з кубиків, а трирічна Марійка намагалася йому «допомогти», раз у раз висмикуючи кубик із самої основи. Іграшковий хмарочос із гуркотом падав, і лунав обурений вигук:

— Мамо, скажи їй!

Олена зітхнула. Чоловік Андрій від ранку до ночі пропадав на підробітках, намагаючись закрити кредит за машину, а діти, наче навмисне, вирішили випробувати її нерви на міцність.

Завтра в них з Андрієм річниця весілля — сім років. Сім років любові, боротьби й надій. Хотілося бодай один вечір провести вдвох: піти до кінотеатру, потриматися за руки, як колись. Просто видихнути. Надія була лише одна. Мама.

Олена набрала знайомий до болю номер. Гудки тягнулися довго, і на мить їй здалося, що мама не відповість. Але ось у слухавці пролунав її бадьорий, навіть надто життєрадісний голос:

— Лєнусю, привіт! А я якраз у заторі стою, їдемо з Ігорем і Катрусею до нового заміського клубу. Уявляєш, там такі спа-процедури!

Ігор — мамин новий чоловік. Катруся — його вісімнадцятирічна донька. Лариса, її мама, пів року тому вийшла заміж і наче потрапила в інший всесвіт. У всесвіт заміських клубів, подорожей і дорогих ресторанів. У всесвіт, де для Олени та її родини, здавалося, не залишилося місця.

— Мамо, привіт, — Олена постаралася, щоб голос не тремтів. — Я телефоную з проханням. У нас із Андрієм завтра річниця… Ти не могла б посидіти з Кирилом і Марійкою? Лише кілька годин. Ми б у кіно сходили.

У слухавці повисла пауза. Дзвінка, напружена — так, що в Олени похололо в серці.

— Ой, доню, — мамин голос миттю втратив веселий тон і став суворим, майже металевим. — Ні, завтра ніяк не вийде. У нас плани. Ми з Ігорем і Катрусею йдемо на кінну прогулянку, а потім вечеря в ресторані. У Катрусі, між іншим, перша сесія закрита на «відмінно» — пообіцяли їй свято влаштувати.

Олена проковтнула клубок у горлі.

— Мамо, ну будь ласка. Усього на три-чотири години. Я все приготую, треба лише приглянути…

— Олено, ти мене не чуєш? — різко обірвала Лариса. — Я ж сказала — у нас плани. У мене тепер інше життя, інші інтереси. Твої діти — це твої проблеми. Я своїх виростила й хочу пожити для себе. Я вам не безплатна нянька.

Слова «безплатна нянька» прозвучали образливо. Очі наповнилися сльозами. У пам’яті спливло, як мама — та, колишня мама — колисала новонародженого Кирилка й шепотіла: «Онуків люблять навіть більше, ніж дітей». Куди ж усе це зникло?

— Але… це ж твої онуки, мамо, — прошепотіла Олена.

— Саме так, онуки. А не мої діти, — холодно відповіла Лариса. — В Ігоря теж є свої обов’язки перед Катею. Ми — сім’я. І наші плани — святе. Усе, Лєно, мені незручно говорити, ми під’їжджаємо. Якось ще зідзвонимося.

Короткі гудки. Олена так і залишилася стояти з телефоном у руці, дивлячись в одну точку. За спиною знову щось із гуркотом упало, й Марійка заплакала.

Олена повільно опустилася на стілець. Річниці не буде. Але справа була не в кіно. У ту мить вона зрозуміла: її зрадили. Найближча, найрідніша людина просто викреслила її зі свого нового, блискучого життя. І ця образа була значно важчою за будь-які фінансові труднощі чи проблеми на роботі.

Минув тиждень. Олена намагалася не думати про ту розмову, загнавши образу якомога глибше. Вона з головою поринула в побут: готування, прибирання, нескінченні «мамо, купи» й «мамо, пограйся». Андрій, бачачи її пригнічений стан, намагався підтримати: приносив її улюблені тістечка, увечері обіймав і повторював, що вони впораються.

— Лєно, та не зважай на неї, — казав він, коли вона не витримувала й починала плакати. — Не хоче — й не треба. У нас є ми. Самі виростимо наших розбишак.

Олена кивала, ховаючи обличчя в його плече, але образа не зникала.

Одного вечора, вклавши дітей спати, Олена бездумно гортала стрічку в соцмережі. І раптом натрапила на мамину сторінку. Лариса ніколи не була активною користувачкою, але після заміжжя її профіль ніби розквітнув. Нові світлини з’являлися майже щодня.

Ось вони з Ігорем і його донькою Катею на тій самій кінній прогулянці. Мама — усміхнена, в елегантному костюмі для верхової їзди, поруч — сяюча Катя, що обіймає шию коня. Підпис: «Найкращі вихідні з моєю родиною!» Серце Олени стиснулося. «З моєю родиною». А вона хто? А її діти?

Наступне фото — ресторан, стіл ломиться від делікатесів. Мама підіймає келих, поряд — Ігор і знову Катя. Усі троє виглядають як ідеальна сім’я з обкладинки глянцевого журналу.

Ось вони на вокзалі. «Спонтанне рішення — їдемо на вихідні до Карпат!» Ось на підйомнику. «Катруся в захваті!» Кожна світлина, кожен захоплений коментар від маминих нових подруг («Ларисо, ти сяєш від щастя!», «Яка у вас чудова родина!») був мов сіль на рану.

Олена дивилася на ці знімки й не впізнавала своєї матері. Її проста, трохи втомлена мама, яка пекла найсмачніші у світі пиріжки з капустою й штопала їй колготки в дитинстві, зникла. Натомість з’явилася доглянута, впевнена в собі світська пані, для якої слово «онуки» стало синонімом слова «проблеми».

Вона закрила ноутбук і підійшла до вікна. У будинку навпроти спалахували вогні, миготіли людські силуети. Звичайне життя. Таке саме, як у неї. А десь там, в іншій реальності, її мати жила своїм новим, глянцевим життям, у якому не було місця ні старим пиріжкам, ні заштопаним колготкам, ні їй, Олені.

Раптом задзвонив телефон. Мама. Олена довго дивилася на екран, борючись із бажанням скинути виклик. Нарешті відповіла.

— Привіт, доню. Як справи? — бадьоро запитала Лариса, ніби тої розмови й не було.

— Нормально, — сухо відказала Олена.

— Слухай, тут така справа… У Ігоря наступної суботи ювілей — п’ятдесят років. Ми влаштовуємо великий святковий вечір у ресторані. Запрошуємо вас із Андрієм і дітьми.

Олена завмерла. Запрошують. Наче послугу роблять.

— Буде багато поважних людей, партнери Ігоря по бізнесу. Тож одягніться пристойно. І простеж, щоб діти поводилися тихо. Не хотілося б червоніти за них.

Червоніти. За них. За її дітей. За її родину.

— Ми не прийдемо, — чітко вимовила Олена, відчуваючи, як усередині все закипає.

— Це ще чому? — в голосі матері прозвучало щире здивування, змішане з роздратуванням. — Я вас запрошую до одного з найкращих ресторанів міста, а ти носом крутиш? Олено, це неввічливо! Ігор може не так зрозуміти.

— А мені байдуже, як він це зрозуміє, — крижаним тоном відповіла Олена. — У нас свої плани. І знаєш, мамо, моя родина в них чудово вписується.

Вона натиснула кнопку відбою, не чекаючи відповіді. Руки тремтіли. Вона це зробила. Вона відповіла. Та замість полегшення відчула лише спустошення й гіркий присмак образи.

Увесь тиждень телефон розривався. Мама телефонувала, писала повідомлення — то сповнені докорів, то удавано примирливі. «Олено, ти поводишся як дитина!» «Що я скажу Ігорю?» «Ти мене ганьбиш!» 

Олена не відповідала. Але в четвер увечері на порозі з’явився Андрій із кам’яним обличчям.

— Телефонувала твоя мама. Мені.

— Чого хотіла? — втомлено спитала Олена.

— Спершу сварилася, що ти невдячна донька. Що вона для тебе все життя, а ти… — він зітхнув. — А потім змінила тактику. Почала тиснути на інше. Сказала, що це важливо для мене. Що на ювілеї будуть потрібні люди, що це шанс завести корисні знайомства. Що вона поговорить з Ігорем — і, можливо, він допоможе мені з роботою.

Олена уважно подивилася на чоловіка. Він виглядав втомленим. Вона знала, як йому нелегко. І ця примарна можливість…

— Ти хочеш піти? — тихо спитала вона.

Андрій помовчав, а тоді обійняв її.

— Я хочу, щоб тобі не було важко. Але якщо є хоч найменший шанс вибратися з цієї ями… Може, варто спробувати? Ми просто прийдемо, посидимо кілька годин і поїдемо. Покажемо, що ми не озлоблені дикуни. Що ми вище цього.

— Добре, — сказала вона після паузи. — Ми підемо.

У суботу Олена довго стояла перед шафою. Усі її сукні здавалися їй недоречними й простими. Зрештою вона обрала стриману, але елегантну сукню, яку Андрій подарував їй два роки тому.

Дітей одягла в найкраще. Кирило в білій сорочці й метелику виглядав маленьким джентльменом, Марійка в пишній сукенці — справжньою принцесою.

Ресторан потопав у розкоші: кришталеві люстри, жива музика, офіціанти в білосніжних рукавичках. Гості — суцільні пані у вечірніх сукнях і чоловіки в дорогих костюмах. Олена одразу відчула себе чужою. Мама підлетіла до них, сяюча, в сукні, всипаній паєтками.

— Нарешті! А я вже думала, ви не прийдете. Ігорю, підійди! Познайомся — це моя донька Олена, її чоловік Андрій. І мої онуки.

Ігор — високий, доглянутий чоловік із холодними очима — окинув їх уважним, оцінювальним поглядом і простяг руку Андрію.

— Дуже приємно. Лариса багато про вас розповідала.

Олені здалося, що в його голосі промайнула ледь вловима іронія. Їх посадили за столик у дальньому кутку, поруч із якоюсь далекою родиною Ігоря. Увесь вечір Лариса пурхала залом, приділяючи увагу гостям, але до їхнього столу підходила лише на мить.

Зате від Каті вона не відходила ні на крок.

— Моя Катруся, розумниця, красуня, майбутній юрист-міжнародник! — з гордістю представляла вона падчерку своїм новим знайомим.

У якийсь момент Лариса підійшла до їхнього столика разом із Катею та однією зі своїх подруг.

— А це моя Олена, — з натягнутою усмішкою сказала вона. — Вона у нас… домогосподарка.

Подруга окинула Олену поблажливим поглядом.

— Ах, як мило. У наш час це така рідкість. А ти, Катрусю, молодець! Юрист-міжнародник — звучить гордо! Не те що… ну, ти розумієш.

Катя самовдоволено всміхнулася.

— Я просто вважаю, що жінка повинна реалізуватися в кар’єрі, а не лише в борщах і пелюшках.

Олена подивилася на матір, сподіваючись на підтримку. Але Лариса лише схвально кивнула.

— Катруся має рацію. Треба прагнути більшого. Вона вже на другому курсі підробляє у фірмі батька, світ бачить. А не сидить у чотирьох стінах.

Ці слова образили сильніше за будь-які крики. Олена відчула, як до очей підступають сльози. Але цього разу вона не дозволила їм пролитися. Вона повільно підвелася.

— Мамо, — її голос був спокійний, майже холодний. — Ми підемо. Наші «борщі й пелюшки» нас справді зачекалися.

Андрій мовчки підвівся поряд. Він узяв Кирила за руку. Олена підхопила Марійку.

— Олено, ти що робиш? — прошипіла мати. — Тут поважні люди!

Олена вперше за вечір подивилася матері в очі.

— Саме тому я й іду.

Вона розвернулася й попрямувала до виходу. За спиною чулося обурене шепотіння, хтось намагався зупинити, але вона вже нічого не чула. На вулиці було прохолодно. Повітря здавалося різким, але чистим. Андрій обійняв її за плечі.

— Ти все зробила правильно, — тихо сказав він.

Олена кивнула. Ні, це не була поразка. Це було рішення. 

Після ювілею Лєна обірвала всі контакти. Вона заблокувала номер матері в телефоні. Перші дні були наповнені тишею, яка здавалася оглушливою. Потім прийшло дивне полегшення, наче з плечей звалився важкий тягар. Вона більше не чекала на дзвінок, не перевіряла соцмережі, не сподівалася на диво. Вона просто жила своїм життям — життям, яке її мати так назвала «борщами й пелюшками».

Андрій, бачачи її рішучість, підтримав її. Він став ще більше працювати, але вечорами завжди знаходив час для сім’ї. Вони гуляли в парку всі разом, на вихідних пекли піцу, і дитячий сміх наповнював квартиру. Лєна зрозуміла, що її маленька сім’я — це її фортеця. І нікого чужого вона в неї більше не пустить.

Але доля вирішила знову випробувати її на міцність. Одного листопадового вечора в Кирюші піднялася висока температура. На ніч вона перевалила за 39. Хлопчик скаржився на вухо. Лєна викликала швидку. Лікар сказав, що потрібна термінова госпіталізація.

Андрій був у нічній зміні на іншому кінці міста. Залишити трирічну Машу саму Лєна не могла. Няні в них ніколи не було, а сусіди — літня пара, якій вона не наважувалася заважати серед ночі. Що робити? І тоді, в повному відчаї, вона скоїла те, що присягалася ніколи не робити. Вона розблокувала номер матері й зателефонувала.

Гудки тяглися цілу вічність. Нарешті, Лариса відповіла сонним, роздратованим голосом.

— Що сталося? Ти бачиш, котра година?

— Мамо, — голос Лєни зривався. — Мамо, Кирилла в лікарню везуть, Андрій на роботі. Маша спить, я не можу її залишити. Мамо, благаю, приїжджай, побудь із нею, поки Андрій не повернеться.

У слухавці знову повисла та сама, вже знайома їй, крижана тиша.

— До лікарні? — байдуже промовила Лариса. — Ну, викликай таксі й поїдьте.

— Мамо, ти не зрозуміла? Мені ні з ким залишити Машу!

— А я тут до чого? — у голосі матері не було ні краплі співчуття. — Лєно, у нас завтра вранці потяг. Ми з Ігорем їдемо до Львова на Різдвяний ярмарок. У мене все зібрано, я лягла раніше, щоб виспатися. Я не можу зараз нікуди їхати.

Лєна не вірила своїм вухам. Її син у лікарні, а мати говорить про ярмарку.

— Яка ярмарка?! Мамо, твоєму онукові погано! Йому потрібна допомога! Мені потрібна допомога!

— Так, припини вигадувати! — гримнула Лариса. — Я тобі вже сто разів казала: у мене своє життя! Я не можу зриватися посеред ночі через кожен ваш чих. У мене є зобов’язання перед чоловіком. Ми цю поїздку пів року планували! Попроси когось іншого. Сусідів. Подруг.

— У мене немає нікого! — заплакала Лєна в слухавку. — У мене була тільки ти! Була!

— Значить, це твої проблеми! — відрізала мати. — Я нічим не можу допомогти. І не телефонуй мені більше через такі дрібниці. Все.

У слухавці знову пролунали короткі гудки. Лєна опустилася на підлогу в коридорі й заплакала, не стримуючи себе. Її дитині погано, а рідна мати, її мама, обирає Різдвяний ярмарок. У цей момент щось усередині неї остаточно зламалося. Обірвалося. Любов, надія, дитячі спогади — усе перетворилося на попіл.

Вона не знала, скільки так просиділа. Зі заціпеніння її вивів тихий голос Маші:

— Мамочко, не плач.

Лєна підвела голову, витерла сльози й подивилася на свою маленьку донечку. Потім на зачинені двері до кімнати, де був син. Вона встала. Холодно й рішуче. Вона впорається. Сама. Як і завжди.

Вона подзвонила няні, яку їй колись рекомендувала сусідка. Жінка не звернула увагу на те, що це проб’є величезну дірку в їхньому бюджеті. За сорок хвилин приїхала жінка. Лєна, залишивши їй інструкції, викликала таксі й поїхала з Кирилом до лікарні. Швидку жінка відпустила раніше, пообіцявши, що сама відвезе сина, як тільки  знайде когось, щоб посиділи з дочкою.

Сидячи в машині й притискаючи до себе сина, вона дивилася на нічне місто й відчувала абсолютну, дзвінку порожнечу. У неї більше не було матері.

Лікарняні будні тяглися нескінченно. Вдень Лєна була з Кирилом, а ввечері, коли її змінював Андрій, бігла додому до Маші. Вона спала по три-чотири години на добу, але не відчувала втоми. Всередині неї працював якийсь генератор.

Мати більше не телефонувала. І не писала. Мабуть, насолоджувалася ярмарком. Лєна з один раз зайшла на її сторінку. Нові фото: Лариса та Ігор з напоями на тлі ратуші, Катя, яка сміється, з величезним пряником, селфі всієї «ідеальної сім’ї» біля ялинки. Підпис: «Казковий Львів!». Лєна закрила сторінку і більше її не відкривала. Це було чуже життя, чужі люди.

За тиждень Кирила виписали. Фінансове становище стало зовсім скрутним, але жінка відганяла від себе погані думки. Головне — діти здорові й поряд.

Минуло близько місяця. Одного вечора, коли вони з Андрієм пили чай на кухні, її телефон, що лежав на столі, раптово завібрував. На екрані висвітилося: «Мама». Вони з Андрієм перезирнулися. Лєна скинула виклик. Телефон задзвонив знову. Вона знову скинула. Прийшло повідомлення: «Лєно, чому ти не береш слухавку? Я хвилююся».

Лєна гірко всміхнулася. Хвилюється. Де ж було її хвилювання, коли онук був у лікарні? Упродовж наступного тижня мати проявляла дива наполегливості. Вона телефонувала з різних номерів, писала повідомлення, які Лєна не читала. Вона писала Андрію. Андрій узяв слухавку.

— Ларисо Вікторівно, Лєна не хоче з вами розмовляти, — спокійно, але твердо сказав він. — Після того, що сталося, я її чудово розумію.

Судячи з обурених криків, що долинали з трубки, Лариса була обурена. Вона не розуміла, у чому проблема. Вона вважала, що має повне право на своє життя. Вона звинувачувала Лєну в егоїзмі та маніпуляціях.

Зрештою, не досягнувши нічого, вона приїхала. Без попередження. У суботу вранці пролунав наполегливий дзвінок у двері. Лєна подивилася у вічко, і її серце каменем пішло вниз. На порозі стояла мати. Лєна не відчинила.

— Лєно, я знаю, що ти вдома! Відчини! — кричала Лариса зі сходової клітки. — Нам треба поговорити! Ти поводишся неадекватно!

Лєна стояла, притулившись спиною до дверей, і мовчки плакала. Діти, налякані криками, тулилися до її ніг.

— Ти невдячна! — не вгавала мати. — Я тобі все життя присвятила, а ти! Через якусь дрібницю влаштувала сцену! Подумаєш, не приїхала! Я що, мала кинути чоловіка й скасувати поїздку?

Її слова більше не зачіпали її. Лєна слухала їх відсторонено, як шум за вікном. Вона зрозуміла, що мати ніколи не зрозуміє її. Вони жили в різних системах координат. У її світі скасувати поїздку заради хворого онука — природно. У світі матері — немислимо.

Лариса сварилася ще хвилин десять, стукала у двері, потім, мабуть, зрозумівши марність своїх зусиль, пішла. На сходовій клітці запанувала тиша. Крижана тиша, яка тепер назавжди оселилася між нею та матір’ю. І Лєна знала, що цю стіну звела вона сама. І руйнувати її вона не збиралася.

Лариса повернулася додому обурена. Як її рідна донька посміла не відчинити їй двері? Вона, яка дала їй життя! Вона скаржилася чоловікові, подругам, але наштовхувалася на стіну ввічливого нерозуміння. Ігор, стомлений її постійним наріканням, дедалі частіше йшов до свого кабінету, посилаючись на невідкладні справи. Йому не подобалися ці сімейні чвари. Він одружився з легкою, життєрадісною жінкою, а не з фурією, одержимою образою на доньку.

Стосунки з Катею теж дали тріщину. Дівчина, звикла бути центром всесвіту для батька, ледве терпіла присутність мачухи. Поки Лариса сипала грошима на її забаганки й захоплювалася кожним її кроком, усе було добре. Але варто було Ларисі, зануреній у свої переживання, приділити їй трохи менше уваги, як Катя відразу ж показувала свої колючки.

Одного вечора Лариса спробувала поговорити з нею по душах.

— Катюшо, я не розумію. Що я роблю не так? Чому Лєна так на мене образилася?

Катя відірвалася від свого смартфона й подивилася на мачуху нудьгуючим поглядом.

— Ларисо, ну ти серйозно? Ти «кинула» її в найскладніший момент. Це не дуже гарно.

— Але в нас була поїздка! — вигукнула Лариса.

— Ну то й що? — знизала плечима Катя. — Мій тато скасував би будь-яку поїздку, якби мені знадобилася допомога. Це називається сім’я. А ти обрала розваги. Чого ти тепер хочеш?

Слова падчерки, яку вона вважала майже рідною, образили Ларису. Вона раптом зрозуміла, що Катя просто користувалася нею, її захопленням. Але ні про яку любов і прихильність не йшлося. Вона була для неї лише зручним додатком до батька. Того ж вечора відбулася неприємна розмова з Ігорем.

— Ларисо, я втомився від цього, — сказав він холодно. — Твої проблеми з донькою псують атмосферу в домі. Або ти їх вирішуєш, або…

Він не договорив, але Лариса все зрозуміла. Її ідеальний глянсовий світ, заради якого вона поступилася донькою й онуками, виявився картонною декорацією. Її «нова сім’я» була союзом двох егоїстів і розбещеної принцеси. Тут ніхто не збирався поступатися своїм комфортом заради іншого.

Уночі вона не могла заснути. Вона гортала в телефоні старі фотографії. Ось маленька Лєночка з двома смішними хвостиками. Ось вони разом печуть торт. Ось Лєна-підліток, незграбна, з брекетами, але з такими щасливими очима. А ось фото, де вона, Лариса, тримає на руках крихітного Кирюшу. Вона дивилася на своє обличчя на тій фотографії й бачила в ньому стільки ніжності, стільки любові. Куди все це поділося?

Вона згадала слова Лєни, кинуті в слухавку тієї ночі: «У мене була тільки ти!». І раптом з ясністю усвідомила, що може втратити її назавжди. Не просто посваритися, а втратити. Вирвати зі свого життя з коренем. І ця думка була важчою, ніж холодність чоловіка й егоїзм падчерки.

Вона знайшла в телефоні фото онуків, які Лєна надсилала раніше. Кирюша, серйозний, схожий на маленького професора. І Машенька, з ямочками на щоках. Її онуки, яких вона проміняла на кінні прогулянки та ярмарок.

Гірка грудка підкотила до горла. Уперше за довгий час їй стало по-справжньому соромно. Ніяково, незручно, а саме соромно. Вона зрозуміла, що гналася за примарним щастям, руйнуючи справжнє. І що якщо вона зараз же щось не зробить, то залишиться зовсім сама у своєму холодному, блискучому світі.

Наступного дня Лариса не пішла до салону краси й скасувала зустріч із подругою. Вона поїхала до дитячого магазину й довго ходила між рядами, розгублено дивлячись на іграшки. Що зараз люблять діти? Вона вибрала велику залізницю для Кирила й ляльку, що говорить, для Маші. Потім заїхала до кондитерської й купила торт — той самий, «Наполеон», який так любила Лєна.

З завмиранням серця вона підійшла до знайомих дверей. Що вона скаже? Як почне розмову? Вона натиснула на дзвінок. Двері відчинив Андрій. Він подивився на неї, на коробки в її руках, і на його обличчі не відбилося нічого, крім холодної ввічливості.

— Здрастуйте, Ларисо Вікторівно.

— Андрію, здравствуй. Лєна вдома? — голос Лариси здригнувся.

— Вдома.

— Можна мені зайти? Будь ласка.

Андрій мовчав кілька секунд, потім відступив убік, пропускаючи її в квартиру. Лєна вийшла з кімнати. Вона була в простому домашньому халаті, без макіяжу, стомлена. Вона подивилася на матір з байдужістю.

— Навіщо ти прийшла? — тихо спитала вона.

— Я… я приїхала до онуків. І до тебе.

Вона зробила крок уперед, але Лєна відступила назад.

— Не треба.

— Лєно, доню… — мати затнулася. Слова вибачення застрявали в горлі. Вона ніколи не вміла вибачатися. — Я поводилася… неправильно. Я була егоїсткою. Я думала тільки про себе. Про своє нове життя. І мало не втратила найголовніше.

Із дитячої висунулися Кирюша й Маша з цікавістю дивилися на незнайому, але смутно знайому жінку.

— Це… вам, — Лариса вказала на коробки. — Бабуся привезла.

Кирило недовірливо подивився на матір. Лєна ледь помітно кивнула. Діти обережно підійшли й почали розпаковувати подарунки. Лариса дивилася на них, і сльози текли по її щоках.

— Я не прошу пробачити мене одразу, — прошепотіла вона, дивлячись на Лєну. — Я знаю, що накоїла. Я просто хочу… хочу спробувати все виправити. Я не напрошуюся в няньки. Я просто хочу бути бабусею. Хочу приходити в гості, гуляти з ними в парку. Пекти для них пиріжки. Якщо ти дозволиш, звичайно.

Лєна довго мовчала. Вона дивилася на матір, що плакала, на захоплених дітей, на торт. Вона бачила, що це не гра. Мати була розбита. У ній не було ні краплі тієї самовпевненої світської левиці. Перед нею стояла її колишня мама, постаріла й нещасна.

— Пиріжки ти пекла з капустою, — нарешті сказала Лєна. І в її голосі вперше за багато місяців не було холоду. — А Кирюша не їсть «Наполеон». Він любить медовик.

Лариса підвела на неї очі, повні сліз і надії.

— Я спечу медовик. Я все спечу. Тільки дозволь.

Лєна зітхнула. Образа не пішла, вона просто сховалася в найдальший куточок серця. Але дивлячись на матір, вона зрозуміла, що не може її відштовхнути. Не зараз.

— Заходь, — сказала вона, відступаючи від дверей. — Чайник ще гарячий.

Це не було прощенням. Це було лише тендітне перемир’я. Маленький шанс на те, що колись випалена пустеля в її душі знову зможе зацвісти. Шлях до цього буде довгим і важким, але сьогодні було зроблено перший, найважливіший крок. Крок назустріч одна одній.